«Від квартири в Маріуполі залишився лише ключ. Подивлюся на нього – і плакати хочеться»

Кажуть, через очі видно душу людини, то якими очима нині дивиться на світ Маріуполь? Вибитими вікнами-очницями у яких біль, страх, розпач чи навпаки – надія? Після початку повномасштабного вторгнення місто лежить у руїнах. Більшість будинків та інфраструктурні об’єкти понівечені, а маріупольці…

Ще в недалекому минулому Наталія Кучугура мешкала в Маріуполі, нині проживає у селищі Нові Санжари, що на Полтавщині. Це її мала батьківщина, сюди й повернулася.

Повернулася, перед тим пройшовши сім кіл пекла (а насправді, мабуть, більше – самих лише рашистських блокпостів при виїзді з міста довелося проїхати понад п’ятнадцять). Та про все – по порядку.

«У Нових Санжарах пройшли мої дитячі та юнацькі роки. Потім було навчання у Харківському педагогічному інституті ім. Г. Сковороди. Я вчилася «на відмінно», тож коли справа дійшла до розподілу на роботу, мала право першочергового вибору, яким і скористалася. Обрала Маріуполь. Як зараз пам’ятаю – вперше приїхала в місто задовго до початку навчального року, в липні, – подивитися, вивчити, познайомитися», – розповідає жінка.

Пані Наталія говорить, що й досі пам'ятає своє перше враження. За її словами це було місто металургів, студентів – молоде, енергійне, перспективне. Місто, що ніколи не спить – завод «Азовсталь» працював цілодобово. Могутнє, потужне підприємство – фактично місто в місті.

Маріуполь 80-х – це рівні, широкі вулиці, проспекти, новозбудовані квартали, парки, сучасна набережна, безкрайнє море… А останні два роки місто модернізували – неозброєним оком було помітно, що на це виділялися великі кошти – заново прокладалися дороги, сучасний транспорт, буквально на кожному кроці – фонтани. Маріуполь останніх років був сучасним, з комфортною для життя інфраструктурою, прекрасним плануванням, дизайнерськими місцями відпочинку.

«Майже 44 роки я пропрацювала на одному місці – у Маріупольській спеціалізованій школі №40, викладала українську мову та літературу. Останні сім років за сумісництвом – у Приазовському технічному університеті – допомагала потенційним абітурієнтам готуватися до проходження тестів ЗНО. Я жила своєю роботою, дуже любила, викладання – це моє», – говорить Наталія Кучугура.

Типові дні жінки були розписані похвилинно – уроки, позакласні заняття, викладання у ВИШі та – скоріше як виняток – рідкісний відпочинок, як правило, у неділю – зустріч із подругою на каву.

А потім… А потім була війна…

«Велика війна почалася для мене 24 лютого о пів на п’яту ранку із дзвінка сина Івана, який на той час жив окремо зі своєю родиною в іншому районі міста. Він сказав: «Мамо, почалася війна! Збирай документи, речі – і до мене!», однак я відповіла, що в країні уже вісім років війна. Вирішила зварити борщ і збиралася на роботу. Та вже скоро стало зрозуміло: борщ – у відставку, як й інші мирські справи: почалася боротьба за виживання. Того ж дня, 24 лютого, отримала на телефон повідомлення від директора школи, що заняття будуть у дистанційному режимі».

Вже у перший день Великої війни під Маріуполем чулися гучні постріли, тож жінка вирішила переночувати у сина – думала, що там безпечніше. Зібрала ліки, документи, необхідні речі – і попрямувала на автобусну зупинку, та зрозуміла, що виїхати не зможе, громадський транспорт став. Тоді Іванові вдалося знайти автомобіль, щоб забрати матір до себе.

«У перший день повномасштабного вторгнення звідусіль надходили тривожні новини – падали бомби на Київ, Харків, інші міста, рашисти залякували й тероризували мирне населення. Водночас думалося, а раптом усе це скоро минеться, я тільки переночую у сина, а там, дивись, і повернуся у свою квартиру. Та я залишилася у Івана, у купі проживали ті довгі дні.

Наступного дня жителів у квартирі побільшало – до сина приїхав друг із родиною та тваринами. Наростала паніка, стали думати як виживати. Передовсім слід було попіклуватися про продовольство – запасів продуктів не було, бо ніхто подібного, чесно кажучи, і не очікував. Так само неочікувано поповзли вгору ціни на продукти – на другий день хлібина коштувала щось біля сорока гривень, пачка рису – у районі 150. Пам’ятаю, бо щоб відволіктися, вела імпровізований щоденник війни».

Сину пані Наталії згодом вдалося роздобути деякі продукти – згодом вони стануть у пригоді усій «родині» пожильців, коли хліб буде на вагу золота. До речі, на третій день Великої війни за буханку білого в Маріуполі у великому торговельному центрі просили понад сто гривень.

«А далі почалося пекло наяву, у прямому сенсі боротьба за існування. Уже в кінці лютого посилилися обстріли міста, в один із днів біля нашого будинку на вулиці Азовській «приземлилися» снаряди. Деякі оселі було зруйновано, іншим дісталося менше – повилітали вікна, посипалося скло. Дуже запам’ятався мені перший день тогорічної весни. На той час у місті обстрілювалися уже всі околиці. Страх, паніка. І знову ж таки, новини…. Тривожні й безрадісні. Іванові на той час ще вдавалося тримати зв’язок із численними друзями, рідними із інших міст. Київ стояв, Україна боролася – ці вісточки просто-таки окриляли. Але, чесно кажучи, я ні хвилини не сумнівалася в іншому. Як і в тому, що Маріуполь – це Україна. Так було і завжди буде».

Пані Наталя зізналася, що проросійські настрої окремих людей у місті таки відчувалися. Деякі знайомі перейшли на бік рашистів.

«Уже на початку березня у місті зникли світло, опалення та зв’язок. Обстріли посилювалися, а 4 березня у будинок сина на четвертий поверх (ми мешкали на першому) влучив снаряд. Тож ту ніч ми всі провели в коридорі квартири, сиділи прямо під дверима туалету, на підлозі. Який там сон? Ніхто не спав, не могли вгамувати паніку.

Наступного дня вирішили перебратися у підвал, думалося, що там усе-таки безпечніше. Іван увесь час намагався добути хоч якусь інформацію. Гадали, планується якесь перемир’я чи хоча б «зелений коридор» для евакуації жінок та дітей. Однак «коридорами» і не пахло, а рашисти вели цілодобові обстріли», – розповідає Наталія.

Родина збирала інформацію по крихтах. Сподівалися, що дозволять евакуацію хоча б найвразливіших категорій населення: дітей, старенький, вагітних. Іван намагався тримати зв'язок із рідними в інших містах. Стало зрозуміло: із Маріуполя треба намагатися вибратися якнайскоріше: обстріли не припинялися, рашисти гатили по місту немилосердно, особливо активізувалися ранками – стріляли так, що аж тріщало скло у вікнах.

«Вирішили всією, так сказати, компанією перебратися до Світлани, свахи – її будинок у приватному секторі.Туди добиралися під кулями, обстрілами та вибухами. Одного дня Іван із дружиною пішли на квартиру дідуся й бабусі з наміром знайти свічки. Обстріли все посилювалися, зв’язку не було – набирай/не набирай – результат однаковий. Із продовольством ситуація склалася, м’яко кажучи, не дуже. Люди в паніці розбили торгові центри, тягли все підряд, були навіть випадки мародерства. Із продуктами поводилися ощадливо, пам’ятаю, 8 березня на честь свята дозволили собі з’їсти аж по два шматочки хліба із холодним чаєм».

Сваху пані Наталії поранило у передпліччя, жінка втратила свідомість. Заледве дібралися до вже розбомбленої лікарні, від неї залишилося лише хірургічне відділення. Там рану перебинтували, поставили дренаж.

Родина вирішила знову перебратися на квартиру Івана – там усе-таки перший поверх п’ятиповерхівки, у приватному ж будинку лише дах над головою. Та й там було небезпечно, у Маріуполі на той час взагалі не залишилося безпечних місць, так, в один із днів у кімнату квартири залетів осколок снаряду, пані Наталію оглушило.

«Фактично я народилася у сорочці, майже не постраждала. Дні реально стали схожі на пекло. 15 березня ми вирішили ризикнути. Уже дійшли до такого стану, що все одно, де помирати. Вирішили податися на Бердянськ. Усе необхідне склали буквально за 5 хвилин – і рушили вперед. Через гори трупів по дорозі пробиралися на Мелекіно. У невеликій легковій машині їхало дев’ять чоловік, ще собака і два коти. За кермом – поранена сваха. Рашистські блокпости – окремий жах, там буквально щохвилини був ризик попрощатися із життям. До Бердянська у нас таки вистачило бензину – за це найбільше хвилювалися. Потім рушили на Запоріжжя, знайомий допоміг із житлом – ночували в гуртожитку місцевого університету. Там пробули декілька днів, сваху прооперували в місцевій лікарні. Далі – хто куди. Я ж вирішила їхати додому, у Нові Санжари. 23 березня узяла курс на батьківщиу. З того часу я тут», – розповідає Наталія.

Лікувалася, приводила підірване здоров’я до ладу. Та й досі, зізнається, коли чує гул літаків, душа зіщулюється до розміру сірникової коробки. Приділяє час хобі – вирощуванню квітів – цим і живе. Кілька разів пані Наталію навідували учні із Маріуполя, яким теж вдалося виїхати. Часто отримує у месенджери листи від колишніх учнів: «Наталіє Іванівно, як ви?» Каже, це дуже цінно, що не забувають, хвилюються.

«А одна колишня учениця взагалі написала, що, проходячи в Маріуполі фільтраційні табори, читала напам’ять уривок із «Наталки-Полтавки» і подумки згадувала мене.

Від колишнього життя залишилися лише спогади та ключ від маріупольської квартири. Будинок зруйновано, як і школу, у якій пропрацювала більшу частину життя. Що далі? Живу своїм життям, ось оновила клумби біля воріт, три великих декоративних камені пофарбувала в кольори прапору. Хай усі знають: усе буде Україна! Вірю, що Маріуполь повернеться додому, єдине – після зачистки міста від рашистів доведеться ще якось глушити і сепаратистські настрої деяких місцевих — внутрішніх ворогів, які з приходом росії миттю перевзулися, як виявилося, у Маріуполі достатньо».

Вікторія Прищепа для «Полтавської хвилі».