Вистава «Лимерівна»: скандинавський лагом на сцені полтавського театру

27 червня у Полтавському театрі імені Гоголя відбувся довгоочікуваний допрем’єрний показ вистави за п’єсою Панаса Мирного з однойменною назвою «Лимерівна». Довгоочікуваний у прямому сенсі, адже глядачам довелося чекати початку 48 хвилин. Але про все по порядку.

17.50. Поблизу театру та в самому приміщенні збираються люди. Уже на вході чуємо українську пісню. Це актори вистави влаштували забаву-перформанс. Увагу воно підігріває, замилування викликає, але одразу прокрадається черв’ячок у думки і ніби шепоче: «А чи не зачастили гоголівці з перформансами на вході?». Хоча магічності воно додає. Не будемо чіплятися.

18.10. Глядачі займають свої місця. У залі чутно перешіптування, розмови знайомих і… мекання кози. Ти ніби й розумієш, що то скоріше аудіо запис. Аж поки на власні очі не бачиш велику козу, яку акторка водить поміж глядачами.

18.20. До глядачів звертається Сергій Павлюк. Прохає трохи почекати. Перепрошує за технічні незручності. Пояснює, що чекають увімкнення світла. З-за куліс коза перебиває режисера меканням.

«Ану тихо там», — гукає Павлюк. Це трохи знімає напруження від чекання.

18.48. Лунають три дзвоника. Вистава починається.

Написав п’єсу «Лимерівна» полтавець Панас Мирний (відомий в житті як Панас Рудченко). Власне, постанову й приурочили до 175-ї річниці від дня народження письменника. Режисером став уже знаний полтавцями за виставами «Тарас Бульба», «Страшна помста» та «Той самий Мюнхгаузен» — головний режисер Херсонського театру Сергій Павлюк.

На думку авторки — братися за класичні твори, особливо ті, що тяжіють до фольклору, романтизації та народних костюмів — геть невдячна справа. Але це лише в тому випадку, якщо та класика, на сцені лишається як і на сторінках шкільних хрестоматій. Бо нічим не здивуєш сучасного глядача, якщо будеш просто відтворювати давно написане. Але, якщо додаси до давно відомого трохи сучасного контексту, то твір, у будь-якому відтворенні — заграє новими барвами.

Так і з «Лимерівною». Здавалося б, нічим не новий сюжет: є Він та Вона. Вона живе з матір'ю-п'яницею, яка хоче вигідно видати доньку заміж. Він — узагалі в приймах. Ні землі, ні грошей. І є ще один: третій — трохи дурнуватий, але закоханий у головну героїню. Хоча є ще четверта: закохана у головного героя. (Майже як турецький серіал на 160 серій). Але Павлюк разом з акторською трупою розкрили цю історію швидше — за одну годину двадцять хвилин. Без антракту. Він був би тут і зайвим, бо трохи б зменшив напругу глядача.

Музика

Усе починається з трьох молодиць, які протягом вистави гратимуть на музичних інструментах народних пісень, які вдало поєднуються і з сюжетом, і з рухами акторів. Та й загалом, разом з усіма складовими створюватимуть картину настільки цілісну, що здавалося б, неможливу без якогось елементу.

Коли гарно вбрані молодиці сіли за інструменти, перша думка, яка пронеслася у голові авторки: «Це ж полтавська ДахаБраха».

Але виконання пісень та гра на інструментах (козобас, скрипка, барабан, шейкер, жабка — задіяні у виставі «Лимерівна») під час вистави були настільки самодостатніми, що аналогія розвіялася досить швидко. Щоправда, швидко й повернулася. Бо ж однією композицією з тих, що лунали на сцені була музика з пісні «Шо з-под дуба» ДахиБрахи з альбому «Ягудки», що вийшов ще у далекому 2007 році. Ця пісня відома українцям як саундтрек до серіалу «Спіймати Кайдаша». Можливо тому, щоразу, як вона звучала на сцені, ми очікували появи Омелька Кайдаша, який шукає свою Марусю.

Хоча і Маруся, і п'яниці на сцені театру теж були.

Саме Лимериха — мати головної героїні, слаба на чарку — «заварює кашу», надумавши видати свою єдину доньку Наталку заміж за Карпа Шкандибенка, що «на голову трохи шкандибає». А Маруся, що товаришує з Наталкою і потай мріє вийти заміж за її коханого Василя, — грає не останню роль у весільній змові.

Головні персонажі

У центрі вистави три головні персонажі: Наталка, Карпо та Василь.

Василь часто мовчить. Ніби на світ ображений. Воно й зрозуміло: без роду та власного господарства. Що він може дати закоханій дівчині з бідної родини? Василь справляє враження «ні риби, ні м'яса». Страждає, виконує свою роботу, планів щодо майбутнього з коханою не будує.

Навіть, коли в одній з фінальних сцен бачить як Карпо на мотузці тягне Наталку за собою — спочатку ніби вагається, що йому далі робити.

Більш активним, таким собі завидним женихом (напівальфачем) є Карпо. Ну то й що, що трохи дурнуватий, зате як жінка буде в нього жити ловко. Як у Христа за пазухою.

Найкраще Карпа характеризує фраза — дурний та хитрий. Бо ж ніби і підкупляє Карпо своєю наївністю, однак, коли щось стосується його добробуту та життя, то ця наївність ніби кудись і зникає: і до батька Марусі він приходить, аби Василя кудись вигнали, бо розуміє, що не бачити йому Наталки, поки її коханий на очах; і гроші відносить кому треба, аби Василя в москалі забрали. Словом, не все те золото, що блищить. Не такий Карпо і дурний, коли матері поряд немає.

Наталка. Ось вона — ідеальна, хоч і надто вразлива, головна героїня. Вона не стидається свого кохання до Василя і прямо говорить про це. Вона не боїться Шкандибихи та зневажає Карпа. Наталка відкрито говорить про свободу.

«...Поки ще не зачався чоловік, доти він душа без тіла, вільна, носиться в широкім просторі синього неба... Нащо ж мене звідти узяли, на землю звали? нащо вільну душу закували в тіло?.. Господи! який же немощний та безталанний чоловік на світі!»

Гра акторів на високому рівні. Віриш кожному рухові, кожному слову чи емоції на обличчі. Кожен з головних та другорядних акторів майстерно розкриває своїх персонажів. Окрім цього, своєю грою вони дають змогу переосмислити багато проблем, які не одне століття не втрачають актуальності.

Проблематика

Проблема батьків і дітей розкрита у парах Наталки та старої Лимерихи та Карпа і Шкандибихи.

Лимериха не чує свою доньку. Готова на все, аби вдало засватати ту. Позбавляє дитину свободи вибору. Хоча, яка свобода вибору для жінки у патріархальному суспільстві?

Дещо інша ситуація в родині Карпа. Колись авторка бачила мультфільм про те, як мати, народивши сина, відмовилася відрізати пуповину. Син виявився назавжди прив'язаний до матері. Що авжеж, не дозволило йому сепаруватися та прожити своє самостійне усвідомлене життя.

Так само і Шкандибиха. Вона нікуди не відпускала від себе сина. Оцей хворобливий зв'язок гарно показаний у сцені, де мати купає свого голого дорослого одруженого сина.

Трохи шкода було і саму Шкандибиху — нещасна жінка. Бо ж хіба щасливі жінки бувають такі злі на життя та всіх довкола? Чи подобається їй все життя контролювати та бути «горою» для свого сина?

Але це тільки роздуми авторки. Повернімося до проблем:

• зрада та нещасливе кохання;
• відсутність права вибору (особливо у жінок);
• сепарація та ще багато інших, які близькі кожному та точно не залишать байдужими.

Додаткові елементи

Важливими складовими вистави є мотузка, глина та солома.

Майже всі події відбуваються біля мотузки. Але як саме — не розкажемо. То краще побачити.

Важливим є і використання глини. Спочатку дівчата збираються на толоку і прямо на сцені за допомогою соломи, води, глини та власних ніг — готують матеріал для побудови хати.

Унікальним є те, що під час вистави цю хату і створюють.

У глині будуть і всі персонажі дійства. Кожен мічений по-своєму.

Загалом, дія «Лимерівни» відбувається лише на частині сцени. Але мінімальна кількість декорацій настільки продумана і вся практично використовується, що здавалося б, відтвори виставу у маленькій кімнаті — ефект був би не гірше. Нічого зайвого і водночас усе потрібне. Майже як з меблями ІКЕА. Скандинавський лагом на сцені полтавського театру.

Авторська ремарка

Колись, у далекому 2014 році, я зареклася ходити на вистави за класичними творами у театр Гоголя. Трапилося це зі мною через часті відвідини харківського «Березоля». Тоді, прийшовши на виставу в рідний полтавський театр, я була так розчарована шароварами та рясно вишитими сорочками. А діалоги мені здавалися шаблонними і так дико та штучно звучали в сучасних реаліях, що я не могла зрозуміти, чому ці вистави з таким ажіотажем сприймалися мною у 2007?

Але, випадково потрапивши на «Лимерівну», я побачила, що нове трактування класики, використання слів, близьких до теперішніх людей (бо фраза: «Марусю, ти чого така притрушена» викликала у залі сміх, як і зачудування голими сідницями Володимира Архангельського), пробуджує інтерес до класики, мотивує перечитати твір і знайти в ньому щось актуальне для себе. А ще — такі постанови дарують абсолютне задоволення від споглядання за українськими традиціями. Бо куди ж нам без них зрештою.

Словом, розповідати можна ще багато. Але краще раз подивитися. Хоча, навряд чи одного перегляду вам буде достатньо.