Замовкни женщіна, твій день 8 березня. Або чому це свято важливе

«У моєї прабабусі було дев'ятеро дітей, вона не вміла писати та ніде не працювала. Ну як ніде... виховувала дітей і тягла на собі все господарство, але хіба то робота, вдома ж сиділа». «Моя бабуся не ходила до школи, бо треба було допомагати мамі з молодшими дітьми. Батько казав, що не потрібна їй школа. Заміж вийде та й по всьому». Такі історії часто зустрічаємо у соціальних мережах, коли люди розповідають про своїх рідних.

То коли ж усе почало змінюватися? Як трапилося, що жінки, які не мали права голосу на виборах, не отримували гідної зарплати та виконували важку фізичну роботу на рівні з чоловіками, нарешті змогли обирати як жити?

Історія говорить, що 8 березня 1857 року працівниці Нью-Йоркських фабрик вийшли на демонстрацію за жіночі права: рівну оплату з чоловіками і зменшення робочого дня з 16 годин до 10. Окрім того, активістки спробували привернути увагу громадськості до питань жіночої освіти, можливості голосувати й умов праці. Саме тоді почалася боротьба жінок за свої права.

Після цих демонстрацій в університет уперше взяли дівчину, а у світі почали з'являтися жіночі профспілки.

Щоправда, існує й інша версія причин протестів. Начебто, протестували нью-йоркські повії, які вимагали виплатити зарплату матросам. Бо моряки користувалися послугами секс-працівниць, а заплатити не мали чим. Також повії вимагали створити власну профспілку і визнати їх представницями сфери послуг.

А у 1910 році у Копенгагені Клара Цеткін разом із німецькою делегаткою Луїзою Циц запропонувала започаткувати Міжнародний жіночий день. Понад 100 учасниць зустрічі, які представляли 17 країн, домовилися щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день — день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні й соціальні права.

Так і народилося найвідоміше жіноче свято у світі, яке зараз відзначають у 40 країнах світу.

Отож, 8 березня — день боротьби за права жінок. День жіночої солідарності, а не день очікування приємнощів від чоловіка. То коли ж фокус змінився? Коли цей день перетворився на «свято краси, весни та жіночності»?

Для того щоб це дізнатися, нам варто перенестися в минуле. Отож, 1917 рік. Радянський союз. Там жінки теж виходять на протести, а новий режим надає «слабкій» статі нові права. Жінка може вчитися, може працювати, а не лише дбати про родинний затишок.

Саме у післяреволюціні роки 8 березня набуло особливого значення, бо у радянському союзі було пов'язане з ідеєю «нової радянської жінки»: трактористки, колгоспниці, будівельниці комунізму. Однак згодом ідеалізований образ жінок почав змінюватися.

У 1920-х святкування 8 березня ще мало зв'язок із забезпеченням рівних прав жінок. Цей день використовували як можливість нагадати про проблеми, з якими стикалися жінки в соціальній, освітній, політичній та інших сферах.

Саме у 1920 р. вперше святкували Жіночий день у радянській Україні. А вже у 1921 р. 8 березня стало державним святом в СРСР. 

З того часу фактично почалися процеси цілеспрямованого переозначення цього свята, в результаті яких день солідарності жінок у боротьбі з гендерною дискримінацією перетворився на свято «весни і вічної жіночності».

Якого сенсового образу тільки не надавали святу. З кожним роком ракурс змінювався. Спочатку «товаріщ женщіна» була передовим робітником, працівницею не гірше чоловіка, ударницею труда. А згодом берегинею домашнього вогнища, матір'ю-героїнею.

Так, у часи Другої світової на плакатах з’являлися жінки, які потребували захисту та вимагали помститися за них.

А вже після війни образ радянської жінки у пропаганді став більш багатоплановим – керівництво держави намагалася відновити як економічні, так і демографічні втрати, тому пропагували образ «матері» та «берегині домашнього вогнища». Так, основний акцент змістився уже на жінок-матерів, головна функція яких була народжувати дітей.

Якщо до війни на 8 березня традиційно відзначали та нагороджували жінок, які чогось досягли у професійній діяльності, то аби применшити значення їх як успішних і самостійних у 1965 році цей день отримав статус недержавного вихідного.

Таким чином, звикнувши до урочистостей у публічному просторі, люди переносять святкування у приватну сферу, з'являються застілля. А відповідно, разом із ними починають вітати жінок у родинах самі чоловіки: мімози, листівки, тюльпани, а тоді вже й «урочисте звільненя від домашніх обов'язків». Часто жінки згадують, що саме цього дня чоловіки миють посуд, одягають фартухи, готують сніданки.

Щоправда раз на рік. Бо ж чоловік-воїн, захисник. Жінка ж берегиня домашнього вогнища.

Ми не можемо не згадати фразу з відомого радянського фільму «Масква слєзам нє вєріт», де головний герой говорить про те, що родина, в якій жінка займає вищу посаду ніж чоловік, або заробляє більше — то вже не родина.

Згодом на 8 березня починають проводити дитячі свята з віршами та піснями на честь дбайливих мам, а преса в ці дні рясніє публікаціями про матерів-героїнь.

За рахунок того, що у 1970-х роках з'являється більше косметики, ошатнішого жіночого одягу, то і подарунки жінкам виходять на новий рівень — цукерки, парфуми тощо.

Знаходимо відображення типової радянської жінки у фільмі «Службовий роман», де представниці «слабкої» статі, що приходять на роботу, перш за все фарбуються (наводят марафєт) та переживають за те, де дістати модні речі, а вже потім працюють.

Перенесене в приватно-сімейну сферу 8 березня втрачає політичні відтінки остаточно. Перетворюється на день шанування всіх жінок: «ви наші берегині, мами, окраса нашого життя».

У кінці 1970-х хлопчики починають вітати дівчаток-однокласниць. На листівках з'являються юнки, які радо отримують подарунки від хлопчиків — квіти, м'які іграшки. Авжеж, дівчатка не можуть бути активними в політичній сфері, зважаючи на свій вік. Тому справжній сенс свята повністю спотворюється.

Чоловік приносить дружині гілочку мімози, син робить для мами листівку, на роботі чоловіки вітають жінок-колег, говорячи, що вони окраса колективу.

Де тут про права?

Саме таке значення свято 8 березня мало і до недавна в Україні. Але все почало змінюватися. Нині все більше жінок усвідомлюють, що їхні права значно важливіші ніж квіти раз на рік.

На жаль, ми досі стикаємося з випадками, коли на роботу не беруть, бо ти жінка, а отже, можеш завагітніти і що тоді робити. Або, коли при працевлаштуванні запитують чи маєш дитину, адже вона хворіє, а роботодавця не влаштовує часта відсутність мами на роботі.

Нині за даними Всесвітнього економічного форуму Україна посідає 59-е місце в світі за показниками гендерної нерівності.

Згадується фрагмент з українського серіалу «Спіймати Кайдаша». Коли Лаврін разом з батьком приходять до поліції, аби заявити, що Лаврінова дружина в Києві лишилася і її треба знайти. На зауваження поліцейського, що вона вільна людина і може робити що хоче, старий Кайдаш кидає репліку: «Яка вона людина, вона ж баба».

Ото і вся відповідь про рівноправ'я.

Нині група народних депутатів зареєструвала у Верховній Раді законопроєкт, який передбачає скасування 8 березня. Зокрема, документом замість Міжнародного жіночого дня (8 Березня) пропонується святкувати День української жінки 25 лютого – у день народження української письменниці Лесі Українки.

Але чи правильно це? Фактично, святкуючи день жінки ми ніби подорожуємо у минуле, перекресливши всі ті досягнення жінок, які боролися за наші права?

Багато років жіночі організації України докладають чималих зусиль, щоб припинити принизливу пострадянську практику святкування 8 березня і повернути йому первісний політичний сенс — Дня міжнародної солідарності жінок у відстоюванні власних прав та подоланні гендерної дискримінації.

Тож боротьба жінок за свої права триває. Цей день потрібен жінкам. Перш за все, щоб вони не забували про себе та власні потреби.

Бо як свідчить історія Афганістану — все може дуже швидко змінитися.

«Талібан» керував Афганістаном з 1996 по 2001 роки, насаджуючи закони шаріату в особливо жорсткому трактуванні. Дівчатка, старші за вісім років, не могли відвідувати школу, жінкам забороняли працювати (за винятком сфери охорони здоров'я) і виходити на вулицю без супроводу близького родича чоловічої статі (при цьому вони були зобов'язані носити паранджу). За подружню зраду жінок забивали камінням.

Після того як нещодавно таліби захопили владу, багатьох дівчат евакуювали з університетів, а власники салонів краси почали зафарбовувати зображення жінок на вітринах. До того ж влада країни нині забороняє виставляти на вітрини жіночі манекени. Вони можуть бути, лише якщо обличчя буде зав'язане пакетом, або буде відсутнє взагалі.

Зауважимо, що минулоріч таліби випустили указ про права жінок, де не згадувалася освіта й працевлаштування. У низці регіонів жінок відсторонили від роботи, а понад 70% дівчат більше не можуть здобувати шкільну освіту, крім початкової — у більшості регіонів вона недоступна.

До річниці взяття талібами Кабула жінки вийшли на протест, вимагаючи хліба, роботи і свобод. Бойовики "Талібану" стріляли в повітря та били протестувальниць.

Кілька афганських активісток зникли. І ніхто не знав, де вони. Декого вбили. Декого розстріляли на вулиці.

Ми маємо пам'ятати, що жінка — не лише про красу, заміжжя та дітонародження. Жінка — це перш за все про особистість, свободу дій і повагу самої до себе. Принизливо чекати квітів від чоловіка лише на свято.

Любіть себе, пишайтеся собою, боріться за свої права. Знайдіть свою внутрішню силу, так як це робили Леся Українка, Марко Вовчок, Ольга Кобилянська, Олена Пчілка та багато інших панянок.

Фільми які варто подивитися 8 березня

«Розповідь служниці»

Недалеке майбутнє. У Північній Америці існує мілітаристська держава Гілеад, в якій фанатично шанують релігію і сувору державну ідеологію. Владою, повагою і будь-якими правами тут володіють лише військові та їхні дружини. Тільки одна з сотні жінок здатна мати дітей, тому рабинями вищого суспільства стають прості жінки, яких поневолили з однією певною метою — народження дитини для еліти.

Існує строгий розподіл між жінками і тією роллю, що вона грає в суспільстві. Як тільки вона входить в фертильний вік, стає Служницею. Їй дається певна кількість спроб, щоб завагітніти, інакше вона переходить в розряд Нежінок. Їх завдання - це важка рабська праця до самої смерті. На чолі держави перебувають Командори. Саме їх дружини мають найбільше прав серед жіночого населення. Кожна обрана виявляється в родині певного Командора, вона народжує дитину, виношує її й піклується в перші місяці життя, після чого віддає своїм панам.

«Тиха гавань»

Кеті багато років страждала від жорстокості чоловіка. Втративши надію на порятунок, вона відчайдушно тікає, перебуває в постійному страху та переховується. Однак вона знаходить «тиху гавань» у маленькому спокійному південному містечку . Але чи готова Кеті до нових відносин? Чи здатна знову повірити чоловікові, зрозуміти його і полюбити, особливо, коли дізнається, що колишній чоловік продовжує полювати на неї.

«Суфражистка»

Історико-біографічна драма розповідає про нелегке життя жінок, скрізь гноблених чоловіками. Події припадають на кінець 19-го століття, коли уряд Англії ввів заборону на виборчі права жінок, тим самим піднявши проти себе хвилю феміністичного руху суфражисток, що ведуть боротьбу за гідне життя й рівність.

«За статевою ознакою»

У центрі сюжету біографічної драми «За статевою ознакою» виявляється Рут Бейдер Гінзбург, яка бажає нести справедливість у суспільство. Тому Рут захоплюється вивченням американської судової системи. І невдовзі її потяг до знань починає приносити плоди успіху. День за днем ​​вона докладає всіх своїх сил для того, щоб досягти ще більшого успіху.

Рут зустрічається з Марті, який повністю підтримує її у всіх починаннях. І незабаром вони відіграють весілля. А відразу після цього Рут і Марті починають боротися за соціальну рівноправність. Вони впевнені в тому, що люди в Америці повинні отримувати рівні можливості та права, незалежно від їхньої національної, расової чи гендерної приналежності.

Рут заручається підтримкою впливових політиків та колег, починаючи своє сходження на шляху до Верховного суду країни. Героїня має намір стати його постійним учасником. Але для цього їй потрібна згода глави Америки. Рут сповнена сил і впевненості, що зможе досягти бажаного результату.

«Закон Лідії Поет»

«Світ не готовий до того, що ти робиш», — говорить один з героїв стрічки. «Ми можемо втратити все, але хоча б спробуємо боротися», — відповідає Лідія.

Новий серіал Netflix заснований на реальній біографії, також про жінку, яка обрала шлях спротиву стереотипам. Лідія — перша адвокатка Італії, яка змогла подолати суспільний спротив, отримала юридичну освіту та вирішила захищати права жінок. Однак стереотипне суспільство ставить їй палиці в колеса — закритий чоловійчий «юридичний клуб» відмовляється прийнти в своїх лавах жінку. Навіть попри те, що президент Асоціації адвокатів сказав, що «жінки, згідно з італійськими цивільними законами, є такі самі громадяни, як чоловіки», і в серпні 1883 року Лідія Поет стала першою італійською жінкою-адвокатом, тривало це не більше року: 1884 року Генеральний прокурор оскаржив рішення попереднього наказу, та Лідію Поет виключили з Асоціації адвокатів Італії.

Попри все, юристка не здалася. Все своє життя вона пропрацювала юридичній конторі свого брата, який представляв її у суді, позаяк сама вона виступати в залі суду чи підписувати документи своїм імʼям. Попри це вона боролась за права жінок, зокрема й виборче право.

Лише в 1919 році в Італії вийшов закон, що дозволяв жінкам посідати державні позиції та виступати в державних структурах, тож саме тоді Лідія Поет нарешті стала офіційною учасницею Асоціацією адвокатів Турина. На той час їй було 65 років.

«Він назвав мене Мамала»

Це документальний фільм, що розповідає про пакистанську дівчину Малалу Юсуфзай, яка виступала за доступність освіти для всіх жінок у всьому світі. Але таліби вважали такі висловлювання «непристойною поведінкою» і зробили спробу замаху, внаслідок якої її тяжко поранили...

«Зроблено у Дагенхемі»

Фільм розповість про страйк 1968 року на заводі Форда, під час якого всі жінки припинили роботу в знак протесту проти дискримінації за статевою ознакою. Вважається, що саме тоді вперше було порушено питання про необхідність рівності в оплаті праці чоловіків і жінок. Слоган: «1968. It's a man's world. But not for long...»

«Посмішка Мони Лізи»

Фільм про спроби сміливої ​​викладачки йти проти системи і виховувати в своїх студенток віру в більш світле майбутнє. Кетрін Уотсон вважає, що пора жінкам всерйоз взятися за освіту і боротьбу за права. Для цього не потрібні гасла або демонстрації, просто потрібно почати з себе. Героїня залишає коханого і відправляється в Массачусетс, де планує викладати уроки мистецтва. Заняття Кетрін швидко набирають популярність: вона сміливо висловлюється про фемінізм, надихає підопічних і кидає виклик стереотипам.

Серед учениць дівчата з різним характером і поглядами, але більшість з них замислюється над словами міс Уотсон і починає більш критично дивитися на навколишній світ. Керівництву консервативного коледжу не до вподоби наявність такого педагога, проте популярність Кетрін змушує запропонувати їй новий контракт, щоправда, з умовою залишатися в рамках дисципліни. Уотсон, готова до боротьби, а не до компромісів.

«Приховані фігури»

Ще один біографічний фільм заснований на реальних подіях. США, середина двадцятого століття. Час холодної війни та цілої купи стереотипів, забобон і упереджень за ознакою статі та кольору шкіри. Утім протистояння між двома наддержавами — США та радянським союзом виходить на новий рівень: боротьба за підкорення космосу. Саме в цій боротьбі керівництво НАСА помічає трьох талановитих афроамериканок-математиків. Фільм розповідає як завдяки знанням і унікальним вмінням жінки долають шалену сегрегацію та змінюють хід історії.

Фільм дуже цікавий і водночас важкий. Досить складно нині, переглядаючи стрічку, уявити собі, що таке шалене дикунство у ставленні до жінок та кольорових людей мало місце менше століття тому.