Жінки на фронті: Сексизм — це те, з чим стикаються ветеранки, коли повертаються з війни

Понад 57 000 українок обрали для себе Збройні Сили України. Майже 17 тисяч офіційно є учасницями бойових дій, з них 302 геройки мають державні нагороди, ще понад 4 500 — нагороджено відзнаками.

Немало жінок і на керівних посадах у війську: 1054 військовослужбовиць мають звання старших офіцерок, а вісім сотень служать командирами відділень та взводів. Такі дані надає Кадровий центр Збройних Сил України станом на кінець 2021 року.

У кожної — власна історія

За сухою статистикою — унікальні історії жінок, що нарівні з чоловіками боронять незалежність країни. Одна з них — Світлана Мотросова. У свої 24 роки уже має звання лейтенантки та обіймає посаду заступниці командира роти з морально-психологічного забезпечення.

Зараз її бригада перебуває на передовій, в Авдіївці, за 200 метрів від позиції ворога. Дівчина поводить себе як вдома, адже знає тут усе, до умов — призвичаїлась.

Мотросова — «контрактниця», служити пішла за власним бажанням. Спочатку пройшла військовий вишкіл у Харківському військовому інституті танкових військ. Там познайомилася з майбутнім чоловіком.

«Коли ми одружилися, я ще була студенткою. Чоловіка тоді уже відправили на контракт. Ми переїхали. А коли я закінчила навчатися, теж пішла на контракт».

Зараз служить із чоловіком в одній бригаді. Каже: свідомо обрала ту ж частину, щоб бути поруч. До умов була морально готовою, адже про війну багато чула від чоловіка. Тож чудово розуміла, куди йде.

Геройці залишилося ще два роки за контрактом. Не втомилася, адже добре розуміє, заради чого тут — «заради миру та спокою для всіх».

«Хотілося б, щоб ми з чоловіком постійно були разом, щоб нас не розлучали відрядження та ротації. Хочеться спільного мирного життя. Ми будемо подорожувати, плануємо дітей».

Тут, на передовій, мріє про каву та прогулянки з чоловіком, а ще — про «душевне тепло». Усе це буде, каже. Але лише тоді, коли на всій території України буде мир і ми повернемо окуповані території.

Світлана Мотросова — одна із багатьох жінок, що свідомо пов'язали своє життя зі Збройними Силами України. Проте досі, попри поступове збільшення кількості жінок-військовослужбовиць та їхній неоціненний вклад у збереження кордонів країни, жінки залишаються невидимими для влади або ж гідність ветеранок принижується сексистськими патернами.

«У цивільному житті завжди є місце стереотипам»

Парадоксально, проте стереотипи щодо жінок-військовослужбовиць виявилися найбільш живучими у цивільному житті. Про це каже Наталія Шуліка — феміністка, що займається проблемами гендерної рівності на державному рівні. Також вона стала ініціаторкою дослідження, що його провели з жінками, які повернулися з війни, а це — медикині, психологині, працівниці з роботи з особовим складом та військові.

Спираючись на результати дослідження, пані Наталія каже: зараз «ветеранки потребують адвокації їхніх прав, визнання їхньої хоробрості та ліквідації стереотипних поглядів на жінок в секторі оборони».

Нині сектор надання допомоги ветеранкам дуже слабкий. З чоловіками-ветеранами все інакше: вони мають першочергове право на дивіденди від влади, тоді як жінок вважають «другим сортом».

Майже всі учасниці дослідження зазначили, що на час їхньої служби держава не помічала їх. Деякі з них пройшли свій бойовий шлях в добровольчих батальйонах «Донбас» та «Азов». При цьому не було забезпечення одягом, взуттям та, елементарно, засобами особистої гігієни.

«Жінки, які йдуть на війну, мають бути забезпечені жіночим форменим одягом, засобами особистої гігієни. Те, що відбувається зараз, є абсолютно неприйнятним. Наприклад, ситуації, коли жінки отримують чоловічу білизну або бронежилет, який не розрахований на жіночу анатомію. Жінки-військові скаржилися, що неможливо було зафіксувати бронежилет на грудях. При цьому вага бронежилету може досягати 15 кілограмів».

Вирішувати ці питання мала би служба забезпечення. Але здебільшого такі запити ігноруються, а жінки іноді можуть соромитися заявляти про свої потреби. Наприклад, більшості складно говорити про засоби особистої гігієни, зокрема — менструальні чаші. Вони — must have для снайперок і розвідниць. Але зрушень у цьому напрямі майже немає.

Аналогічно і з умовами проживання: на передовій вони однакові для чоловіків і жінок. І військовослужбовиці з розумінням ставляться до цього. Проте «рівність» не значить «однаковість». Добре, що з часом це почали розуміти. Тому зараз в пунктах постійної дислокації умови стають більш комфортними та адаптованими до потреб жінок.

Проте нерозв'язаним залишається питання військових, що мають дітей:

«Жінкам в армії не вистачає розвиненої інфраструктури, щоб жінка, яка має дітей, могла влаштувати дитину у ясла чи садочок у пункті постійного призначення. Жінкам не вистачає впевненості, що в разі народження дитини, можна буде віддати її в ясла або в неї будуть гроші, щоб найняти няню».

Ще одна проблема — сексистські стереотипи. З ними військові стикаються, коли повертаються з війни. І тут — парадокс: чоловіки-ветерани АТО/ООС здебільшого тримаються позиції, що на війні немає розподілу на чоловіків та жінок. Усі на передовій — солдати, які захищають Батьківщину.

«А у цивільному житті завжди є місце стереотипам. Тим більше, що після повернення з війни жінки потребують психологічної реабілітації. Суспільство не розуміє, як правильно спілкуватися з такою жінкою. І дуже часто після демобілізації жінкам здається, що вони потрапили в іншу реальність, де їх не розуміють та принижують. Наприклад, поширений стереотип, що жінки йдуть на війну, щоб знайти собі чоловіка. Це ображає та принижує гідність жінки».

Попри несприятливий клімат, кількість жінок у ЗСУ поступово зростає, каже Наталія Шуліка. Є кілька причин, чому ми маємо таку динаміку.

По-перше, виконання Національного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН — «Жінки, мир, безпека». План передбачає розвиток інфраструктури та матеріально-технічних умов, що відповідають потребам жінок, які несуть службу в секторі безпеки і оборони, відбір та підготовку жінок до участі в миротворчих операціях та активне залучення жінок до миротворчих процесів.

По-друге, це робота з адвокації та захисту прав українських жінок на війні, яку проводять правозахисні організації. Один з перших таких проєктів — «Невидимий батальйон». Після демобілізації ветеранки об'єдналися в жіночий ветеранський рух, щоб посилити соціальний захист ветеранок та забезпечити дотримання гендерної рівності.

На жаль, на регіональному рівні та на місцях немає суттєвих змін до жінок, які воюють. Наприклад, немає реєстрів жінок-ветеранок та жінок-військовослужбовиць. Звідси — відсутність програм соціального захисту та підтримки, адже потреби жінок не вивчаються. Крім того, не створено умов для відновлення психологічного стану, немає програм санаторно-курортного відпочинку мам та дітей.

А от щодо обіймання посад у Збройних силах України ситуація поступово покращується, адже зникають обмеження жінок. Раніше жінка в армії асоціювалася з «тиловими» посадами, наданням медичної допомоги або з посадами зв'язківців.

«Це не означає, що жінки зобов'язані бути снайперами або авіаторками. Це надає право жінці самостійно вирішувати, ким вона хоче бути».

Проте жінки майже не обіймають керівних посад. Вкрай рідко жінки залучені до процесів ухвалення рішень. Військові скаржаться на упереджене ставлення та недооцінку професійних здібностей. Вони зазначають, що при призначенні на керівні посади перевагу будуть надавати чоловікам. Тож говорити про гендерний баланс в секторі безпеки та оборони ще зарано.

Отже, стримання кар'єрного зростання, неможливість зайняти певні посади та дискримінація — це питання, які ще потребують вирішення.

Світлини Станіслава Пантелея