«Жінко, знай своє місце». Як жили українки чотири століття тому

«Жінка не бита, як коса не клепана», «бабі дорога – від печі до порога», «бабин розум – що перекоти-поле». Це все українські народні приказки. Здається, вони сповна характеризують погляди на роль жінки у суспільстві, яких дотримувалися декілька століть тому. Але ж хіба до матері не ставилися з виключною повагою? І так, і ні. Деталі — у матеріалі.

Протягом майже всієї історії України правовий та соціальний статус жінки напряму залежав від шлюбу та сімейних стосунків, у яких вона перебувала. Тож і ми спробуємо розглянути права та обов'язки українок у XVI-XVIII століттях через цю призму.

До шлюбу

Дошлюбна поведінка дівчини передбачала цнотливість, в іншому випадку викликала осуд і знеславлення в очах громади. Звісно ж, про право на інтимне життя тоді ще не чули.

Водночас поширення набув інститут вечорниць, який був своєрідним тренінгом подружнього життя – молоді люди там знайомились, отримували перший еротичний досвід спілкування з протилежною статтю. Не ходити на вечорниці дівчата не могли, адже батьки практично випихали їх туди. Хлопці попри все прагнули звабити юнок, застосовуючи обман чи насилля, при цьому відповідальність за втрату цноти завжди лежала на дівчині.

Жінка була напівповноправною особою, адже весь час перебувала під чиєюсь опікою: доки не вийде заміж — про неї піклувалися батьки, а у разі їхньої смерті —найближчі родичі. Коли ж дівчина виходила заміж, то переходила під опіку свого чоловіка.

За Першим і Другим Литовськими статутами, які тоді регулювали соціальні відносини на теренах України, чоловіки набували повноліття у 18 років, тоді як дівчата — у 15. Третій Статут знизив повноліття для дівчат до 13 років. У цьому віці наші пращурки вже виходили заміж.

У шлюбі

Нові сім'ї створювали переважно за угодою між батьками наречених. Чи залишалося при цьому місце почуттям? Питання риторичне, бо визначальними все ж були економічні та господарські чинники.

Ініціатива у сватанні належала стороні жениха. Водночас дівчині навіювали, що відмовляти сватам не бажано, бо можна лишитися старою дівкою. Дівчина була приречена відповісти згодою практично на першу пропозицію.

Дівчата самі могли свататися до чоловіків лише у двох випадках:

• дівчина могла ініціювати шлюб, коли злочинця засуджували до смерті, щоб урятувати його від покарання;
• інший випадок – коли парубок збезчестив дівчину і та завагітніла, то могла з’явитись до нього у дім і наполягати на праві узаконити відносини.

Коли жінка виходила заміж, вона приносила з собою у дім чоловіка відповідне майно — придане, яке залишалося власністю жінки. Придане сільської дівчини зазвичай складалося з особистих речей, постелі, одягу, посуду, предметів домашнього господарства тощо.

Багатші батьки давали у придане також худобу, гроші та земельний наділ. У заможних сім’ях міщан, багатих козаків, шляхти та магнатів у цей перелік входили й коштовні прикраси з золота та срібла, персні з коштовним камінням, срібний, мідний та олов’яний посуд, дорогий одяг, білизна, хутра, кінні екіпажі, худоба, а також «челядь невольна».

Сім’я в Україні залишалася патріархальною, а отже, головним був чоловік. Жінка зобов’язана бути йому вірною, слухняною та покірною. Коли йшлося про важливі рішення (продаж корови чи одруження дітей), голос чоловіка завжди був вирішальним.

Проте, як свідчать тогочасні документи, в реальному житті, у колі сім’ї українська жінка займала порівняно високе і в дечому самостійне становище. Той самий Литовський статут, з одного боку, обмежував громадянські права жінки, а з другого — визнавав за нею всі особисті права.

Магдебурзьке право регламентувало сімейні відносини у містах і передбачало майнову спільність подружжя.

Історик Орест Левицький, спираючись на давні документи, зробив висновок, що жінка вищих станів мала необмежене право купувати й продавати рухоме й нерухоме майно, вступати в юридичні зобов’язання. Українки мали право виступати в суді, чого не було на той час у жодній з європейських країн.

Коли жінка виходила заміж, то брала прізвище чоловіка або могла зберегти своє. Нерідко в документах заміжні жінки підписувалися лише своїм дівочим прізвищем.

З усього перерахованого вище може здатися, ніби життя жінки було безхмарним. Однак це далеко не так. На практиці, через відсутність засобів контрацепції жінка практично все життя ходила вагітною і виховувала дітей.

Середня традиційна українська родина мала від семи до дванадцяти дітей. Це була вимушена багатодітність, адже матеріальної можливості утримувати цих дітей часто не було. Інколи навіть заміжні жінки вдавались до переривання вагітності.

Водночас закон охороняв життя, здоров’я, честь і особисту недоторканість жінки. За статтями Литовського статуту «нав’язка» за поранення жінки і «головщина» за її вбивство (штраф і ув’язнення) стягувалися в такому ж обсязі, як за чоловіків — подвійно. Причому це поширювалося не тільки на шляхтянок, а й на жінок «простого стану». За зґвалтування жінки призначалася найвища кара — «на горло».

Права жінки й повага до неї, як до матері роду, виявлялися в тому, що вона ставила свій підпис поряд з підписом чоловіка. А у разі втрати чоловіка підпис його дружини важив більше, ніж підписи дорослих синів.

Жінки з багатих магнатських родин, а також козацької військової старшини інколи втручалися в політичні та військові справи.

Довгий час шлюб розглядався як громадянська угода, яку легко можна було укласти й розірвати. Кількість повторних шлюбів не обмежували, духовенство не відмовлялося благословляти четверті й навіть п'яті шлюби.

Все змінилося після 1686 року

Коли Українська Православна Церква перейшла у підпорядкування Московського патріархату. Москва відразу ж розпочала ліквідацію автономії української церкви, національної самобутності, сімейних традицій українського народу.

За допомогою законів і розпоряджень московити прагнули поставити під контроль шлюбно-сімейну сферу життя. У XVIII ст. було остаточно запроваджено церковну форму шлюбу, згідно з якою укладання і розірвання шлюбу стало прерогативою духовенства.

Вінчання оголосили одним із таїнств, нібито союз чоловіка і жінки освячується на небесах, і розірвати його практично неможливо. Така політика призвела до деморалізації сімейних відносин. З того часу в документах часто зустрічаються згадки про тиранство чоловіка над дружиною, замордування до смерті дружини, убивство дружини тощо.

Громада надала чоловіку право застосовувати фізичну силу щодо інших членів родини, в тому числі дружини, яка найчастіше не могла сказати навіть образливого слова щодо чоловіка – бо так не було заведено.

Подвійні стандарти застосовували щодо подружньої зради. Чоловічу, як правило, толерували й замовчували, намагалися не виносили на громадський осуд. У той час як жіноча зрада закінчувалась фізичним покаранням невірної дружини.

Рівень жіночої освіти теж залишав бажати кращого. Статистика показує, що наприкінці ХІХ століття серед українок, що жили під владою Російської імперії, письменних було лише 4%. Серед чоловіків той самий показник становив 11%-12%. Батьки не вважали за потрібне віддавати дівчат у науку, адже дівчина шкільного віку була особливо потрібна в господарстві.

На щастя, ті часи давно минули. Жіноча половина людства більше не повинна вести господарство, погоджуватися на першу-ліпшу пропозицію шлюбу й щороку народжувати дітей. Однак деякі гендерні установки живуть і донині, й нерідко сучасні жінки мають доводити суспільству, що подібні погляди неактуальні вже декілька століть.

Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.