Бомби над головою та життя під завалами — хто насправді зруйнував Полтаву в Другу світову війну

Чому Полтаву не відбудували, як інші європейські містечка? Про криницю, в яку падали старенькі, про цигарки «Кемел» та «Честерфілд», про кінобудку, яка висіла на волосині, але показувала американські фільми, про демонстрацію сталіна на фоні руїн, і гірлянди навколо, поки полтавці жили в землянках. Про це у новому матеріалі «Полтавської хвилі».

Місто привабливе, коли його стіни дихають історичними подіями. А коли місто втрачає старі кам'яниці, зникає і його душа.

Наразі в центрі Полтави важко знайти бодай один клаптик землі, який би не палав у вересні 1943 року. Степовий фронт залишив по собі скелети будинків, руйнування, які на жаль, і в наші дні є з чим порівняти: Бахмутом, Маріуполем.

Якщо тоді якісь стіни в центрі Полтави встояли, то дерев'яні перекриття разом з багатими інтер'єрами, колекціями мистецтва, архівами — давним-давно втрачені, а вікна, двері, дерев'яний декор — вигоріли. Знайти щось таке в центрі нині велика рідкість. Трохи більше дерев’яних скарбів залишилося на околицях у приватних будинках, які дивом не зачепила війна в 1943 році, але й вони поступово зникають.

У статті використані матеріали з сайту Бориса Тристанова, сторінок Стара Полтава, Це Полтава

Кам'яна пустеля — Полтава після Другої світової війни

Повернувшись додому в 1943 році, полтавці, які евакуювались, побачили дотла вигоріле місто. Полтавський письменник Ілля Розенфельд, який прийшов у пустий дім, у своїх мемуарах писав:

«Ноги несуть мене на Комсомольську (Стрітенську) до нашого дому. Я минаю порожні коробки спалених будинків, пам'ять послужливо і мимоволі фіксує — будинків, що раніше тут були, зараз немає, замість них нагромаджуються купи цегли, подекуди, ніби з погрозою, стирчать у небо чорні пічні труби та уламки стін, огорожі з колючого дроту. Ні — ніби ніколи й не було нашого невеликого, але затишного одноповерхового поштамту з широкими гранітними сходами кутового входу. Поруч із ним купа руїн на місці будівлі телеграфу. Немає ще багатьох будинків, на їхніх місцях пустирі, купи цегляного бою, паркани, подекуди на стовпчиках натягнутий колючий дріт».

Той самий одноповерховий поштамт, про який згадує Ілля Розенфельд — колишній будинок у нинішньому сквері з флагштоком. Його не існує з 1943 року, проте збереглися фото:

Далі письменник згадує зруйновану маленьку кондитерську, що стояла на розі Стрітенської та Шевченка:

«На місці будівлі кондитерської фабрики, що виходить кутом на Шевченківську, порожнеча. Займаючи весь кут і колишній фабричний двір, височіє величезна гора щебеню та битої цегли. І виразні сліди пожежі на лівому торці нашого будинку там вигоріли всі вікна і над ними по стіні повзуть чорні рогаті язики кіптяви».

Полтавський архітектор Лев Вайнгорт у своїх «Записках провінційного архітектора» згадує цікаву історію про птахів, які почали гніздуватись у Полтаві, хоча до цього їх ніхто тут не бачив:

«На самому початку літа 1944, серед руїн одного з будинків Жовтневої (Соборності) вулиці я помітив людину, яка щось записувала в товстий зошит. Підійшов, виявилося це довоєнний знайомий – науковий співробітник краєзнавчого музею, відомий у місті краєзнавець та орнітолог Н.В. Гавриленко. Він розповів мені, що веде спостереження за сім'єю «пустельної кам'янки». Ці птахи гніздяться, як правило, серед кам'яних розсипів пустельних степів. Полтава перетворилося на кам'яну пустелю. Ось і з'явився в ньому "пустельний кам'яник"».

У Полтаві, здавалось, було знищено все: промислові підприємства (всі, що були у Полтаві), електростанція, водогін, каналізація, лікувальні заклади, від центру не було живого місця, а подекуди не можна було зрозуміти, яка вулиця.

Ось аерофотознімки центру Полтави й близьких околиць, як бачимо, вцілілі будинки — рідкість.

Німці лили мазут у шибки й спалили Полтаву — офіційна версія

Совєцька історіографія говорить, що коли гітлерівці зрозуміли, що лівий берег Дніпра їм не втримати, то почали використовувати тактику «спаленої землі», знищуючи все на своєму шляху: цілих два дні намагалися звалити бронзового орла та сам монумент, але він встояв. Підірвали з другої спроби унікальну водонапірну вежу на горі Панянка, водоканал, електростанцію, спричинили гуманітарну катастрофу.

Краєзнавчий музей - головну цінність Полтавщини розграбували, вивезли ікони, українські реліквії та інше. Приміщення облили якоюсь чорною рідиною та спалили разом з усіма музейними фондами, що залишилися. В пожежу кинули групу полтавців, які намагалися врятувати музей.

Знищенню підлягали й житлові будинки. Ніби то, по місту їздили бензовози, солдати розбивали вікна, вставляли шланги й в приміщення заливали мазут. Слідом рухався загін, що підпалював. Знищували усе й усіх, хто потрапляв під руку. Від розпечених пожежами будинків ішов настільки сильний жар, що йти повз них тротуарами було неможливо, рухатися можна було лише проїжджою частиною.

В історичному нарисі йшлося, що того дня з Опішні радянські бійці бачили величезні стовпи диму палаючої Полтави.

Втім, ця версія подій виглядає, як мінімум, не повною. Перетворити центр міста на купи каміння лише підпалами навряд, чи вийшло б.

Великі жертви серед мирних не виключені, але вибору нема — Хрущов

Професор педінституту Григорій Ващенко, згадував події в період німецької окупації, а саме, як на початку грудня 1942 року серед ночі на Полтаву налетіли совєтські літаки й скинули декілька бомб на Монастирській вулиці. Вони цілили в будинки, де розташувалося німецьке офіцерство і де, можливо, був штаб. Але бомби впали трохи далі й зруйнували декілька будинків полтавців.

Радянські штурмовики здійснювали нальоти на Полтаву, ще коли вона була в глибокому німецькому тилу.

Коли ж фронт вже підступав до міста у 1943 році, навіть радянське командування не приховувало, що здійснювало масовані авіаудари по німецьким позиціям, незважаючи на мирних мешканців.

Микита Хрущов, який на той час був членом військової ради Степового фронту, у своїх мемуарах пише про такий випадок:

«У селі Мачухи поблизу Полтави німці створили великий склад запасів зброї. Знищити його доручили дивізії нічних бомбардувальників далекої дії, якою командував генерал Скрипко. Не виключалася можливість великих жертв серед жителів села, але вибору не було: війна є війна».

Вранці генерал доповів командуванню фронту, що все зрівняв із землею. Проте виявилося, що жоден будинок у Мачухах не був спаленим і село не зазнало ніяких втрат. Командування так і не змогло з'ясувати, куди льотчики скинули бомби й хто від них постраждав.

Радянська верхівка не рахувалася з втратами солдат, кидаючи сотні тисяч на амбразуру, знаючи що виживе їх сота частина. Чому ж тоді її мають засмучувати втрати серед цивільного населення, менше буде роботи для каральних загонів, менше сидітиме по таборах, і менше помре від голоду після війни.

Штурмовик Іл-2, бомби ФАБ-100 та роль авіації у «взятті» Полтави

В історичному нарисі про визволення міста йдеться, що крім артилерії, піхоти та танкових військ у жорстоких боях за визволення Полтави відзначилися 294-а винищувальна авіаційна дивізія та 266-а штурмова авіаційна дивізія. Після операції у «взятті» Полтави їм присвоїли почесні імена «Полтавських».

Підбитий Іл-2

У першу чергу нас цікавить 266-а штурмова авіаційна Полтавська дивізія. Завдання штурмової авіації — бомбово-штурмові удари по наземних об'єктах та живій силі противника.

На той час 266-а була оснащена тільки штурмовиками Іл-2, які одночасно є наймасовішими літаками в історії авіації з кількістю понад 36 000.

У штурмовик Іл-2 можна було завантажити сто кілограмові бомби у внутрішніх відсіках, плюс підчепити ще ззовні на балках. За один підліт літак міг скинути до 400 кг бомб, а інколи й більше.

Бомб ФАБ-500, якими в наші дні росіяни бомбили Азовсталь ще не було, їх розробили у 1954 році, повоєнних ФАБ-250 теж. А от ФАБ-100 було валом — це найпопулярніша бомба радянських льотчиків.

Російській армії й у сучасному бою не вдається вражати цілі, а лише невибірково бомбардувати оточені міста, а в 1943 й поготів це було нереально.

Беручи до уваги все вищеописане, можна припустити, що німецькі позиції у Полтаві навмання перед підступом основних військ зачистили з повітря штурмовики Іл-2, від чого місто зазнало катастрофічних руйнувань, перетворившись в гори каменю. Скільки бомб було скинуто, не відомо.

Підтвердження тому трапляється і на сторінках «Записок провінційного архітектора», де Вайнгорт пише таке:

«У двокімнатній квартирі по вулиці Комсомольській одна зі стін коридору висіла над лійкою від авіабомби, але кімнати були в порядку. Тут "при німцях" знаходилося домоуправління..».

Життя після: руїни, американські цигарки, кіно

Повоєнне життя у місті було надзвичайно складне. Полтавці копошилися через непролазні гори цегли, жили в землянках і підвалах, збирали «будматеріали» для облаштування хоч якогось житла.

У мемуарах Ілля Розенфельд розповідає, що воду потрібно було добувати кожного дня, стоячи декілька годин у черзі біля криниці по вулиці Шевченка за базаром. Особливо тяжко це давалося взимку в мороз. Їжу по картках отримати вдавалося не завжди, доводилося з самого ранку займати чергу в магазин. На базарі ж крім овочів і битих кролів, що більше скидаються на кішок, м'яса не було.

«Світла і водопроводу немає. Криниця — нічийна, вулична, без огорожі, огорожа розібрана на дрова. Опускати відро доводиться стоячи на цеглинах біля самого краю ями, в яку з-під ніг облазить брудна земля. Туди часто падають люди похилого віку. Їх, мокрих, нещасних в сльозах, лаючись і проклинаючи, дістають. І потім знову черпають звідти воду».
Ілюстративне фото з Полтави

Коли потепліло, у спаленій будівлі колишнього кінотеатру «Рекорд» (на сучасній Соборності) вечорами показували кіно, причому не лише радянське, а й американське:

«Рекорд»

«Сестра його дворецького», «Джорж із Дінклі-джазу» та ще деякі німецькі трофейні, не озвучені російською – «Дівчина моєї мрії», «Зірка з Ріо», «Милий друже».

Кінобудка висіла на уцілілому з двору шматку перекриття згорілої будівлі.

Курили полтавці американські цигарки «Кемел» або «Честерфілд», бо у Полтаву влітку 1944 року навідувалися американці, задіяні в сумнозвісній (тоді німці знищили авіабазу в Авіамістечку) радянсько-американській операції «Френтік» і багато часу проводили з місцевими, розповідаючи про Америку.

Як згадує Розенфельд: «В очах американців ми виглядаємо незрозумілими дикунами, навченими грамоті папуасами. Їх життя — це зовсім інший світ, інша планета. Наша велика і багата, як нам казали, країна, виявляється, — просто задвірки цивілізації, а ми просто жалюгідні жебраки. Значить, розповіді тих, хто повернувся з переможного походу до Польщі у вересні 1939 року з привезеними звідти небаченими речами - вірні? Вже тоді багато чого було незрозуміло і якось навіть тривожно — невже вони жили краще за нас?»

Політична демонстрація зі сталіним

Відродження Полтави почалося з відновлення роботи партійно-радянських органів, профспілкових, комсомольських організацій. Хто б сумнівався.

Через рік керівництво вирішило провести демонстрацію досягнень Полтави та області за 1943-1944 роки. Її розгорнули перед монументом Слави. Там створили виставкове містечко з транспорантами сталіна, павільйонами культури, мистецтва, народних промислів — живі квіти, гірлянди, військові прожектори, оркестри. Все це на фоні руїн Полтави.

На виставці йшлося, що життя відновлюється, за рік відбудовані й працюють паровозоремонтний завод, м'ясокомбінат, кондитерська, панчішно-трикотажна та поліграфічна фабрики, електростанція й інші підприємства, промартілі.

Але переважна маса людей як жила, так і продовжувала жити в підвалах зруйнованих будинків.

Заводи, що працювали, перевели на воєнне виробництво, абсолютна ж більшість лежала в руїнах. Витрати на соціальні потреби для народу скоротили.

«Майже всі заводські корпуси зруйновані, досі йде розбирання завалів, там постійно присутні сапери: вже були випадки, коли в купах битої цегли виявлялися бомби, що не вибухнули. Загалом фронт відновлювальних робіт дуже великий, людей не вистачає», — спогади Ілля Розенфельд у 1944 році.

Чому Полтава втратила вигляд європейського міста

«Власними силами відбудуємо рідне місто» — під таким гаслом 4 лютого 1944 року вийшов спеціальний випуск «Зорі Полтавщини». Відбудова затягнулась на довгі десятиліття, й працювали дійсно всі мешканці міста.

Вцілілі коробки будинків, які світилися наскрізь, ніби «колізеї» без перекриттів і дахів при відбудові використали за основу, інші розібрали на цеглу та її шматки, й теж використали у побудові нових.

Лише деяку, особливо цінну архітектуру, таку як: сучасні кінотеатр Колос, Краєзнавчий музей, адміністративні будівлі навколо Корпусного парку, архів тощо відновили в первісному вигляді. Більшість же історичної забудови Полтави відновили, сильно спростивши, як того вимагала радянська візія - позбуватись «архітектурних ізлішеств», щоб дешево розселити якомога більше пролетаріяту.

Україні довелося відбудовуватися переважно за рахунок власних ресурсів.

В українську економіку 1946-1950 рр. поверталося лише 19% всесоюзних капіталовкладень, тоді як збитки України від війни становили 42% від загальносоюзних. Німецькі репарації направлялися виключно у промисловість, а аж ніяк не на відновлення і побудову нового житла. Давно не секрет, що у сталіна був зуб на українців.

У таких умовах, під постійним партійним тиском відновити хоча б щось від повоєнного міста було вже подвигом. Страшно подумати, як виглядала б Полтава, якби не головний архітектор Лев Вайнгорт і його оточення. На місці дзвіниці на Соборному майдані міг бути гараж для машин або пам’ятник сталіну на коні. Замість Круглої площі — будинки в стилі Полтавської ОДА. Раніше ми писали про Лева Вайнгорта і його значення для нас.

Міста Європи після Другої світової відновлювали до останнього камінчика, і не скажеш, що вони були стерті з лиця землі чи серйозно пошкоджені, як великі: Гданськ, Варшава, Дрезден, Лондон, так і малі.

Але реальність Полтави інша. Полтава — одне з поглумлених українських містечок, яке на жаль, у перипетіях історії на довгий час стало частиною великого радянського світу — типовим, далеко не людиноцентричним з його хрущовками, панельками та на пів століття ізольованим.


Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.

Подякуй автору!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.

Роман Гежа

Ще з рубрики: "Тексти"