Чому Полтава досі не може позбутися радянського минулого?

Чим жило місто в радянський період? Що залишила по собі в Полтаві Червона армія? Чому місто досі не може позбутися радянського минулого?

«Полтавська хвиля» продовжує серію матеріалів полтавського блогера-історика Романа Гежі.

Основний показник радянського минулого в Полтаві нині — радянські топографічні назви. Наприклад у багатьох селах все ще існує вулиця Дзержинського (Щербані), організатора Червоного терору, який селян мордував тисячами, вимагаючи зізнання у контрреволюції.

У роки становлення більшовицької влади силовим методом режим переміг інтелігенцію та селянство, хоча для цього йому довелося кинути дві третини регулярних військ РСЧА (Червона армія).

А наша стара дореволюційна Полтава вже й не пригадати, ким була нам залишена. Бо більшість корінного населення або подалося в еміграцію, або було репресованим. На зміну їм після скількох переформатувань приходили інші, що руйнували старе та будували своє.

Частково цю динаміку відображає кількісна зміна населення та відомості про історичні події.

На стрибки ж припадає період більшої соціальної захищеності населення, ніж у минулі десятиліття. Повоєнне перенесення індустріальної частини міста подалі від центру, на Маршала Бірюзова (Міняйлівка) й Алмазний (Новоселівка), з подальшим масштабним будівництвом 5 і 9-ти поверхівок, сприяло збільшенню населення за рахунок притоку з сіл та інших регіонів СРСР.

Переважна більшість полтавського населення жила на початку століття на окраїнах у дерев'яних мазаних будівлях із солом'яними стріхами. Електрикою користувалися тільки в будинках, розташованих на центральних вулицях міста, а на околицях — гасовими лампами. Вулиці центру освітлювалися електричними ліхтарями, інші — газовими, на околицях не освітлювалися зовсім. Водогін обслуговував тільки центр міста, інші райони користувались колодязями. Каналізації в місті зовсім не було. Вулиці забруковувалися лише в центрі.

Нові житлові будинки в 30-х роках спорудили для робітників паровозоремонтного заводу на Подолі. Тоді ж побудували житловий масив прядильно-трикотажної фабрики на розі вулиць Пушкіна і Симона Петлюри, для робітників панчішних фабрик на розі Соборності і площі Конституції та на розі вулиць Котляревського і Пушкіна, а на Сінній та Павленківській площах — для робітників заводу «Метал».

У цей час проклали водопровід та спорудили каналізацію. Вулицями міста пішли перші автобуси.

Також, через багате військове минуле Полтави, приблизно з 1960-1980-х місто стає своєрідним «пансіоном» для військовослужбовців у відставці та членів їхніх сімей з усіх кутків Радянського Союзу, що були особливо віддані радянській добі.

Всіх незгодних ця сама радянська доба або змусила замовкнути, або знищила. Декілька хвиль діяльності репресивного апарату і все, в Полтаві живуть переважно радянські люди.

Що обіцяв Радянський Союз і що він Полтаві приніс. Трішки історії

Для написання статті був використаний щоденник лікаря Несвицького А.А, який вів його в період смути 1917-22 роках у Полтаві.

Щоденник знаходився у схованці, випадково його виявив серед зібраної школярами макулатури полтавський робітник.

1917 рік — Росія таки втрачає Україну, в Києві владу перебирає на себе Центральна Рада, в Російській імперії через невдалі війни поглиблюється економічна криза, рубль знецінюється на 70 %, через тиждень цар зрікається престолу.

Центральна рада створює першу міжнародно визнану Українську державу УНР, до того ж на демократичних засадах — обіцянки про мир, соціалізацію землі, 8-годинний робочий день, національну автономію меншин.

У відповідь на це більшовики починають поширювати свій вплив зі сходу у вигляді маріонеткових утворень УСРР (або УНРР) зі столицею у Харкові.

Існування в Україні двох центрів влади — київського і харківського — давало змогу уряду радянської росії формально залишатись осторонь війни, представивши її як внутрішній конфлікт. Нічого не нагадує?

У Полтаву червона армія приходила двічі. Перший раз її вибили загони УНР за підтримки Центральних держав (переважно німців), а другий — Полтава здалась майже без бою.

Кадетський корпус, де перебували війська УНР захопили одразу. Віленське училище, що було розміщене в будівлі сучасної аграрної академії чинило опір, Тоді розстріляли близько 100 юнкерів, після чого настала довга радянська окупація.

Зі щоденника:

У річницю революції у демонстрантів на Спаській площі до Собору, були на плакатах такі гасла:

• Хай живе світова комуністична партія!
• Сім'я вільна, нова споминає тебе, батьку, щирим вільним словом.
• Вільне робітництво та селянство України святкує Твою пам'ять, Тарасе.

Були й такі:

• Хліба голодуючим червоному Пітеру та Москві.

Більшовики спекулювали на національних героях селян, щоб отримати в них підтримку.

***

У місцевій газеті опублікували звернення Л. Троцького до полків, які вступили до меж України:

«Це земля українських робітників та трудових селян. Тільки вони мають право господарювати в Україні, правити нею та будувати на ній нове життя. Ви повинні водночас звертатися з увагою та любов'ю до трудящих мас України. Горе тому, хто озброєною рукою завдасть насильства трудівникам українського міста чи села!».

***

У Полтаві опубліковано розпорядження центральної (московської) влади про відміну смертної кари.

«Нехай український народ, переконавшись на прикладі радянської влади Росії, знає, що терор і всі тяжкі репресії спрямовані виключно на буржуазію і найманців, як тільки зміцнення влади робітників і селян вважатиметься завершеним, ці важкі заходи скасовуються».

Що ж було насправді, коли радянська влада в Полтаві закріпилась?

Від 1919 більшовицька влада здійснювала політику воєнного комунізму. У людини можна було забрати на користь держави все, навіть хліб.

Якщо детальніше в Полтаві почалися наступні речі:

Продрозкладка, заборона приватної торгівлі продуктами харчування, ліквідація товарно-грошових відносин, введення прямого товарообміну між містом і селом, державна монополія на хліб, сіль, цукор, чай, націоналізація всієї промисловості, натуралізація в оплаті праці, зрівнялівка у розподілі, мілітаризація праці, введення воєнного стану на промислових підприємствах, передача землі державі, створення комун, радгоспів і колгоспів тощо.

Воєнний комунізм загострив розруху та спад промисловості, викликав масове невдоволення та спротив інтелігенції та селян.

Зі щоденника:

«На товкучці, на ринку багато інтелігентних жінок, по потребі продають різні цінні та інші речі. Сумна картина!».

***

«Колишній директор Полтавського реального училища Карл Реха та викладач того ж училища Володимир Володимирович Лобачевський служать робітниками на ковбасній фабриці, отримуючи пайок у 3 фунти ковбаси щодня».

***

«Полтавський губернський тюремний інспектор Михайло Ілліч Мустафін возить на ручному візку ковбаси з ковбасної на Південний вокзал».

***

«Днями на засіданні виконкому обговорювалося у великих зборах питання про закриття всієї приватної торгівлі — для знищення спекуляції та розвитку кооперації».

***

«Домами ходять і збирають теплі речі для Червоної армії — «тиждень фронту».

***

«Поляки, які жили в Полтаві, евакуюються до Польщі. Багато хто з них уникає подорожі залізницею, їде конями, купуючи для цього коней і екіпажі. За коня платили по 800 000 руб».

***

«На вулицях вигляд нашої інтелігенції вкрай сумний: бідно одягнені, одяг зношений, пошарпаний, обшарпаний, взуття витоптане, обличчя бліді схудлі, виснажені. Не дивно за важких умов життя, постійних поневірянь, недоїдання і частого голодування. На кулішах, картоплі, каші і тільки ячному хлібі не роздобрішаєш».

***

«Особливо важковарима, так звана, шрапнель: каша з ячної крупи, яка пучить живіт. Один мій знайомий вишучивав своє харчування: «Іду вулицею і боюся, що ось-ось піднімуся в повітря, як монгольф'єр, повітряна куля, — до того здутий живіт». Склянка молока - 300-400 руб».

***

«Приїжджав Раковський і говорив на мітингу в Корпусному саду про необхідність реквізиції хліба для Червоної армії, Червоної Москви та Донбасу, на що потрібно до 13000000 пудів хліба».

Найстрашніший будинок у Полтаві

Особливо сильним був збройний опір українського селянства, для придушення якого більшовики розв’язали червоний терор в Україні, залучили каральні загони, надзвичайні комісії, регулярні війська й частини особливого призначення, міліції, довелося кинути дві третини регулярних військ.

Полтавська міська рада мало що вирішувала самостійно, усіма кроками керував Кремль.

Хвиль репресій було декілька, спочатку Червоний терор, а потім Сталінський, у 37-38 роках.

Починаючи з 1929 року на Полтавщині було репресовано більше 400 тисяч жителів, до цього в газетах постійно повідомлялося про розстріли. Жертвами НКВС були заможні полтавці, військовослужбовці, священики й представники інтелігенції, яких безпідставно звинуватили у шпигунстві, зв'язках із закордонною розвідкою тощо.

Через давнину цих злочинів ніхто так і не поніс відповідальності. За свідченнями Юрія Лавріненка, що врятувався і виїхав на захід в УРСР в 30-ті роки було ліквідовано майже 80% творчої демократично налаштованої інтелігенції.

Зі щоденника лікаря Несвицького А.А:

«Ходив я з письменником В. Г. Короленком дивитися на вириті в саду Білевича на Келінській площі (біля пам’ятника Келіну в дворі музею Котляревського) трупи 17 розстріляних тут за вироком ЧК. Всі трупи без верхнього одягу, в одній білизні, у всіх руки пов'язані назад мотузкою або дротом, рот заткнутий ганчіркою. Розстріляні у потилицю».

«Ідучи з цього саду, ми з Короленком довго не могли отямитися від усього баченого. «Який жах, який жах!» — казав він усю дорогу».

«Дуже багато розстріляних закопано за цвинтарем у спільних могилах. Ті, що живуть поблизу кладовища, розповідають з жахом про розстріли, що проводилися там за вироками ЧК».

***

«На околицях Полтави з'явилися голодні вовки. Біля Червоних казарм знайдено обгризений ними труп, як і біля Шведської Могили, і біля одного з навколишніх сіл».

Прекрасний будинок колишнього селянського банку по вулиці Соборності перетворився у найжахливіше місце у Полтаві, на тюремні камери були перетворені підвали цього будинку.

У тих підвалах виконували і вироки про розстріл. Спочатку тіла загиблих таємно ховали у безіменних могилах на старому міському кладовищі, але коли рахунок розстріляних пішов уже на тисячу, поховання почали масово здійснювати за містом — в розробленому піщаному кар'єрі в урочищі поблизу хутора Триби. Нині там є меморіал.

Політика неефективного воєнного комунізму вилилася в Голодомор 22-23 року (вивозили хліб на Поволжя, вивозили хліб щоб купити верстати для заводів).

Полтава бачила тисячі вмираючих селян, що добрели до міста в пошуках хліба, але нічого тут не знаходили.

Ілля Розенфельд у своїх мемуарах згадує таку Полтаву від якої холоне кров. З’являлися чутки про людське м’ясо на центральному ринку, на Подолі знайшли цех, куди приносили викрадених на вулиці Небесної сотні нещасних, що піднімалися до міста.

Що змінила радянська влада в релігійному житті полтавців?

Як відомо, важливою частиною ідентичності українців були релігійні обряди.

26 січня 1919 року з'явився Декрет місцевої Ради про відокремлення церкви від держави та школи від церкви.

«Кожен громадянин може сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної. Будь-які правопозбавлення, пов'язані зі сповіданням будь-якої віри заборонені».

Але що ми насправді отримали?

Заборону на всі віросповідання.

У 1932-1933 роках були зруйновані чудові пам’ятки українського бароко – Воскресенська церква на місці Музичного училища, Стрітенська церква в центрі на Стрітенській вулиці, Преображенська на базарі, Церква Різдва Богородиці на Подолі, Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Павленках, Свято-Троїцька на Сінній, Свято-Покровська церква – єдина дерев’яна, що була збереглася.

Те саме спіткало і Лютеранську кірху, яка належала величезній німецькій спільноті у Полтаві та католицький костел біля обласної лікарні.

Справжнім святотатством стало зруйнування в 1936 році Успенської церкви в головному урбаністичному центрі Полтави на Соборному майдані, до 2003 року там стояла лише дзвіниця.

Полтавська верхівка навіть планувала побудувати на місці дзвіниці гараж для своїх машин, а пізніше використати дзвіницю як п’єдестал до постаменту Сталіна на коні, згадує головний архітектор міста Лев Вайнгорт у своїх мемуарах.

Нам дуже пощастило з архітектором, який відстояв і не дав цій маячні збутися.

Собори — найбільша втрата архітектурного обличчя як Полтави, так і України.

Цитата зі щоденника Несвицького А.А:

«Був запрошений до хворого архієпископа Парфенія. Яка вражаюча різниця!.. Бувало, я заходив до архієрея в монастир, у його спеціальні покої, обставлені всіма зручностями. Ще краще та розкішніше це було в архієрейському будинку у самій Полтаві. Тепер мене провели в чернечі келії, що містилися в довгому одноповерховому будинку, що йде праворуч від воріт і до кватирки біля сходів з гори (вони є досі на Монастирській горі).

Тут біля самої кватирки я увійшов до маленької тісної забрудненої келійки, де на простому дерев'яному ліжку, вкритому розірваною ватною ковдрою, у брудній білизні лежав хворий архієпископ.

Невже ж духовенству Полтави не можна було обставити всіма зручностями свого старшого вмираючого пастиря?».

Руйнування-відбудова-руйнування

Сильну частину фонової цінної архітектури Полтава втратила під час подій Другої світової війни.

Окремо хочеться виділити залізничні вокзали. Вони під час буремних подій 20 століття страждали найпершими.

У 1880 році споруджено першу будівлю Південного вокзалу у «дворянському» стилі з елементами декоративного дерев'яного різьблення на фасаді. На вході до вокзалу розміщувалася літня зала очікування з дерев'яними лавами.

На початку 1920-х років вокзальна будівля була реконструйована і її зовнішній вигляд зазнав змін.

Вдруге, вже під час Другої світової війни, вокзал був зруйнований фактично вщент — від нього залишилася лише одна стіна з боку залізничних колій.

Сучасна будівля залізничного вокзалу збудована 1947 року і виглядає дуже типово.

Те саме з Київським вокзалом. Станція виникла 1901 року у зв'язку з будівництвом залізниці Київ — Полтава — Лозова. Під час війни будівлю вокзалу було зруйновано, в повоєнну добу почалася відбудова станції у типовому стилі.

Як я писав уже, Полтаві дуже пощастило з головним архітектором повоєнної Полтави Левом Вайнгортом, пам’ятник якому нещодавно встановили. Це була людина, всім серцем віддана нашому місту.

Враховуючи колосальні пошкодження міста, після Другої світової війни збереглися лише окремі будинки в центрі. Потрібно було десятиліття щоб відновити Полтаву з руїн.

Краєзнавчий музей з руїн відновили в первісному вигляді, при чому й інтер’єр також.

Архів, старий театр (нині кінотеатр Колос), будинок земельного та селянського банків, будинок Бахмуцького, Зеккеля, готель Монголія (будівля міськбудпроекту), збереглися з певними видозмінами, як і багато інших модернових будинків у центрі.

Через прогалини у міській забудові, коли історична будівля одна на всю вулицю, а її оточує новобуд, зроблений абияк, через брак коштів чи щось ще — втрачено відчуття цілісності старого міста й атмосфери, але добре, що щось залишилося.

До речі, не існує достеменної інформації, ким саме було завдано місту таких руйнувань — німцями при відступі, чи червоною армією при штурмі, та чи можна було уникнути цього. Війну ніхто не запрошував на цю землю, а вона прийшла, методи ведення бою були схожі і в тих, і в тих.

Через недбалість управління та недоброчесність забудовників, можна вважати, що сучасне становище пам’яток Полтави не менш сумне.

Вже наше покоління втрачає ідентичність міста, яка полягає не стільки в пам’ятках архітектури, а в старій фоновій забудові. Наприклад унікальної вулиці Пилипа Орлика, обличчя якої вже стерте будинками монстрами, які для історичного центру не підходять.

Окремо шкода будинок з еркерами навпроти зупинки Майдан Незалежності, а також радіовузол, на місці якого муляж, що віддалено нагадує оригінал.

Як би не ставилися до радянського минулого, у Полтаві воно є і його багато. Ми вже прожили у вільній державі 31 рік, однак досі не достатньо зрозуміли цінність права власності на щось матеріальне, на те, що перейшло нам особисто чи громаді у спадок. І радянська система одна з причин, чому так сталося.

Хоча б цінність справжньої і чесної пам’яті, яку собі повертаємо зараз, ми маємо засвоїти.

Історичні фото використано з пабліку Стара Полтава у Facebook (https://www.facebook.com/starapoltava)