Черниці плакали в кузові, кістки на смітнику, а герб рф досі у Полтаві — історія Хрестовоздвиженського монастиря
Радянський переполох, гітлерівська школа, колонія НКВД та інтернат, могили в купі зі сміттям та заплакані черниці, яких вивозили на «полуторках» — все це назавжди в історії полтавського Хрестовоздвиженського монастиря.
Владики монастиря отримували кошти від страт злочинців, мали кріпаків, золоті хрести з самоцвітами та гектари володінь. Монастирську бібліотеку староукраїнських книг комплектував приятель самого Вольтера. Це та більше у новій історії від Полтавської хвилі.
У статті використані матеріали з сайту Бориса Тристанова, сторінок Стара Полтава, Це Полтава, та подкаст з географом Леонідом Булавою.
На високому пагорбі, де росли дубові діброви, над річкою Рогізною в 1650 році заснували старий монастир, який з невеликої пустіні розрісся у цілу громаду окремо від Полтави. Спершу він був дерев'яним, серед гущавини до нього вела вузька стежка, а потім «обріс» кам'яними соборами у стилі українського бароко завдяки коштам Самойловича, Мазепи, Кочубея та інших меценатів.
Коли театр бойових дій Північної війни перенісся до Полтави, монастир зайняли шведські війська й пуляли звідти зі своїх гармат. Самого Карла XII тоді неподалік монастиря поранила в ногу куля, яка змінила хід історії війни, України, Європи на найближчі століття. Хотілось б знати, від якої саме стіни відрекошетила та куля..
Фортеця пагорбів та броди Петра I
Якщо подивитись на сам ландшафт пагорбів, то можна сказати, що саме цей природний бар'єр оберігав від ворогів, як Полтаву, так і монастир. Рогізна, Ворскла та її ліва притока — річка Коломак напроти Полтави тут дуже заболочені. До речі, колись Коломак впадав у Ворсклу поблизу монастиря.
Монастирська гора, як і Іванова, на якій знаходиться дитинець Полтави, з трьох сторін оточена урвищем і водою. Не те що форсувати, але підійти ворогам до Полтави було неможливо, найближчий брід через річку був аж біля Старих Санжар, або поблизу Сем’янівки (колись Кротенки), ним користувались і Петро I, і червона армія, і всі, хто «брав» Полтаву зі сходу.
Така географія робила фортецю споконвічним фронтиром, що відділяв кочовий степ від «слов'янського світу».
Куди поділась річка Рогізна
З давніх-давен і до того складний заболочений бар'єр на шляху до міста ускладнював ще й додатковий рукав Ворскли — річка Рогізна, що протікала ближче до Монастирської гори. Нині цієї річки не існує, є тільки залишки на Вороніна (Кривохатках) у вигляді малих болітець.
Назавжди Рогізну поховало будівництво насипу для залізниці з Київського вокзалу до Південного.
Втім, раніше на Ворсклі було чимало загат та млинів, що і так порушували гідросистему річки від Вакулинської греблі до Нижніх Млинів.
Насип залізниці навколо монастиря будували селяни вручну лопатами.
Куди ділись дубові діброви на Монастирській горі?
На картах Боплана пагорби над Ворсклою зображені надзвичайно зеленими, порослими віковічними дубами.
Але на світлинах XIX століття, що дійшли до наших днів та картинах митців пагорби, в тому числі Монастирська гора — лисі.
За словами очевидців, ще до 70-х років гора залишалася лиса, але вже підростали наново посаджені дерева у 1960-х роках.
Винні в усьому ̶б̶о̶б̶р̶и̶ люди, які вирубали дуби переважно щоб топити взимку або ж на будматеріали.
Вичерпно відповів на це питання історик та краєзнавець Леонід Булава:
«Те, що дровами топили — зрозуміло. Дрова привозили й продавали на Сінній площі (нині там кооперативний інститут). А хто був біднішим.. не гребували й порослю біля міста. У природньому стані ліси зростали вздовж правого крутого берега Ворскли на 15—20 км західніше, аж до Абазівки. Вони були вирубані, значною мірою в 17—18 століттях. Залишилися тільки ліси у володінні великих землевласників, які тримали їх як мисливськіугіддя. Але була ще причина: клімат у кінці 19 — на початку 20 століття був набагато посушливіший і контрасніший, ніж зараз, дерева росли гірше..»
Коріння Хрестовоздвиженського монастиря
Хрестовоздвиженський монастир заснували ще до анексії в 1686 році москвою Київської митрополії, тобто він від початку був під юрисдикцією Києва і Константинополя, тим чим зараз є ПЦУ, а не УПЦ.
Дозвіл на будівництво монастиря дав митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Сильвестр Косів, засновник Києво-Могилянки та противник унії між Гетьманщиною та Московією й, відповідно, противник того, щоб українська церква переходила під юрисдикцію московитської церкви-самозваниці, яка, щоб отримати визнання вдавалася до тероризму.
Першими ініціаторами будівництва Хрестовоздвиженського монастиря був полтавський полковник Мартин Пушкар, козацький старшина Іван Іскра та інші козаки й міщани, які внесли значні пожертвування. До будівництва храмів з каменю доклалися гетьмани Самойлович та Мазепа наприкінці 17 — початку 18 століття. Добудовував головний храм уже син страченого Кочубея.
Воздвиженський собор монастиря — єдиний збережений в Україні семикупольний храм.
Колись на дзвіниці було десять дзвонів, найбільший вагою 6 тонн, відлитий у 1797 році, а на четвертому ярусі – годинниковий механізм з курантами.
Які села належали Хрестовоздвиженському монастирю
Крім капіталу від пожертв заможних меценатів, Хрестовоздвиженський монастир мав великі земельні володіння до 1786 року та ще й 2000 кріпаків на додачу, поки Катерина не секуляризувала його майно.
Монастирю належали такі села поблизу Полтави, як Розсошенці, Сем'янівка (тоді Семенівка), Сторожеве, Вільшанка або Вольховщина з пустинню, Буланове з пустинню та млином, Триби з млином, ну і село Кривохатки, що безпосередньо знаходиться у підніжжя пагорба. Ще був Болемівський скит, але ніхто не знає де він знаходився. Випасаючи худобу на цих землях, власники скота мали платити у казну монастиря податок.
Владики отримували кошти від страти злочинців
Монастир також отримував кошти від страт. Церковнослужителі зазвичай були присутні при стратах біля шибениці на Соборній площі чи ще десь, оголошували смертні вироки. Страти здійснювалися прилюдно, зазвичай катами на державній службі: повішення, утоплення, спалювання, залиття горла розплавленим металом, окопування в землю, відсіченням голови мечем, розстрілом, колесуванням, садінням на кіл, повішенням за ребро. Щось із цього в Полтаві точно застосовували. За Петра I смертна кара досягла свого апогею, тож монастир на цьому непогано заробляв.
Якими багатствами володів Полтавський Хрестовоздвиженський монастир
Окрім відмінної зовнішньої архітектури церковних споруд, монастир мав чудове церковне начиння, переважно 18 – початку 19 століття. Там зберігалися цінні розшиті золотом та сріблом плащаниці, старовинні срібні з позолотою та самоцвітами хрести, кадила, свічники.
Окремо слід виділити його бібліотеку. Архієпископ Слов'янський та Херсонський Євгеній Булгаріс — особистий приятель французького просвітника Вольтера, зібрав там найцінніші реліквії, більшість з яких надруковані староукраїнською:
- Двотомник «Повчальних слів святого Василія Великого», надрукований у 1594 році у типографії Костянтина Острозького у шкіряній палітурці, з гербом князя Острозького;
- Требники Петра Могили київського друку 1646 року;
- Євангеліє грузинською мовою, в оксамитовій малиновій палітурці, надруковане в Тбілісі в 1709 році.
- «Апостол» київського друку 1752 року.
Ікона замурована в стіну дзвіниці
Було там і чимало давніх ікон. Найголовніша святиня з них — ікона Пресвятої Богородиці «Уповання всех кінців землі» єпископа Прилуцького, яка написана просто на стіні дзвіниці.
Коли совєти закривали монастир, то її ретельно зафарбовували, але вона щоразу проявлялася, тож її знищили, у підсумку вибивши аж до цегли. Наразі в монастирі зберігається репліка цієї ікони.
Унікальний дерев'яний іконостас у стилі рококо
Особливу цінність для монастиря мав іконостас головного соборного храму встилі рококо другої половини 18 століття на всю його висоту, в три з половиною яруси, старовинної різьбленої роботи з позолотою майстрів Василя Реклінського та Сисоя Шалматова. Іконостас також спалили більшовики у 1933 році.
На щастя місцеві майстри за фотографіями, знайденими в кіноархіві й архіві СБУ, відтворили його в первісних формах, на це їм знадобилось 15 років.
Радянський переполох
За роки радянської безбожності Полтава втратила більшість сакральних споруд, національних скарбів, які зараз були б пам'ятками архітектури. Збіг чи ні, але постраждали найбільше перлини козацького бароко, тобто архітектура західного зразка.
Монастир могла спіткати та ж доля, але на щастя його не довелось відновлювати з попелу, стіни дзвіниці та головної святині — Воздвиженського собору встояли, хоч використовувалися за іншими призначеннями, при чому дивними. Далі ви переконаєтесь.
Клуб залізничників, дитяча колонія НКВС та гуртожиток
Отже, коли у 1923 році Хрестовоздвиженський монастир вперше закрили, в його приміщеннях розмістився клуб залізничників і архів. Як це поєднувалося, хтозна.
Воздвиженський собор 1709 року мав першокласну акустику, тому зрозуміло чому його використовували, як клуб.
З 1933 року в монастирських корпусах розміщувалася дитяча трудова колонія НКВС. З частини її вихованців педагог-новатор Антон Макаренко сформував актив колонії у маєтку Трепке в Ковалівці під Полтавою, яка мала на меті перевиховувати малолітніх правопорушників, не без фізичних покарань.
Наприкінці 1930-х будівлі передали Полтавському державному педагогічному інституту під гуртожитки і їдальню, а також квартири викладачів.
«Абвер», Гітлер та альпінізм на дзвіниці
Під час німецької окупації в 1942 Хрестовоздвиженський монастир частково відновив свою діяльність як жіночий.
Після вдалої харківської операції у Полтаву завітав Гітлер й відвідав Хрестовоздвиженський монастир. З розсекречених архівів СБУ відомо, що в Полтаві розгорнули невелику школу розвідників «Абвер», укомплектовану з місцевого люду, де готували диверсантів для закидання в тил червоної армії агентури і виявлення закинутої у німецький тил радянської агентури.
Селили учнів у різноманітних місцях, у тому числі й у Хрестовоздвиженському монастирі, зашифрувавши їх як «Дорожньо-будівельна колона № 27».
Дзвіниця монастиря використовувалася диверсантами для відпрацювання навиків альпінізму та як спостережний пункт.
Найвідоміше фото монастиря з цього періоду те, на якому зображений схил пагорба з могилами німецьких військових. Після німецької окупації, ці могили звичайно ж поруйнували.
Від бомбардувань будівлі монастиря були пошкоджені, у тому числі головний собор. Повністю зруйновану трапезну Свято-Троїцьку церкву, наново відбудували лише в 1999 році.
Психлікарня для дітей та сльози черниць
Після війни жіночий монастир продовжував функціонувати на невеликій площі, яку відновили власними силами. Тоді збудовані лазня-пральня, кам’яний і чотири глинобитні сараї, дві водозабірні колонки, відремонтована огорожа.
У монастирі на той час мешкали 87 черниць і послушниць з різних областей. Деякі з них провели за монастирськими стінами все своє життя.
У 1956 році реставрували головний храм, але він все одно стояв пусткою.
У 1960 монастир знову закрили. Покинути святиню треба було за одну добу, якщо точніше за ніч. Із 87 черниць і послушниць, 48 перевезли в монастир Лебедина Черкаської області разом з усім культовим майном та речей черниць. Решту 39 розвезли по домівках родичів чи в будинки пристарілих. Очевидці пригадують, що пам'ятають плач чорниць, яких вивозили «полуторками» — середні вантажівки 30-х років.
Вранці зняли хрести з монастирських приміщень і церкви. Приміщення передали під школу-інтернат для розумово відсталих дітей при Полтавській психіатричній лікарні, а також під майстерні з ремонту автотранспорту та організації «Медтехніка». І все це діяло одразу.
Підлітки спалили дзвіницю
Тимчасові господарі історичних будівель не переймалися їх збереженням, у церквах повибивали двері, замість них навісили ворота для заїзду авто, а бездоглядні підлітки безперешкодно залізли на верхній ярус дзвіниці і спалили покрівлю.
Некрополь на території монастиря
За давньою традицією на території Хрестовоздвиженського монастиря, між головним собором та дзвіницею хоронили найбільш шанованих мешканців або аристократів, що дарували великі суми коштів, відомих церковних, державних, військових і культурних діячів.
Радянська влада більшість поховань, включаючи надгробки та хрести зруйнувала, частину з них використали в якості будівельного матеріалу, могили поступово зрівняли з землею. Однак частина некрополю ще зберігалася деякий час, поки у 1970–1980-х остаточно не була знищена.
Пам’ятники-хрести і меморіальні плити звалили в купу разом зі сміттям, а потім вивезли за межі монастирської території.
Там давно вже не поховані педагог і вихователь Катерина Дейтрих, яка майже 33 роки очолювала Полтавський інститут шляхетних панн, гласний міської думи Йосип Зеленський, один із найбагатших полтавських поміщиків Лев Милорадович з дружиною громадською діячкою Єлизаветою Милорадович.
Біля стін собору з боку яру був похований Микола Биков – племінник Гоголя і зять Пушкіна. У склепі Трапезної церкви – архієпископ Полтавський і Переяславський Іоанн (Петін).
Знахідки — людські кістки
У монастирі збиралися встановити орган, віддати під молодіжний центр з виставковими та концертними залами, так обіцяли.
Перед черговим перепрофілюванням споруд монастиря влада залучала молодь до прибирання території, підвалів та стародавніх склепів, адже все монастирське подвір’я та територія за подвір'ям мало жахливий стан. І, ясна річ, що там траплялись моторошні артефакти. Принаймні, є про це свідчення:
Звідки на дзвіниці монастиря герб рф
Рішенням від 19 лютого 1990 року Полтавський облвиконком все ж передав будівлі Хрестовоздвиженського монастиря не на світські потреби, а Полтавському єпархіальному управлінню під жіночий монастир. Тоді в Україні фактично існувала лише одна православна церква — Московського Патріархату, про історію якої ми писали раніше.
Тож іншого шляху в Хрестовоздвиженського монастиря, ніж як потрапити до рук філіалу РПЦ в Україні не було. Цілком показовим є те, що на дзвіниці Хрестовоздвиженського монастиря красується герб чи то російської імперії, чи росії. Він створює хибне уявлення, ніби то московія має якесь відношення до заснування монастиря.
Архітекторка Оксана Бєлявська запевняє, що в 19 столітті була розповсюджена практика прикрашання сакральних об'єктів гербом Російської імперії, або візантійським орлом, тому на дзвіниці виднілися чотири таких зображення, які після Другої світової демонтували.
У 2013 році орел знову з'явився при чому він ніякого відношення до Російської імперії не має, це звичайнісінький герб рф.
Цей барельєф без жодних дозволів встановила єпархія УПЦ московського патріархату, яка й надалі керує Хрестовоздвиженським монастирем.
УПЦ МП вважає себе самоврядною церквою, хоча ні для кого не секрет, що УПЦ МП — філіал РПЦ в Україні. Це пояснює появу герба ворожої країни на дзвіниці. Церква постійно намагається спростувати звинувачення в колабораціонізмі та зв'язках з ФСБ.
Повномасштабне вторгнення окупантів в Україну як лакмусовий папірець показало обличчя цієї організації. Замість того, щоб демонтувати незаконний барельєф з гербом, його в кінці червня 2022 року прикрили «картоночкою», ніби очікуючи знову принагідно оголити.
У жовтні 2018 року сталася історична подія, після 350-річної анексії росією, Православна церква України звільнилась від російського посередництва й стала самоврядною у світі.
Хрестовоздвиженському монастирю, який колись заснувала та ж незалежна Київська митрополія, належить зараз бути саме її частиною, а не тієї, яка вітає ворожу армію, вішаючи її герби.
Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.
Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.
Подякуй автору!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.