Гамбург — одне з небагатьох міст, в якому частка українців складає більше ніж 2% від місцевого населення. Тобто на два мільйони місцевих жителів приходиться більше ніж 20 тисяч українців. Правду кажучи, Гамбург можна назвати справжнім містом переселенців. Тут існують окремі квартали та цілі райони, де живуть мігранти з різних країн. Тож коли після початку повномасштабного вторгнення українці масово поїхали до Німеччини, Гамбург був готовий.
Теплий прийом міста полягав та полягає не тільки в бюрократичних аспектах, таких як швидке надання тимчасового притулку, виділення коштів на сплату соціальних виплат або виплат по безробіттю, надання посвідок на проживання та багато чого іншого. Головним рушієм допомоги стали люди. Люди, які організовували пункти видачі гуманітарної допомоги, перші курси німецької мови в школах та бібліотеках, які перекладали для українців в міграційних службах хоча б на англійську, які зустрічали біженців на вокзалах і давали їжу та перший притулок.
Перші тижні війни Гамбург був динамічним, бурхливим та хаотичними. Але люди звикали, українці вже отримали необхідні документи та почали вчити мову. Початковий порив допомоги потроху стихав.
Невдовзі мине три роки від початку вторгнення. Чи пам'ятає Гамбург, такий активний і небайдужий на початку, про війну зараз, коли вже немає такого ажіотажу біженців?
Щоб зрозуміти настрої міста, зробімо невелику подорож його вулицями.
У Гамбурзі без транспорту просто неможливо нікуди дістатися. Автобуси, метро, електрички чи навіть кораблі – це вже особисті преференції. Дві головні транспортні кампанії – Hochbahn та Deutchebahn є державними перевізниками, а також головним маркером важливих подій у світі.
Новорічні свята, місяць прайду чи Чемпіонат світу з футболу – на всіх інформаційних табло на станціях та транспорті про це розкажуть. Короткі слогани не змусили себе чекати й після 24 лютого. StopDenKrieg, Kyiv-Hamburg — саме так у громадському транспорті нагадують, що війна досі триває.
Усі автобуси проходять повз площу Ратхаус – головну в Гамбурзі. Це місце є кінцевою точкою усіх антивоєнних демонстрацій. Саме тут українці організовували показ національного одягу до Дня вишиванки, саме на будівлі Ратхаусу періодично майорить український стяг.
Обігнувши Аусеральстер – велике озеро поблизу головної площі, ми натрапимо на будівлю страхової компанії, де українці оформлюють необхідні папери. 7 жовтня 2023 року, коли терористична організація ХАМАС напала на Ізраїль, поруч з нашим прапором з'явився стяг Ізраїлю на знак солідарності.
Наступний за маршрутом – Гензенмаркт, один з бізнес-кварталів Гамбургу, який тягнеться майже на п'ять станцій метро. Тут розташоване міністерство у справах іноземців, у якому бюргери вершать їхні долі. Ця будівля – священний Грааль усіх переселенців та мігрантів. І на балконі цього міністерства майорить наш прапор.
Повернімося до внутрішнього міста. Петляємо вузенькими вуличками старовинного кварталу аж до Гроссемарктплатц – величезної площі, на якій місцеві виробники щотижня представляють свої товари та ще частіше відбуваються різні протести. Нещодавно тут пройшла масштабна акція проти війн. Плакат StopDenKrieg закликає зупинити кровопролиття не тільки в Україні, а й в інших гарячих точках світу.
Останньою зупинкою нашої подорожі буде Ельбська філармонія. На невеликому плацдармі перед нею відбувалися найперші, ще невеликі та стихійні акції протесту українців. Тут німцям показували, що таке «руський мир», звідси лунали сирени повітряної тривоги, які вводили європейців в оніміння. З самого початку війни український прапор світився на її скляній частині й хоча зараз він часто змінюється на звичайне освітлення, до державних свят України наш стяг знову запалюють над Ельбою та портом.
Отож у найвидатніших місцях Гамбургу, після трьох років війни все ще можна знайти нагадування про Україну. Але акцій протесту та демонстрацій стає все менше. 24 лютого та 24 серпня – лише в ці дні українці тут все ще нагадують, що війна не скінчилась.
Проходячи повз мітинги тих же палестинців, з якими не всі можуть бути згодні, але які вимагають свободи для своєї країни, проходячи повз мітинги іранців, які вимагають зміну диктаторського режиму та відновлення громадянських свобод для населення, мимоволі ставиш собі питання: «А чи пам'ятаємо ми, чому ми тут?».
Текст і фото Олександри Штанько для «Полтавської хвилі»
Подякуй авторам!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.
