Для подорожніх село – це просто черговий дорожній знак, а для нас – цілі епохи, своя історія: села, які зникають

«Не місце красить людину, а людина – місце» – ця народна мудрість відома багатьом українцям. Ба більше, люди беруть її за життєве гасло, у кожному слові якого – закон. Надто в ситуаціях, коли й вибору особливого немає. Надто тоді, коли живеш у населених пунктах, де якщо й назбирається сотня жителів – то вже свято; у селах-хуторах, де цивілізаційні мости згоріли у вогні перебудов. Ні, вона –цивілізація – була. Колись. Пішли люди, а за ними все інше.

«Ми живемо в дуже маленькому селі Вісичі, Новосанжарської ТГ», – каже Людмила Мокляк, – ми – це безпосередньо я, мій чоловік Михайло Іванцов, донечки Марічка та Оксана».

Своєї школи у Вісичах немає. Як і амбулаторії. Як і дитсадка, будинку культури та навіть магазинів. Усе це знаходиться у сусідньому Кунцевому. Там чоловік Людмили завідує будинком культури. Туди й доньки до школи їздять.

«Люди мого віку, молодь, за місцевими мірками (посміхається – прим.), отоварюються у сусідніх селах, хто має більше можливостей, їздить у Полтаву на закупи».

У Вісичах, зі слів нашої оповідачки, близько 90% населення – люди поважного віку та корінні жителі, що свого часу вирішили залишитися у селі й «підіймати народне господарство».

Загалом на постійній основі у селі живе до восьми десятків людей. Є й такі, що просто зареєстровані тут, а самі живуть із родиною у місті. Кілька молодих сімей на село теж назбирається. Люди працюють в основному в Полтаві та Нових Санжарах. Щодня їм доводиться діставатися до роботи й назад попутним транспортом.

«Разом нас небагато. Але нас не подолати – перефразовуючи відомий вислів, кажу щиро»

«Із початком повномасштабного вторгнення у село "прибились" кілька сімей із зон бойових дій – обігріли, показали-розказали, допомогли, чим змогли. Влилися люди, так сказати, у колектив. Це невеличке село – наш дім, іншого не маємо, і, як годиться порядним господарям, дбаємо про нього по мірі сил. Повесні, наприклад, кілька разів збиралися на суботники, організовували толоки, де що не до ладу – прибирали, виправляли. Місць масового збору жителів (посміхається – прим.) у нас немає – клубу чи хоч, кінець кінцем, магазину, то організовуємо збори в центрі села. Там його серце – колишній будинок культури, імпровізований дитячий майданчик».

У перші дні повномасштабного вторгнення вісичани допомагали продуктами для військових (відвозили в сусіднє село у старостат), селили в себе біженців, віддавали одяг, домашній текстиль. Допомагають закривати збори на армію й зараз.

«У нас людям тільки скажи – двічі кликати не доведеться», – каже Людмила Мокляк

До повномасштабної війни у Вісичах регулярно святкували річниці заснування села. Свята так і називалися – Дні села.

«Збиралися в центрі, ділилися смаколиками, зносили хто що приготував (я ж кажу, ми – як одна невелика, проте дружна й міцна родина). До села з’їжджалися в такі дні навіть люди, які давно вже осіли в містах. Намагалися святкувати. Звісно ж, багато розмовляли, у тому числі й про наболіле, та, бувало, як дістане якийсь дідусь гармонь, як затягне тужливої…»

«Іноді такі дружні посиденьки більше нагадували поминки, а не свято, та що поробиш… А ще ж три-чотири десятки років тому усе було геть по-іншому»

Звісно, на перший погляд, ностальгія за 60-70-ми роками минулого століття, на які припав період розквіту вищезгаданого села, більше схожа на такий собі плач за СРСР. Але який плач, якщо все те лягло на й так нелегку селянську долю ще більшою бідою – розкуркуленням, насильницькою колективізацією? Тож для людей старшого віку «ностальгія» – це, найімовірніше, світлий сум за молодими літами, а для нашої розповідачки Людмили Мокляк – за дитячою безтурботністю.

«Вісичі – моє рідне село, я тут народилася. Раніше воно жило, от саме жило, а нині доживає, якщо проводити паралелі із людським віком.

У моєму дитинстві майже все було при місці, нікуди не доводилося їздити. І працю знали люди, і відпочинок. Трудилися місцеві, в основному, у колгоспі. Щоправда, свого не було, їздили в Кунцеве, але то нічого, регулярний підвіз вирішував усі проблеми. Кілька магазинів було в селі, але не все потрібне там можна було знайти, бо ж усюдисущий радянський дефіцит не оминув і нас. Увечері, після тяжкого робочого дня попоравши вдома господарство, збиралися жінки у сільському клубі, щоб просто відпочити душею».

«Наші Вісичі мають багату історію, ще за козацьких часів постало село із навколишніх хуторів. У нас – свій літопис, я уже декілька років збираю розповіді-спогади старожилів, планую із часом видати книгу».

Пані Людмила має багато матеріалу. Є з чим працювати. Особливо цінні спогади людей, які вже відійшли за межу вічності.

«Думаю, це вартує того, бо, можливо, для проїжджих село – це просто черговий дорожній знак, а для нас, корінних жителів – це дитинство, молодість. Маленьке село, а за ним – цілі епохи, своя історія. І денікінський режим, і петлюрівщину знали Вісичі, переживали і війни, і революції, і відбудову, і період стагнації. Тепер от занепад. Що ж, життя мчить, не стоїть на місці! Молодь виїжджає у міста, і дітей можна зрозуміти. Де тут робота? Для людей пенсійного віку, звісно, благодать – природа, свіже повітря. Та й то, якщо пенсія ще більш-менш, а також є у власності земля, яку, наприклад, можна здати в оренду», – каже пані Людмила.

Нині Людмила виготовляє та продає екоавоськи

«Мені не дають спокою екологічні проблеми, точніше – шляхи їхнього вирішення. Серце розривається, коли бачиш на смітниках гори пластикових пакетів, кульків, різних обгорток, упаковок. Вітер їх "ганяє", не тонуть, не горять, тисячі років розкладаються. Що з ними робити? Вирішила виготовляти екоавоськи, довго до цього йшла, не все одразу виходило. Переробляляла, удосконалювала – і так по колу. Поки, врешті, не дійшла до того, що маю зараз. Задоволені клієнти, довіра людей – найголовніше. Свої авоськи продаю в інтернеті. Наразі це той випадок, коли всі зорі зійшлися – і заробіток, і хобі», – каже Людмила Мокляк.

Так, у кожного населеного пункту, навіть найменшого, – своя історія. Писана вона подіями минувшини, життєвими долями людей, які живуть чи жили колись у місті, чи селі. У кожного населеного пункту – свій життєвий шлях.

«Ми живемо в невеликому селі, однак це аж ніяк не означає, що мусимо забуритись в рутину, сидіти не одному місці, світу білого не бачити. Дуже любимо подорожувати усією родиною. До повномасштабного вторгнення робили це частіше, майже кожні вихідні кудись їздили. А що? Визначилися із місцем, склали маршрут, затрамбували необхідне в машину – і привіт, нові враження! Нині подорожуємо рідше зі зрозумілих причин. У містах, де буваємо вперше, намагаємося обов’язково відвідати краєзнавчий музей. Це ж історія! А тому, хто забуває історію, як відомо, виправляють географію», – підсумувала Людмила.

Напевно, така доля маленьких сіл – ідеш, буває, пізно ввечері вулицею, то лише де-не-де бачиш світло у будинках. Та усе ж якщо назбирається у селі хоч один-два вогники у вікнах осель, значить… У ньому є життя! Так, не яскраво горить-палає, та й навряд чи можливо вже оживити те багаття, вдихнути нове життя. Не горить, але хоча б жевріє.

Вікторія ПРИЩЕПА для «ПОЛТАВСЬКОЇ ХВИЛІ»