Найбільше свято для нас – похорон: села, які зникають

За статистикою, за часи Незалежності з мапи України зникло 641 село. За спогадами, 80 % моїх однолітків проводили літні канікули у селах. Що ж зараз трапилося з населеними пунктами. Як живуть люди у віддалених селах? Дізнавалася кореспондентка «Полтавської Хвилі».

Село Тагамлицьке. Розташоване в Карлівському районі. Відстань до Полтави – 43 км. Відстань до Карлівки – 11 км. Кількість жителів – 170. Молодь можна рахувати на пальцях. Для того, аби дійти до першої автобусної зупинки – варто подолати 3 кілометри. Тут немає школи, клубу, сільради, супермаркетів, автовокзалу. Масово сюди приїздять лише на гробки. Місцеві, які колись виїхали.

У селі лише один магазин, дитячий майданчик і невсохший ставок. А ще люди, які по двоє-троє живіть на одній вулиці.

poltavska-khvilia_xcwi/KhKMiEznR.jpeg

Машина часу

На початку ХХ століття тут був панський маєток. Називався «Дубки». Мальовнича природа, ставки, до яких їхали пани, аби влаштувати собі купальні. Та багато коней, які так любив тамтешній власник.

У 1917 році до влади прийшли совєти. Все існуюче рознесли – кинулися будувати село. Бо ж ґрунт тут був дуже хороший. Мрія аграрія. Так, із декількох будинків, кожного року село розросталося (у 1936 році в селі існувало два гуртожитки, у кожній кімнаті якого жило по 8 чоловік та два будинки, які вміщували 12 сімей). Назвали його Тагамлицьке, на честь річки, яка протікала поруч. Проте місцеві і досі називають його Тагамлик. А дороговказ, до речі, встановили після 2000-х. До цього був лише поворот, про який знали місцеві.

poltavska-khvilia_xcwi/pkA5iPz7g.jpeg

З 1946 почалася масова розбудова села. Так, з двох вулиць село розрослося до 10-тьох. Уже ближче до 1980 побудували три двоповерхівки. Людям не вистачало житла. Не встигали будувати. Молоді пари жили з батьками, бо нікуди було йти. У 1984 село опинилося на першому місці по Україні серед сільськогосподарських колгоспів.

А уже у 90-х почало засинати.

Сьогодні

Історія 1. Степанович

poltavska-khvilia_xcwi/c8W1mEk7R.jpeg

Зникає наше село. Я пам’ятаю як приїхав сюди. Мене управляючим призначили. Життя кипіло. У корівнику 1 000 голів худоби жило. А зараз… Найбільше свято для нас – похорон. Хоч бачимо хто ще живий лишився. А то буває сидиш на вулиці, то за день ніхто не пройде. Навіть до магазину. А кому тут ходить? Немає людей. На нашій вулиці у двох будинках живуть. На сусідній – троє людей. Родина з двох і тьотя Валя. Все. А іншої вулиці і немає вже. Минулого року померли останні, хто там жив. Там уже все завалилося. Одні бур’яни.

poltavska-khvilia_xcwi/PzfxiEk7g.jpeg

Їдуть усі. Роботи немає. Чого тут лишатися. Ми з жінкою на пенсію живемо. Та й господарство тримаємо: кури, гуси, качки. Ще город. Син корову тримати забороняє. Сердиться. Каже, що здоров’я вже не те. Та воно так і є. Ми молоко купуємо. Все життя корову тримали, а тепер – тютю.

poltavska-khvilia_xcwi/2qPamPk7R.jpeg

До нас зараз молоковоз їздить двічі на тиждень. То люди молоко здають. Сім гривень за літру. Ото і всі заробітки. Але у нас і на базар у Карлівку їздити можна. Хоч кожен день, крім понеділка. У нас тут чоловік живе. У нього мікроавтобус. То він як людей набирає, бере з них 60 гривень в дві сторони. А там до тієї Карлівки 11 кілометрів. Ет, а що робити? Дорого, а їхати треба.

Історія 2. тьотя Таня

poltavska-khvilia_xcwi/349fiPk7R.jpeg

Діти до нас приїздять. Син у Карлівці, онука у Полтаві працює. Ми тут не працюємо. Ще й здоров’я працювати є, але ж немає роботи. Я зараз город саджу. У мене там все є – і зелень, і огірки з кабачками вже свої. Ще вирощую баклажани та спаржу. Ну та а що ж – хто працює, той і має.

Взимку ми майже нікуди не ходимо. Спить село. Ні городів, нічого. І людей не видно. Тому взимку ми чаї п’ємо. Але не куповані. Я ціле літо трави збираю – мелісу, ромашку, м’яту, чебрець, гілочки малини, шипшину. Такого в магазині не купиш.

poltavska-khvilia_xcwi/9SJEiPknR.jpeg

Земля у нас є. Вона і годує. Багато хто в оренду фермерам її здає. Ми раніше теж гроші за паї отримували, а зараз не хочемо. Самі на тій землі пораємося. Поки сили є – поки й господарювати будемо. Оце чули, що землю тепер продавати з 1 липня можна. То може хто й продасть. Кому гроші треба.

poltavska-khvilia_xcwi/_GMumEknR.jpeg

Молоді у нас тут майже немає. Ну а чого їм тут сидіти? Роботи немає. За що жити? Виїхали на заробітки. А ті хто лишилися – байдикують. Діти є. Але їх зовсім небагато. На нашому краю п’ятеро. Усі школярі. Їх автобус до сусіднього села у школу возить. Минулого року у перший клас пішло двоє. Ото так і вчаться.

Історія 3. пані Ніна

poltavska-khvilia_xcwi/And9mPznR.jpeg

Я корінна жителька. Народилася у 1943 році. Ми тоді жили у гуртожитку. Його називали сталінградським. Там жили матері-одиначки та ті, чиї чоловіки не повернулися з війни. Я все життя тут прожила. Їздила лише у Карлівку та Полтаву, бо діти в мене там. Більше ніде не бувала (плаче).

poltavska-khvilia_xcwi/n5CrmEzng.jpeg

А коли було їздити? Постійно працювала. І буряки полола, по 5 гектарів, і на телятнику працювала. Зараз теж город маю. Онук у мене хороший. У армії відслужив. У хаті вода є. Раніше ні в кого не було. Колонка одна на вулицю стояла. А потім воду провели. Самі за трубу платили, за підключення. І зараз за цю трубу платимо державі. Ну а шо ж – самі поставили, самі і платимо.

poltavska-khvilia_xcwi/k5k3mPkng.jpeg

У магазині у нас усе є. Мені всього вистачає. Субсидію маю. Діти в гості приїздять. На вулиці нас двоє живе. А раніше такий рух був. Постійно хтось проходив біля будинку, чи велосипедом їхав. Та що там, не буде вже того. Відживає своє село. Куди вертатися? Що тут можна робити? Ото лишилися старики і все.

poltavska-khvilia_xcwi/Crz6mEk7R.jpeg

Медпункт у нас є. Там фельдшерка хороша. Буває інколи не приїздить, якщо автобуса немає рейсового, або погода погана. Ну та тиск ми і самі можемо собі помірять. Уже в усіх апарати є. А якшо шось критичне – у Карлівку в швидку дзвонимо.

Магазин

У магазині продавчиня, яка і досі користується рахівницею і товар на будь-який смак та гаманець. Найдорожча ковбаса тут коштує 138 грн за кілограм, найдешевша – 28 гривень за паличку. Найдорожчі цукерки – 167 грн.

poltavska-khvilia_xcwi/em1gWPz7R.jpeg

– Що ви приїхали знімати в нашу глуш? – запитують місцеві.

– Вас і село.

– Та, немає уже села. Доживає. Кого тут знімати? Хати, які розвалюються?

Історія 4. Павло

Я народився тут. У 1969 році. Це мій дім. І зараз, коли я сюди навідуюся – сумно стає. Я пам’ятаю як тут усе було. Взагалі село почало розбудовуватися в 50-тих роках. Основне населення – працездатні люди. Десь з 20 до 60 років. Були садочок і початкова школа. У старшу школу нас возили на автобусі. Їздили приблизно 50 людей. Саме село нараховувало близько 1 000 жителів. Робота була. Школа, садочок, контора, два магазини, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, 4 свинарники, там близько 2 000 голів свиней було, 7 ферм (коні, корови, телята, бики).

poltavska-khvilia_xcwi/ldjIWPzng.jpeg
Колишній свинарник

Пам’ятаю молоковоз, який забирав молоко, не вміщував всього надою. Тобто машини на 7 тонн не вистачало. А ще ж ЗІЛи, комбайни, машини легкові, трактори. Були механіки і водії, які все це обслуговували, поштар, зоологи, агрономи.

poltavska-khvilia_xcwi/IvnDGPkng.jpeg

У нас вирощували пшеницю, кукурудзу, соняшник, буряк. Тут же чорнозем. Зараз уже нічого немає. Все розібрали.

Пам’ятаю, що ще у 80-х молодь після навчання сюди поверталася. Бо була робота. З житлом правда була проблема. Охочих тут мешкати було так багато, що ставали в чергу. Це зараз село пусте. Із трьох двоповерхівок людей хоч би на одну назбиралося. У під’їзді на 6 квартир лише у двох живуть. Якщо і їхали кудись – то здебільшого в Полтаву. І то в основному дівчата, які заміж вийшли.

Історія 5. Надія

Я сюди у 1974 приїхала із Заходу України на сезонну роботу. А потім вийшла заміж і залишилася. Сюди взагалі на сезон (полоти буряки) приїздило близько 300 чоловік. У нас тут збірне село. Багато тих хто приїхав і лишився. І з Рівненщини, і з Житомирщини, і з Івано-Франківщини, навіть із Білорусі багато людей приїздило. До війни тут мало людей жило. А вже після почали люди їхати, бо робота була. 70% людей – це не корінні. Ті, хто залишилися працювати. Одружилися та тут і осіли. Робота була. В клуб ходили, дискотеки, кіно. Чоловіки по вечорах грали в карти та доміно. У нас на вулиці великі столи були. Там і збиралися. Дуже дружні були. Через хату в кожного куми. Та де вони зараз всі – на кладовищі. Майже нікого не лишилося. Син у мене все життя на заробітках. Бо що тут робити. Онука підростає. У медичне піде після школи. Роботу знайде. Живу з господарства. Пенсія мала, але ж онуку треба на ноги ставити.

Пані Надія довго не хотіла відпускати нашу знімальну групу. Окрім смачного обіду, яким нас нагодували – ми ще й на гостинець домашніх качок отримали. «Зготуєте і з’їсте, те що баба Надя дала. І приїздіть до мене в гості просто так. Я завжди рада. Тільки не фотографуйте стару бабу. Що там на мене дивиться», – говорить і сміється. Мабуть, те почуття гумору і допомагає жити.

poltavska-khvilia_xcwi/QA3AWEk7R.jpeg

Історія 6. Діти

Привіт, ви хто такі? Що тут робите? Знімаєте? І нас сфоткайте для газети. Може прославимося. А потім і в тєлік попадем. Нам по 12. У школу ходимо. Ось табелі роздали. Там лише 10 і 12. І грамоти нам дають. У школі подобається. Вчителі там хороші. Нас автобус возить.

poltavska-khvilia_xcwi/vk4bWPznR.jpeg

– Хлопці, а з ким ви живете?

– З мамою і папою.

– А де вони працюють?

– Мама з нами вдома, а папа під Полтавою гроші заробляє.

Нас тут п’ятеро. Дівчат мало. Ми ціле літо тут. На ставок ходимо купатися, рибу ловимо, лазимо по закинутих домах. Хочете на дах свинарника заліземо, а ви нас там ще сфоткаєте? (ми відмовилися). Ще ми вужів ловимо. Вони такі класні. Їх тут повно. Ми нічого не боїмся.

poltavska-khvilia_xcwi/VZCBZPkng.jpeg

– А вам не говорили, що з незнайомими говорити небезпечно?

– Ми не ссим, ми смєлі, – кажуть вони нам.

– Хлопці, а де ви ще бували.

– Я на море їздив, – відповідає один. Двоє – мовчать.

– А у вас є мрія? Ким ви хочете стати після школи.

– Я програмістом, – говорить один і знизує плечима, – але ще школу нада закончить. То ще рано про це думать.

Хлопці махають нам рукою, а ми рушаємо додому. Рушаємо з історіями людей, про які, можливо, ніхто більше не дізнається. Рушаємо зі знаннями про село, яке, скоріше за все, через 50 років ніхто не згадає. Ну хіба що корінні, які виїхали і ми з вами, дорогі наші читачі.

poltavska-khvilia_xcwi/gxcUWPz7R.jpeg

Ще з рубрики: "Довгочит"

Останні публікації

Обговорення: 2 коментаря

Написати коментар
  • С
    Светлана
    Jul 3
    Душа разболелась от прочитанного... Дорогая и любимая сердцу деревня, где прошло мое детство, юность. Помню натруженные руки бабушки, ее улыбку, вкусные пирожки и печенье, которые во взрослой жизни больше попробовать не довелось. Шумело, жило село работой, песнями, свадьбами, встречами, расставаниями. И вот сегодня такая безысходность, такая пустота... Слезы текут по щекам...
    Відповісти
  • Рсм
    Рідне село моє
    Jul 3
    Дякую автору за статтю. Хоча б на декілька хвилин повернулася в рідне село...
    Відповісти