Рід, якого більше немає: фоторепортаж із забутого села на Полтавщині

У селі Крута Балка на вулиці Набережна є будинок, у якому давно ніхто не живе. Там немає паркану, стіни підперті палицями, віконниці зачинені та давно облуплені, а на дверях немає замка.

poltavska-khvilia_xcwi/fnY_1Fp7g.jpeg

Ми завітали в той будинок, попередньо не знаючи, хто там жив. «Полтавська хвиля» запрошує на екскурсію у дім, якого скоро не стане.

poltavska-khvilia_xcwi/BFVu1Kp7g.jpeg

Околиця села. Крайня вулиця обабіч дороги. Перед нами хата із занедбаним подвір'ям. Під ногами шарудить сухий бур’ян, усі стежки давно позаростали. Не віриться, що колись тут було життя — рипіли двері, дзвеніло колодязне відро, у якому плескалася вода. Зараз лише тиша — суцільна і мертва. Здається, вітер навіть дерева не хитає.

poltavska-khvilia_xcwi/GXKr1Ftng.jpeg

Шершаві глиняні стіни до яких боязко торкатися, бо раптом від поруху вони обваляться. Хочеться відкрити віконниці, але страшно, що гниле дерево впаде тобі на ногу.

poltavska-khvilia_xcwi/x5MV-Kp7R.jpeg

Підходиш до хатини та уявою переносишся років на 20-30 назад. Літо. Пахне білим наливом і потовченими абрикосами, у вулику біля городу чути як гудуть бджоли, а на лавці сидить бабуся у жовтій хустині. Сидить і дивиться у бік вулиці — чи не пройде хто, кого можна зачепити розмовою.

А після вечері вона разом зі своїм дідом говорить, що вранці треба нагодувати худобу і прибрати в хаті, бо онуки на канікули приїдуть.

poltavska-khvilia_xcwi/WG6rJFpng.jpeg

А насправді повертаєшся до реальності й ступаєш на міцні сходи, боязко оглядаєш потріскану лавку, звертаєш увагу на банки, в яких ще й досі стоїть закисле молоко, а потім поволі тебе поглинає будинок. Відчуття, ніби за тобою стежать душі тих, кого уже немає.

Мабуть, тут недавно дім пустує, хоча по виду, ніби років двадцять нікого немає, — говорить наш головред.
poltavska-khvilia_xcwi/BPDq1Ft7g.jpeg
poltavska-khvilia_xcwi/86U3JFpng.jpeg

Двері до будинку відкривати страшно — бо думаєш, щоб те все на голову не обвалилося. Але цікавість бере своє — заходимо.

poltavska-khvilia_xcwi/fm7e1KpnR.jpeg

Кухня

З коридору потрапляємо до просторої кухні: розвалена піч, у якій рештки обпалених газет, газова плита, умивальник, вишиті власноруч картини на стінах.

poltavska-khvilia_xcwi/EkMgbFpng.jpeg

Саме приміщення просторе і світле. Мабуть, господині подобалося тут куховарити. Можливо взимку цей дім наповнювався ароматами гарбузової каші та узвару, а влітку притягував запахом вишневого, яблучного чи сливового варення.

poltavska-khvilia_xcwi/or0RxKtnR.jpeg

На кожному вікні штори, а поряд — вишиті картини. Кольори на них давно втратили яскравість, але малюнок все одно лишився.

Колись господиня піклувалася про цю оселю, намагалася створити затишок, який, мабуть, пішов разом із її життям. Бо зараз тут сиротливо валяються поодинокі речі.

poltavska-khvilia_xcwi/NPnkbKt7R.jpeg
poltavska-khvilia_xcwi/s1YkxFp7R.jpeg

Склянки навіть не розпаковані. Мабуть, їх берегли тут для гостей. А може, це був останній подарунок, який отримали господарі перед тим як померти.

Речі на столі, здається, були невіднятною частинкою побуту колишніх мешканців. Кожна була потрібна. А зараз це мотлох, на який би точно не звернули увагу гості оселі.

Тільки уявіть, за цим столом колись заварювали чай. Воду кип'ятили у літровій помаранчевій кружці. Засипали заварку в чашки, які привезли діти разом із напоєм.

poltavska-khvilia_xcwi/2sgibKt7R.jpeg

Спальня

З кухні ми потрапляємо в кімнату. Темну та невеличку. Дверей тут немає. А саме приміщення без вікон нагадує форму прямокутника, приблизний розмір якого 6х3 метри. Тут вздовж стоять два ліжка. На них — книги та дерев'яні рамки.

poltavska-khvilia_xcwi/W7omxKpng.jpeg

Чомусь у цьому приміщенні страшно і моторошно. Аж дух забиває від старечого запаху, давно зіпсутих покривал та поточених мишами паперових сторінок. Мабуть, миші є найчастішими гостями цієї оселі.

poltavska-khvilia_xcwi/FBeibFt7g.jpeg

Раніше їх точно ловив кіт. Але зараз життя тут для нього немає. Ні для кого немає.

Вітальня

Після відвідин спальні вивчати оселю вже не хочеться. Не полишає відчуття важкості та зніченості. Але, не поспішаючи заходимо в третю, останню кімнату. Мабуть, тут приймали гостей. Ця кімната найбільше. Є цікавий закуток, де запросто міг би поміститися письмовий стіл. А може, він там і стояв...

Книги, картини, полумиски, столи, холодильник, старі сумки, банки, годинники, фотографії, мішки — тут хаотично зібрані всі пожитки колишніх власників. Нікому вони вже не знадобляться. Навіть світлин на пам'ять ніхто не забрав. Найдивніше — лишився в оселі холодильник.

poltavska-khvilia_xcwi/Hn5ZbFpnR.jpeg
poltavska-khvilia_xcwi/YGIMxFpnR.jpeg
poltavska-khvilia_xcwi/Qk_MbKt7R.jpeg

Подвір'я

Виходимо з будинку, видихаємо та озираємося. Прямо з порогу видніється водойма. Тільки уявіть, який прекрасний тут захід сонця.

poltavska-khvilia_xcwi/nlMnbKp7R.jpeg

Рушаємо до господарчих будівель. Тут так само повно мотлоху. А серед нього — вбрання для пасічника та бджолярські рамки. Люди, що тут жили були працьовитими. Бо тримати бджіл зовсім не просто.

На кожній речі ніби відбиток життя. Торкатися нічого не хочеться. Усе тут потребує спокою. Воно померло разом із господарями. Та все ж одну річ ми знімаємо зі стіни, аби детальніше роздивитися.

poltavska-khvilia_xcwi/s8b7bFt7R.jpeg

Фотографії колишніх мешканців. Під однією рамкою ціла купа знімків. Тут і дитячі фото, і зображення жінок, і цілі компанії, які щось святкували на подвір'ї. Ось вони — єдині докази того, що життя тут точно існувало.

poltavska-khvilia_xcwi/hyq7bKp7g.jpeg

Повертаємо фото на місце, прикриваємо двері та рушаємо вздовж вулиці, аби дізнатися про те, хто ж мешкав у цьому будинку.

poltavska-khvilia_xcwi/0F4JPKp7R.jpeg

Як виявилося — там жила родина П'ятаків. Про старого, чий рід уже давно закінчився, у селі нам зміг розповісти лише один мешканець села.

«Там жив П'ятак Степан Микитович. Рядовий селянин. Ми з ним трохи випивали, коли обоє працювали в совхозі. Той Степан мав дружину бабу Марію і сестра з ними жила її — Сонька. Но вона зовсім безродна була. Ні дітей, ні чоловіка не мала. Так ото й жила з ними. Працювала на фермі дояркою все життя. Довгий час з ними племінниця його жила. А одного разу іде, пам'ятаю, Степан вулицею, кашкета зняв, а голова лиса і та подерта. Я у нього тоді запитав: "Де ти Микитович голову зідрав?" А він мені каже: "Та племінницю заміж віддавав, напився та впав".
Але всі у тому дворі вже давно померли. Років тридцять нікого немає. Один чоловік із Полтави, говорили, у племінниці купив той будинок і жив там, але пусто там. Скоро геть розвалиться. Ніякої згадки».

Після розповіді на душі осад, думками повертаємося до оселі П'ятака. Одні з дверей ми підперли віником, як і було до нас.

poltavska-khvilia_xcwi/4ab4bKtng.jpeg

Кажуть, що віник треба ставити догори, аби гроші були у господарстві. Ми його так і лишили. І поїхали далі, шукати хату, в якій ще горить світло. Але то вже зовсім інша історія.

Катерина Ткаченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар