«У нас на двох сто років стажу»: історія подружжя з Полтавщини

Листопад. Холодна осінь. Листя з дерев опало. Тихо надворі. Подеколи тріскотять гілки. А у Крутій Балці на вулиці Набережна у хаті гамірно, бо туди, вітати батьків із 60 річницею весілля, приїхали діти, онуки та правнуки.

poltavska-khvilia_xcwi/BwQ6Sp2ng.jpeg

Редакція «Полтавської хвилі» завітала на подвір’я Миколи Петровича та Олександри Іванівни через три дні по тому. Ми попросили розповісти їх про село. Але говорили зовсім про інше.

Ділимося з вами історією подружжя, які так нагадали нам власних дідуся і бабусю, а після розмови дали в дорогу ще й пакет домашніх яблук, аби ми перекусили.

Микола Петрович

poltavska-khvilia_xcwi/EjngNth7R.jpeg

Тут я народився, тут я виріс, і тут прожив уже 84 года. Тут раніше було три села, навіть чотири: Повелківка, Дудкин Гай, Вільний Степ, Крута Балка. А тоді все з’єднали та стала Крута Балка. У нас же був колгосп. «Червона армія», «Жовтень», «Сталіна», «Чапаєва» і «Правди». А потім з’єднали все в один і стали ми називатися «21 з’їзд».

У нас тоді, де був колгосп «Червона армія» — стала Перша бригада, Крута Балка — Друга бригада, і так далі. І стало 6 тисяч гектар орної землі. Сіяли по 10 полів у кожній бригаді. І так оце й жили, поки колгоспи не розвалили.

Мабуть, уже 30 год пройшло. Зараз молодь живе по-своєму, а ми до цього не звикли.

До колгоспу жили всякі. Були авжеж одноосібники. Та при колгоспі люди стали рівніші. Авжеж, були трошки багатші, були трохи бідніші, були алкоголіки. Але таких кріпких багачів не було.

Не було, бо всі були рівні, чи тому що з гори не давали?

Та ні, тому що були рівні.

А зараз все те саме, що у нас було до революції 1917 року. Ми стали одноосібниками.

Голодомор

poltavska-khvilia_xcwi/G4ugNthnR.jpeg

Ну я 33 (1933 ред.) год не знаю, бо я з 37-го (1937 ред.). Батьки розказували, що багато умирали. Як по горіщах змітали все тоже розказували. Воно ж були активісти, то можна сказати, що зробили голод. Ну воно як. Рішили розкуркулювати всіх, і все забирати. А єсть же активісти такі, у них же нічого свого не було, а його ставлять начальником і він відніма у людей все. Це були свої. Отут. Місцеві. Один одного могли закласти. Так ото прийдуть активісти до хати, хоч там діти, хоч там шо — послідню зернинку заберуть. І причому ж активісти, такі самі як і ми. Тільки йому права дали він і відніма. І сам з голоду може померти. У нас чоловік був. У 1947 році від голоду помер. Їздив у Богданівку в сусіднє село по муку. І він муки наївся та помер через це.

Виходить, якщо це були свої активісти, то десь по селах ще є їхні діти, онуки, правнуки?

Авжеж були, сім’ї їхні були. Одна жінка у нас сама жила, одинока, родини не було. То вона була активісткою. Кругом останнє забирала. А один чоловік, мати розказувала, зайшов у хату якусь, побачив клуночок зерна і сказав іншим як вийшов, що у хаті немає нічого. Бо бачив, що сім’я і діти.

Як провели колективізацію, мати розказувала, родину, яку назвали куркулями зимою на мороз і сніг вигнали в степ. А хату забрали. І теж свої.

Не так воно та влада лякала, як місцеві, що отримали владу.

poltavska-khvilia_xcwi/O0NiNphnR.jpeg

А коли я закінчив семирічку, хотів іти в десятий клас. Але в селі у нас десятирічки не було. Мати поїхала в Драбинівку (сусіднє село, ред.), аби мене на квартиру влаштувати, а господарі житла кажуть їй — як паливо даси, хай живе пацан. А де те топливо взяти. Та і топливо яке було — солома. Вугілля не було. В колгоспі після волів остатки були, то люди забирали на носилки та топили ними в хаті.

Отак тоді закінчилася моя освіта. Сім класів кінчив і пішов на роботу.

А тут (у Крутій Балці, ред.) була семирічна школа. А у 58 (1958, ред.) році у нас організували десятирічку. То і зараз же ж школа є.

Я пішов на роботу до армії, тоді мене в армію забрали, а прийшов, то треба було десь працювати знову. Попав в колгосп на роботу. А одного разу було викликає голова колгоспу мене й агітує комірником. А зарплата у комірника 27 трудоднів, а в бригаді можна було 40 трудоднів заробити. Самі розумієте, заробіток малий, красти я не вмію тому не схотів.

Трудодні? Це як переводиться на гроші?

Грошей не платили. Цілий рік ото записують трудодні. В кінці року збирають загальні збори й рішають скільки дати продуктів чи грошей на зароблений трудодень.

Так, а за що ж люди жили протягом року?

Город. Найменше 40 соток було, корова, порося, курчата. Так і жили. А в колгоспі на трудодень давали пшеницю, щоб худобу годувати. Соняшник давали, то олія в нас була.

poltavska-khvilia_xcwi/KlrmHphnR.jpeg

Тобто виходить що людина ходила на роботу, їй там раз на рік платили гроші, а так вона жила з того господарства, яке мала вдома?

Так. Грошей у колгоспі не давали, давали зерно. Гроші почали вже давати в 60-х роках. Коли люди отримували рублі, кричали, що грошей їм не треба, краще б хліба дали. Це пока привикли. Або коли дали погружчика — люди бастували, бо він роботу забирає, у тих, хто руками вантажив буряк на ланці.

Після армії я вернувся в село. Мені пропонували вчитися на ветпрацівника. Але я не захотів. Перегодя прийшла рознарядка на 4 чоловіки — два комбайнери треба послати на курси й два механізатори широкого профілю. Механізатори вчилися рік, а комбайнери 6 місяців.

Це як держзамовлення? Скільки кого навчити треба?

Так. Колгосп плате за навчання. Коли я закінчив курси механізатора то мав право робити на комбайні й на тракторі. І тільки прийшов назад у колгосп після навчання — мені дали трактор. Зразу гусеничний. Потім, коли проявив себе, то пересів на новий.

poltavska-khvilia_xcwi/S2HZHt2ng.jpeg

А потім я пішов вчитися у Хорол в технікум. Нас агітували на механізаторських курсах. То я там вчився 5 років заочно. Як закінчив курси механіка прийшов в село. А в мене трактор забрали та іншому трактористу віддали, а той тракторист розбив той трактор п’яний. Прийшов я, а трактора нема. Пішов до голови й мене призначили підміняти механіка колгоспу. А я до того робив тільки трактористом, уявіть. Голова сказав, щоб я не переживав. І тоді я пішов на підміну на місяць, а пропрацював год. І став передовим механіком району.

Визвали нас тоді в район в Санжари, дали премію — 15 рублів. Так ми з головою колгоспу зайшли пообідали, на тому й премія закінчилася.

Тоді механік виздоровів і вийшов на роботу, а в мене роботи не стало. Та мене почали агітувати в інші колгоспи. А наш голова агітував бригадиром у Крутій Балці працювати.

Залишився вдома бригадиром та проробив 28 років. Передова бригада в нас була. Ото так і працювали. Як мене переобрали, то запропонували роботу завферми, але я кажу — хватить, я вже накерувався. А опісля предложили мені стати відповідальним за газове хазяйство. Кажуть, ти кричав, щоб газифікувати, то будеш газифікувати. Ну я взяв три дні подумати, бо нічого не розумію в тому газі. А потім вирішив, що й газ проведу. Та й погодився.

poltavska-khvilia_xcwi/9hPWNphnR.jpeg

Про особисте

Ви давно одружені?

7 листопада було 60 років. Діти приїздили. Он бачите, квіти. Я прийшов з армії, вона школу закінчила й одружилися ми.

І як вам живеться?

Нормально. Буває сердимося одне на одне.

poltavska-khvilia_xcwi/DEKR4ph7g.jpeg

У вас дружина стриманіша чи ви?

Як припече шо не помойому, то я перероблю. Але й сам стараюся вгодити.

Олександра Іванівна

У нас троє дітей. Два хлопці й дівчина.

Вовка — перший, навчався у Харкові, Іван вчився у Полтавському технічному, Людмила закінчила Полтавський педагогічний. Шестеро внуків. Всі внуки мають вищу освіту. Всі до одного. І троє правнуків. Одному вже 15 років. У нас як з'їжджаються то 23 чоловіки. Як свайба. Якшо всі з’їхалися, то ми за одним столом не вміщалися.

poltavska-khvilia_xcwi/NfTMHp2nR.jpeg

Як ви думаєте, чи можна зацікавити молодь залишатися в селі й жити з землі?

Головне це зарплата. Платили в колгоспі слабо. І кожен шукав шось краще. Колгосп сам по собі не держав людей. Раньше як колгоспи організовували, то і паспортів же не давали людям. Щоб не могли з сел виїхати. Бо без паспорта ніхто на роботу не візьме. А уже як дали паспорти люди почали тікати. Хоча тоді робота тут була. На фермі 200 корів, 4000 курей, 400 телят, 40 коней. Це жорстка робота. Корів вручну доїли. А зараз все перейшло на техніку, механізація все замінила.

Якби було велике господарство, то й робота була. У нас підприємець-одноосібник тут. Він почав хазяйнувати. Але ж як раб працює для себе. Це я до того, що балуваного робочого на роботу ніхто не хоче брати. У колгоспі ж брали любого.

Але село живе. Молодь у нас купує хати. Є далі вулиця, де майже всюди молоді родини живуть. Місцеві.

poltavska-khvilia_xcwi/NRQVHphng.jpeg

Зараз у нас є староста сільської ради. Є медпункт. Як проаналізувати по розповідях людей, бо ми мало де зараз ходимо, то Крута Балка ще непогано тримається. Як піду я на базар, то жигулів можна не побачити. Бо по телевізору як послухаєш, що бідно живуть. То у нас ніби й добре все. І хати ремонтують в центрі, і гаражі ремонтують, а молодий підприємець зараз пригнав техніку дорожну, аби ремонтувати дорогу. Від кам’янки й далі. То в принципі знаєте, на скільки ума вистачить так той і живеш. Я не раз казала дай одному зарплату одну, таку саму родину і такі сами умови та другому так само — усі по-різному жити будуть.

Бо для того, щоб щось мати — треба рано вставати й пізно лягати. Ото так.

poltavska-khvilia_xcwi/VE4INp2ng.jpeg

Отак і закінчилася наша подорож у Круту Балку. З новими знайомствами, небайдужими жителями громади, пошуком правди, телефонними дзвінками, ігноруванням та підвищеною увагою.

«Полтавська хвиля» бажає жителям громади берегти своє село. Бо кожне поселення, як і кожна людина — унікальні.

А ми їдемо далі.

Катерина Ткаченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар