Люди поважного віку: головне дожити до завтра

Ми бачимо їх кожного дня – на лавках під під’їздами, там вони зазвичай говорять про тарифи, президента та те, що молодь зараз геть інша.

На зупинках, де вони вранці чекають тролейбуса, і хутко підіймаються сходами, аби встигнути сісти. У супермаркетах, де вони перераховують дріб’язок, аби розрахувати на що вистачить.

Кожен з нас думає, що не буде таким у старості. Кожен з нас – з любов’ю та трепетом ставиться до своїх бабусь і дідусів. І часто – з байдужістю і непорозуміння дивиться на чужих.

Ця історія пані Лідії. На момент розмови їй було 82 роки. На час публікації її вже немає в живих. А фрагменти розмови з нею ми публікуємо з дозволу рідних.

Ти знаєш, що ти людина? Ти знаєш про це, чи – ні?

Спішіть робити добро

Ви знаєте, страшно говорити, але мені 82 роки. І я дотримуюся такої думки: «Спішіть робити добро!». У мене на дверях табличка з цими словами висить. Знаєте, часто до мене приходять люди, пропонують різні послуги – вікна замінити там, купити щось. Лише одного разу на цю табличку звернули увагу. Одна дівчина сказала «Ой, як класно написано». Тому справді – поспішайте робити добро!

Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.

Бабуся, що вижила з розуму

Мені цікаво спостерігати за нашою молоддю. У нас на лавці часто діти сидять – у карти грають. Їм років по 10. Одного разу, я запропонувала дівчатам навчити їх вишивати. Вони дивилися на мене, як на бабусю, що вижила з розуму. Страшно, що на всі твої слова діти реагують агресивно, страшно за цих дітей, та і за батьків їхніх теж. Почуваєшся в небезпеці.

Страшно говорити

Одного разу я їхала в тролейбусі. Позаду мене сиділи хлопець та дівчина. Вони лузали насіння і кидали шкаралупи на підлогу. Я зробила їм зауваження. Подумала, що цим самим кондуктору допоможу.

А після цього мене охопив такий страх. Думала, що вони поб’ють мене. Почали обзивати різними неприємними словами, погрожували, що з тролейбуса викинуть. Ніхто з присутніх за мене не заступився. Навіть кондукторка. Після цього мені страшно щось комусь говорити.

Зневіра

Щоб наше місто було зеленим – потрібно садити дерева. У дворі ми з сусідами вирощували власноруч посаджені яблуні. Доглядали за ними. Але їх спиляли. Попри наші прохання. Приїхали, спиляли і, мабуть, на дрова відвезли. Я намагалася шукати захисту. Телефонувала депутатам, у зеленбуд. Та всюди мене відправляли до інших інстанцій. Все. Нічого не стало.

Активність

Раніше я любила ходити на концерти. А тепер уже, знаєте, голова каже ходім, а ноги кажуть сидім. Зараз мало де буваю. Хіба на лавці вийдеш посидиш, то й новини дізнаєшся.

Про захоплення

Ну знаєте, уже тепер такий вік – аби прожити день. Вранці прокинувся, слава тобі, Боже, що живий.

А взагалі я вишивати дуже люблю. Хотіла передати візерунки, які збирала, людям. А мені сказали, що вони нікому не потрібні, тому що зараз все є в інтернеті. Я тоді взяла й в макулатуру викинула. Раз нікому не потрібні.

Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди…

Про пам’ять

Коли втрачаєш друзів, уже часто доводиться прощатися з ними, тоді бачиш, як після їхньої смерті все викидається на смітник. Якось так, ви знаєте, страшно стає. Що людина оця жила, щось думала, щось зберігала, а тепер її немає.

Я з подругою 47 років товаришувала, з іншою трохи менше. У них обох правнуки уже є. І я думаю, ну хоч якусь про себе пам'ять треба їм залишити. Вишила рушник і подарувала правнучці. Ця дівчинка така рада була. Отак намагаюся якусь пам’ять залишати.

У кожного з нас багато фотографій. А куди їх дівати. Помирає людина, а діти фото палять. Отакі справи.

Про родину

Знаєте, у мене вже не тільки онуки, а й правнуки. Хотілося щоб вони слухались. Щоб виросли достойними людьми.

Бо ти на землі – людина, і хочеш того чи ні – усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.