«Должні лі ми, діти, нести отвєтствєнность за своїх родітєлєй? Я хз» — Інтерв'ю з Антоніо Лукічем про «Люксембург, Люксембург» і не тільки

«"Люксембург, Люксембург" — це спроба віднайти фігуру батька в омріяній Європі. Один кінокритик намагався мені пояснити цей фільм так: що це нібито спроба України віднайти того, на кого можна рівнятися, віднайти "фігуру батька" в Європі. Але герої розуміють, що вдома все одно краще. І мені це трактування до душі», — так про свою другу повнометражну стрічку розповідає режисер Антоніо Лукіч, чий фільм «Мої думки тихі» збирав зали у 2020 році.

Про Лубни, слобожанський суржик, стосунки з батьком та реакцію на українську трагікомедію за кордоном розмовляємо з Антоніо Лукічем у холі кінотеатру Wizoria у Полтаві. Але спершу — про війну, що вплинула зокрема й на українську культуру.

Чимало людей культури відзначають зростання запиту на українське як за кордоном, так і в Україні. Думаю, сфера кіно не є виключенням. І звідси питання: це заслужений інтерес чи жалість через війну?

«Ми з цим (про жалість через війну — авт.) боремося насправді. Наш фільм був єдиним ігровим фільмом на Венеційському кінофестивалі. І хейтери могли б сказати, що ми там опинилися через те, що нас усі жаліють і хочуть взяти кіно не через те, що воно достойне, хороше і сучасне. Ми хочемо, щоб нас сприймали з повагою, а не протягували копійки. Мені ідея про жалість не подобається, але, мабуть, є в цьому частка правди».

Додам, що світова прем'єра фільму відбулася на 79-му Венеційському кінофестивалі у конкурсній програмі «Горизонти». Стрічку зустріли кількахвилинними оваціями. А команда фільму вийшла з антивоєнними плакатами. «Уявіть собі фільми без батьків. З початку російського вторгнення тисячі українських дітей залишилися без батьків», — було написано на одному.

Як оцінюєте запит на українське за кордоном? Чи готові нас чути?

«Це дуже складна розмова. Я можу про це судити зі свого дуже маленького експертного поля — з точки зору кінематографа. З 2014 року у нас у країні відбуваються спроби зрозуміти, хто ми такі, спроби через фільми пояснити, як влаштована наша реальність. І не тільки у пострадянському просторі, але й в усьому цивілізованому світі.

Дуже непросто розповідати українські історії так, щоб вони були не просто зрозумілі, але й емоційно сприйняті десь на Заході. В Америці чи ще десь.

І це найвизначальніші виклики: як зробити архетипічну класну правдиву історію з України, насичену нашим унікальним культурним кодом, щоб вона по-справжньому круто сприймалася за кордоном?

У Франції, наприклад, є фільм "1+1", в Італії є фільм "Життя прекрасне". І я вірю, що такі фільми можуть статися і в Україні. Як і коли — поки невідомо».

Окремі митці відзначають, що за кордоном дуже часто плутають ₚосію та Україну. Чи траплялися у вас такі ситуації?

«Так, такого дуже багато. Сьогодні уже почали відрізняти. Ми платимо дуже велику ціну, щоб відокремитися, щоб відбулася ця сепарація. Це дуже болісний процес. Але це процес становлення нації. Він не буде швидким, як і війна».

Як закордонна аудиторія ставиться до українських комедій?

«Я знімав і знімаю фільми у міксованому жанрі драми та комедії, трагікомедії або сумної комедії. І коли люди за кордоном бачать якісь смішні сценки з України, для них це взагалі нонсенс. Для них це дивно. Вони сміються, але відчувають за це провину. Це те, що я бачив майже всюди. Це як для нас індійський хорор. Тобто ми звикли, що вони співають і танцюють, а тут вони хочуть нас налякати.

Вони звикли, що українці можуть лише страждати, бути емігрантами, щось шукати у смітті, просити гроші, бути нав'язливими. Є певний попит на "історії з третього світу". І це дуже дратує. Нині це предмет мого третього фільму. Це спроба окреслити місце України й мене як українця у світовій культурі.

Тому що я з цим не згодний повністю. Нам є чим пишатися, але ми поки не розуміємо, якими словами це пояснити, окрім як словами болі, страждань і трагедії».

Ми маємо потенціал змінити ставлення у короткостроковій перспективі?

«Ні, у короткостроковій не маємо. Це займе роки. Це за моїми песимістичними прогнозами. І я відчуваю, що буде засилля не дуже хороших фільмів та історій, що будуть виходити навіть зараз.

Учора, наприклад, мені розповідав мій знайомий військовий, що окремі люди знімають ігрове кіно, не документальне, майже на могилах людей. Я не знаю, наскільки це правильно. Якщо це елемент спекуляції, це не дуже правильно.

Документальні фільми, звісно, потрібно знімати зараз. Питання у тому, чи випускати їх одразу ж. Ігрові фільми, можливо, зараз потрібно писати, фіксувати.

Найкращі фільми про війну у світовій історії знімалися уже після того, як ця війна пройшла. Бо на це потрібен певний час. Це було у Радянському Союзі, це було в Америці, Новому Голлівуді. Частково італійський неореалізм також стався після війни. Чому так? Тому що найкращі фільми про війну зазвичай розказували ті люди, які були дітьми під час цього, у яких був дуже незаангажований погляд, людяний погляд на те, що відбувається. Погляд без відчуття соціального тиску, відповідальності, злості, ненависті. Тому що як батько сина я по-іншому дивлюся на це, він, можливо, дивиться на це по-іншому. Інша справа, що я ніколи не побажав би йому стати режисером чи піти у творчу професію».

Ви сказали про документальні фільми. Ви готові та чи хочете взагалі знімати документальне кіно?

«Зовсім не хочу бути журналістом, документалістом. Через те, що я не відчуваю у собі достатньо сміливості та відповідальності, аби втручатися камерою у чуже життя. Мені вистачає відповідальності й у реальному житті. А документалістика передбачає, що ти береш чужу людину і робиш її частиною своєї сім'ї. У цей момент життя мені було б це складно, мабуть».

Фільм «Люксембург, Люксембург» завершували уже під час повномасштабної війни — монтаж і увесь постпродакшн. Продюсер Володимир Яценко майже одразу відправився на фронт. Тому завершувати фільм мала його дружина — продюсерка Анна Яценко, що залишилася з трьома дітьми. Тому частково обов'язки продюсера лягли на плечі й Антоніо Лукіча.

Одразу, каже Лукіч, фільм хотіли закинути та забути про нього. Мотивувало запрошення на прем'єру, яке фільм отримав ще на чорновому етапі. Тому роботу продовжили.

«І от якось так — з окопів, із Києва — ми намагалися щось склеїти. Але ми дуже раді, що цей фільм все ж стався. Адже праці в нього було вкладено аж занадто багато».

Якби у лютому 2022 ₚосія не напала, ми бачили б інший фільм?

«Так, стовідсотково. Я думаю, що він все ж став менш комедійним. Мені дуже дивно це зараз говорити на фоні справжнього розквіту українського стендапу і взагалі запиту у суспільства на комедію, але я хотів цей фільм зробити менш комічним, більш драматичним.

Будь-яка комедія виростає із сильного болю, смутку. Так буває: справді смішні фільми знімають сумні люди. І ось ця частина мене хотіла зробити цей фільм більш драматичним».

Чимало людей культури ухвалили для себе рішення піти воювати. Чи вважаєте ви це раціональним? Адже є ще культурний фронт.

«Це залежить від конкретної людини, її внутрішнього настрою, від того, що він хоче і може робити, на що у нього вистачає сміливості. Я б не розділяв письменників та людей, які працюють на іншій роботі. Ми всі українці. Письменником чи режисером може бути кожен. Для цього просто потрібно прожити певне життя, отримати певні скіли.

Але культурна складова теж дуже важлива. От ти, наприклад, виступаєш у складі журі Гетеборзького кінофестивалю. І перед тобою сидить публіка, перед тобою сидить Міністр культури Швеції. І ти через емоції показуєш, що ми просунуті, що ми знімаємо цивілізоване кіно, що ми можемо бути й смішними, і сумними, і серйозними. Ось приблизно такою була моя промова на цьому фестивалі, якою я дуже пишаюся. Бо коли ти нахиляєш у різні пози та кажеш, що ось ви тут їжу їсте, а ми там… Ні, такий варіант комунікації не працює».

«Люксембург, Люксембург» — це історія про братів, що шукають батька. Свого батька Антоніо Лукіч майже не знав — той поїхав жити в Іспанію. Тому віідтак моє наступне запитання:

Знаю, що ви не любите говорити про особисте, але все ж… Ваші фільми — це ваша психотерапія? Чи пропрацьовуєте ви травми, переживання, емоції через стрічки?

«Це спроба пояснити життя».

Собі чи глядачам?

«Мабуть, і собі, і глядачам. Людина дуже схильна до того, щоб мати якесь спілкування та соціалізацію. І коли ти режисер, то ти ніяким іншим способом не можеш пояснити те, як ти бачиш це життя, окрім як зняти про це фільм.

Мені іноді сказати чи написати пост буває складно. Якби я це робив краще, я був би блогером. Мені здається, що є блогери кращі за мене. Як і режисери реклами та письменники. А такі фільми, як роблю я, не може зробити ніхто, хай це і звучить патетично.

Нас так учили з першого курсу: так, як зробите ви, не зробить жодна інша людина. Тому ця спроба пояснити життя є приводом створювати фільми й надалі. Саме через об'єктив кінокамери ти можеш побачити істинну картинку світу, як він влаштований».

Окремим героєм фільму є слобожанський суржик. В одному з інтерв'ю Лукіч пояснює, що на цей крок пішли свідомо, щоб підтримати органічність мови та позбавити суржик негативної конотації.

«У мене взагалі є любов до української мови. Це дуже дивна любов. Адже українську мову я люблю різну: і діалектну, і суржикову. І в цьому — особливий кайф. Суржик є однією зі складових цієї мови. Це те, що робить нас особливими, справжніми. Адже через мову можна багато розказати про людину. Вона вбирає у себе і минуле, і теперішнє. Розмір містечка накладає відбиток. Чи повільно певна група розмовляє, чи швидко, голосно чи тихо.

Актори цього фільму були носіями суржику. Ми шукали містечко, яке б відповідало їхній вимові. Лубни нам підійшли. Ми обирали між Ніжином, Миргородом, зупинилися на Лубнах — уже сама назва, мені здається, прикольна».

Чесно, жодного разу не була у Лубнах. Розкажіть про Лубни. Якими побачили ви їх?

«Маленькими. Трішки песимістичними, можливо. З дуже великою кількістю моментів, що здатні тебе розчулити. Це дуже емоційне містечко, де живуть справжні люди, без прикрас і понтів. Може, невеличкі понти і є в Лубнах. Але багато там класного і маркерного. Маркерного — тобто ти одразу скажеш, що це ось такий от рік, Україна, місто Лубни.

Хоча у фільмі не все правда. Тому що у Лубнах у маршрутках є сканер квитків, а у фільмі сканер квитків — це сам водій маршрутки Коля».

Ролі братів у фільмі зіграли співзасновники хіп-хоп гурту «Курган & Agregat» і YouTube-каналу «Селюки» Аміл і Раміл Насірови. Вони народилися у селищі Близнюки Харківської області. Там вони зняли свої перші кліпи, тоді — на смартфон.

Колись один із журналістів сказав про «Курган & Агрегат», що «вони "виїхали на стереотипі недалекого, але щирого селюка, який склався у жителя великих міст». Це про героїв вашого фільму? Чи не боїтеся, що вас будуть звинувачувати у культивуванні саме такого збірного образу українців?

«Є багато речей, яких можна боятися, але точно не цього. Особливо сьогодні.

Якісь дуже філософські, просунуті столичні хлопці намагалися мені розповідати про щось типу «екзотизації» героїв, музикантів, і що це не дуже добре. І що українців теж екзотизують. Я з цього сміявся, тому що це я чув від людей, які про прості речі говорять дуже складно. А цей фільм — це спроба про складні речі сказати дуже просто. Це і є синонімом мистецтва — простими словами про щось серйозне, про щось складне.

Фільмом я хотів розказати історію про звичайних хлопців, які є всередині кожного з нас, які дуже впізнавані.

Тому ні, це упереджено. Це те, що хвилює нас найменше. Аміл та Раміл — це природжені оповідачі, вони дуже спостережливі. Недаремно, вони зараз їдуть Україною зі стендап-туром. Це і є талант оповідача: спостерігати та відтворювати».

Фільм створено кінопродакшеном ForeFilms за підтримки Держкіно. Бюджет фільму склав 28,5 мільйонів гривень, держава профінансувала близько 20 мільйонів. Тож я поцікавилася у автора, чи втручається держава у сценарій чи знімальний процес.

«Ні. Держкіно — це інституція, що підтримує як культурні продукти, які не мають на меті приносити прибутки, так і комерційні продукти. Адже ця індустрія була майже нежива після 90-х. Тому Держкіно порівнюють із дефібрилятором кіноіндустрії. Тобто вони дають змогу виростити професіоналів.

Звичайно, хотілося б більше піклування про людей з індустрії, аби вони не пороз'їжджалися, аби вони залишалися і живими, і у професії. Тому що вони є носіями особливих скілів.

А про важливість кіно говорити зайве. Кіно здатне на справжні дива».

Нині Антоніо Лукіч уже працює над наступним, третім, фільмом. Каже: якщо допише сценарій цьогоріч, можливо, наступного року можна буде розпочати фільмування. Адже фестивальна історія «Люксембург, Люксембург» відчиняє певні дверцята, аби шукати фінансування.

Редакція «Полтавської Хвилі» дякує авторові за щирі відповіді та за можливість дивитися якісне українське кіно. З нетерпінням чекаємо наступної зустрічі.

Якщо ви ще не бачили «Мої думки тихі» — першу трагікомедію цього ж режисера — радимо переглянути її вже зараз.

А рецензію на «Люксембург, Люксембург» ви можете почитати за посиланням на сайті «СільМедіа».