Якщо боятися, страх оволодіє тобою — пілот з Полтавщини про звільнення Зміїного та удари по Чорнобаївці

Пілот 18-ї окремої бригади армійської авіації, повний кавалер ордена Богдана Хмельницького Максим Чайка в інтервʼю для «Полтавської хвилі» розповів, як на Зміїний намагалися висадити десант із гелікоптерів, аби звільнити острів. Ще авіатор поділився спогадами про перші дні війни, коли «накривали» росіян впритул вздовж посадок.

«У небо влюбився не одразу»

До девʼятого класу я вчився добре, але був розбишакою. Тоді батьки дізналися, що в Кременчуці є військовий ліцей. У ньому вчився два роки. Трохи вправили мізки. У ліцеї був один колишній військовий, який дуже фанатів авіацією. Тоді й подумав: «Прикольна тєма».

У небо влюбився не одразу. Просто сподобалася військова тематика. Водночас батьки думали про якесь СБУ, але оця робота з паперами мені не подобається. Тоді подав документи до Харківського університету Повітряних Сил на гелікоптери. Літаки теж подобалися, але трохи не те. Гелікоптери — це постійний двіж, взаємодія з піхотою, драйв.

Вчився в університеті пʼять років, а з хорошим рейтингом можна обрати, куди піти далі. Обрав 18-ту бригаду, яка тоді лише формувалася, а тому ми були першими лейтенантами, які прийшли. Початок АТО не застав, бо випустився у 2016 році. Практику проходили в різних бригадах. Ветерани АТО передали класний досвід. З ним прийшли до частини й почали літати. Уже дослужився до майора.

Авіація піхоти

У повітряних силах не лише літаки. Там є гелікоптери, різні війська: РТВ (радіотехнічні війська, — ред.), забезпечення, зенітно-ракетні. Втім чомусь вважають, що повітряні сили — це лише літаки. Армійська авіація перебуває в складі сухопутних військ. Ми — авіація піхоти, а тому працюємо в інтересах піхоти.

Ракетами, якими стріляємо, танк не знищити. Хіба якщо прилетить зверху в незахищену частину броні. Зате легкоброньована техніка, піхота, «бехи» (БМП, — ред.) — розлітається аж бігом.

Я, як командир екіпажу, веду свою групу на удар і повністю слухаю оператора. Останній веде навігацію і допомагає командиру прицілюватися.

Медевак в АТО й миротворча місія в Африці

Десь із 2018 року почав цілеспрямовано заступати командиром екіпажу в АТО. Займалися медеваками: чергували та забирали поранених до госпіталя в Харкові.

Умовно, чергуємо на певній точці. Приходить задача — забрати пораненого з Маріуполя. Летимо якомога швидше. Байдуже на погоду, на будь-що. З нами летить супроводжуючий, наприклад, реаніматолог, якщо стан пораненого дуже важкий. Після висадки повертаємося. Працювали в такому режимі.

Потім випала нагода долучитися до миротворчої місії. З 2019 до 2020 року був у Конго, центральна Африка. Там допомагали місцевій армії. Через коронавірус залишився не на девʼять, а на 11 місяців. Після Конго продовжив чергувати на медеваку в АТО. На початку 2022 розпочалися розмови про те, що щось буде (повномасштабне вторгнення, — ред.). Тому літали, тренувалися.

Початок великої війни

Напередодні вторгнення розподілили, що в разі чого, я заступаю на «барабан» (Мі-24, — ред.). Я застав 24 лютого в частині. Прокинувся о 4:30. Хлопці швидко зібралися, бо почала надходити інформація, що луплять по аеродромах. Розбіглися по бортах, щоб вивезти техніку, але на мій борт сів інший чувак. Тому я полетів на учбово-тренувальному Мі-2. Ніякої користі для вогневих задач він не має, але щоб вивезти з-під удару я полетів на ньому.

Повноцінно заступив уже 26 лютого. Памʼятаю цей день. Тоді прийшло розпорядження, що працюватиму з хлопцями із Чорнобаївської бригади. На першому вогневому завданні полетіли на Чорнобаївський аеродром, де на цивільну полосу сів літак Іл із п*дарами і треба було швидко завдати удару. Відстрілялися, але при поверненні сказали, що той літак встиг втекти. Туди ж полетів наш Су-25, але його збили.

На початку не було конкретних координат, в якому районі росіяни їдуть колоною і треба «крити». Летіли вздовж посадок на висоті два-три метри й шукали. Вилітаєш із посадки й «накриваєш» з усього і якомога скоріше тікаєш. Насипали впритул, аж обличчя чуваків бачив. Із самого ранку до заходу сонця по чотири-п’ять таких важких вильотів. Навіть думали: може взагалі не вимикати двигун?

У такому темпі працювали два тижні. Збили багато наших хлопців, зрозуміли, що більше не можемо так літати. Тому перейшли в режим кабрування – це пуск з навісу, як артилерія. Підлетів, відстрілявся і втік. Суть у тому, щоб не заходити у зону ураження стрілецької зброї або «труб» (переносні ЗРК, — ред.). Це хороший спосіб влучити, але не такий точний. Хоча можна накрити велику площу, адже снаряди, якими стріляємо, це некеровані ракети для ураження площі, угрупування техніки, людей.

«По цьому можна писати книжки»

Тоді почалися розмови, що треба летіти в Маріуполь, на «Азовсталь». Я теж хотів, але сказали, що пілотів на Мі-24 замало, а там потрібні лише транспортні Мі-8. Тому залишився на «барабані», хоча дуже хотілося.

Розуміли, що із захопленого росіянами Маріуполя, наші не зможуть вибратися. Тоді вирішили разом із підрозділами ГУР допомагати хлопцям. Складність цього завдання полягала в тому, що потрібно летіти 110 кілометрів ворожою територією, викласти вантаж, забрати поранених і повернутися. Багато інтервʼю щодо цього давав Євген Соловйов. У нього попала ракета, яка не вибухнула. Він на одному двигуні вночі по ворожій території довіз близько 20 поранених, за що отримав Героя України.

«Легка прогулянка» по острову Зміїний

Приходить завдання, що треба відбити Зміїний. Почали готуватися до цієї операції. Визначилися з кількістю десанту, який треба висадити. Планували так: вилітаємо, завдаємо удару, відходимо, «вісімки» (Мі-8, — ред.) висаджують десант, а ми прикриваємо. Потім наші зачищають та ставлять прапор. Думали, що буде так, а насправді склалося по іншому.

3 травня прилетіли на точку. Вночі по нас прилетіла ракета. Мабуть, нас «злили», тому що інформація про Зміїний уже «гуляла». Я зрозумів, що моєму борту хана. Тому полетів на точку та забрав інший. Розуміли, що на місці не варто залишатися, адже в усіх точках, де ми були, постійно прилітали ракети. Після цього почалася двіжуха.

Літали (на Зміїний, — ред.) тричі. Перший раз не долетіли, бо передали інформацію, що нас чекають. Над нами кружляли вісім винищувачів п*дарів.

Вдруге полетіли, зайшли на удар, потім відходимо в бік, поки «вісімки» теж стріляють, щоб розмінувати територію та приглушити росіян. Тільки сідаємо — відкривається вогонь із вікон у «вісімки». Того дня десант не висадився, але тактику трохи змінили.

Згодом полетіли знову. Заходимо на удар, відходимо, «вісімки» висаджуються, а ми ще раз заходимо на удар. Відвертаємося і починається треш. У рації: 200–300–200–300. Потім зʼясувалося, що на острові взагалі-то не 15 людей, а рота спецназу. А нас готували, що буде як легка прогулянка.

Якраз над береговою лінією чергував Мі-14, що мав би сісти на воду, якщо нас зібʼють. Заходили на острів перші, а після висадки «вісімки» одразу відходили. Але Мі-14 не виходив на звʼязок. Потім дізнався, що ще пара 24-ок (Мі-24, — ред.) летить. Почався серйозний «замєс». Розуміли, що ми забрати десант назад не зможемо, тому по них вирушили кораблі ГУР, на яких їх вдалося вивезти. Як прилетіли, дізналися, що Мі-14 збили, екіпаж загинув. Вижив лише один чувак.

Потім перейшли на іншу точку, а задачу зняли та перенаправили на іншу бригаду. Втім та бригада, яка забрала наші гелікоптери, не полетіла (на Зміїний, — ред.). У результаті острів «накрила» артилерія, туди зайшли ГУРівці та повісили прапор.

Бахмут, Соледар, Кліщіївка

Я весь час працюю на сході. Пройшли Бахмут, Соледар, Кліщіївку. Постійно допомагали нашим хлопцям відбиватися, але важко…

«Рахував, а потім забив»

Спершу рахував кількість вильотів, але потім забив. У нас не рахують вильоти. Хоча думаю достатньо.

На початку війни тримало таке відчуття: політ у невідоме. Із часом, з досвідом і кількістю бойових вильотів звикаєш. Якщо боятися, то страх оволодіє тобою.

Чи бояться пілоти висоти та, чи є парашут на борті?

Так. У нас бувають учбові польоти. До цього звикаєш. Всередині наче як із вікна виглядаєш, а насправді летиш на висоті 300 метрів.

Щороку стрибаємо з парашутом, щоб тренуватися. Втім я не знаю таких випадків у цій війні, щоби пілот стрибав із гелікоптера. Я б намагався до останнього врятувати борт. Відводити від міста. Тим більш літаємо на таких висотах, що парашут до дупи.

Чому пілоти літають на низьких висотах?

Є стрілецька зброя, «труби» (переносні ЗРК, — ред.), ЗРК. «Труби» працюють по обʼєктах, які віддають тепло. Із ЗРК не можна збити «Шахед», бо в ньому немає такої кількості тепла. Крилату ракету — можна. Гелікоптер теж. «Труба» — це доволі небезпечна зброя. Утім, якщо летиш за певною місцевістю, з неї важко захватити ціль.

Чи рятують теплові пастки?

Довідка: Теплові пастки відстрілюються з літака чи гелікоптера, щоб перенацілити у хибному напрямку рух ворожої ракети.

Оператор, командир чи бортовий одразу випускає теплові пастки, якщо йде пуск по тобі. Температура цього відстрілу близько трьох тисяч градусів. Вона більша, ніж температура двигуна. Водночас ракета з тепловою головкою наведення веде на більш гарячу точку, а тому відходить на пастку. Проте не завжди спрацьовує. Взагалі дуже рідко.

Чого наразі не вистачає?

Нам передають гелікоптери із сімейства Мі. Є експортні варіанти Мі-17. Це теж Мі-8, але трохи інший ніс, приладова панель дещо інша, але принцип пілотування не відрізняється.

У моїй роботі не вистачає ракет. Дайте ракети й будемо «крити» хоч щодня. Ще хочеться відмовитися від «совка» та перейти на гелікоптери більш розвинених країн.

У чому переважають російські гелікоптери?

Як у приказці: «Не важливо, який у тебе. Головне — вміти ним користуватися». Їхні гелікоптери дійсно класні, тим більш власне виробництво. Проте вони не вміють їх використовувати. Може кудись влучають, але зі статистики наша ефективність у десятки разів краща.

«Чайка» брав участь у зйомках відео до Дня Святого Миколая, яке активно поширювали у мережі. Саме Максим того вечора перебував за кермом гелікоптера.

Літали, а мені зателефонували. Сказали, що треба зробити гарне відео до Дня Святого Миколая. Сиджу в гелікоптері вже запущений. Ще вдів окуляри нічного бачення і бачу як йде чоловік у рясі. Думаю: «Ну нічого собі».

Я затримався в повітрі, а його спустили й підняли лебідкою. Потім змонтували, що наче він прилетів, поклав подарунок, а потім підняли. Дід — красавчик.

Що в роботі найважче?

Ніколи не думав про це. Найскладніше — це втрачати товаришів. Загалом робота, як робота.