«Ми 23 доби просиділи в погребі». Свідчення воєнних злочинів — Чернігів (фото, відео)

«Полтавська хвиля» продовжує серію матеріалів із міст, селищ та містечок, у які вдерся «рускій мір». Ми вже публікували репортажі з Тростянця на Сумщині та Забуччя на Київщині.

Відрядження у Чернігів наразі виявилось найважчим — зруйновані мости та проїзди врешті перетворили поїздку, яку ми планували від світанку до заходу сонця, на 26-годинну експедицію.

Понад добу ми провели в автівці, втім попри важку дорогу, нам вдалося поїздити містом та поспілкуватися з місцевими. Який вигляд зараз має древній центр Сіверщини та що розповідають місцеві про період, який їм довелось пережити — далі в матеріалі.

На Сіверщину ми збиралися довше ніж на Київщину. Місто й околиці мають великий рівень замінованості, тож ми ретельно готувалися. Все ускладнювалося надмірною секретністю. Прокласти маршрут заздалегідь було майже неможливо. Інформації про понтонні переправи на місці знищених мостів майже немає.

Утім завдання ми перед собою вже поставили. Цикл «Свідчення воєнних злочинів» не міг би бути повним без Чернігова. Не будемо довго описувати всі перипетії дороги — просто скажемо, що шлях до самого міста, з усіма пунктами пропуску та зупинками зайняв у нас майже вісім годин.

На згарищі...

Масштаби руйнувань міста стають очевидними ще на під'їзді до Чернігова. Приватний сектор на околицях серйозно постраждав від артилерійських та авіаційних обстрілів. Багато будинків зруйновані повністю. На дорозі — вирви від "прильотів".

Зруйновані автозаправки та магазини, підприємства та багатоповерхова забудова. Подекуди будинки дивляться на місто порожніми чорними зіницями вікон вигорілих квартир. Найбільш страхітливо та неприродно виглядають спорожнілі кухні та дитячі кімнати. Ще кілька годин тому на плиті стояв гарячий запашний борщ чи печеня, діти бавились улюбленими іграшками. А вже в наступний момент у будинок влучають ракети.

Якщо довго вдивлятися у вікна зруйнованих будинків, може здатися, що це насправді будинок вдивляється в тебе. Мимоволі уява починає домальовувати звуки, яких тут нині не може бути: дитячій сміх, тріскотіння телевізора у вітальні, неголосні розмови тат і мам за столом. А далі... вибухи.

Ближче до центру міста руйнувань значно менше. Еклектично на фоні зруйнованого передмістя виглядають вцілілі торговельні центри, міські парки (які, до слова навіть зараз мають охайний і ошатний вигляд) та інша інфраструктура. На око складно сказати, чи дійсно місто зруйноване на 70%, як заявляє міський голова Чернігова, але менше з тим — масштаби завданої росіянами шкоди шалені.

Найбільше постраждали об'єкти, по яких рашисти вели прицільні обстріли. Як от будівля СБУ Чернігівщини. Наразі пам'ятка архітектури, в якій знаходилось управління українських службістів, повністю вигоріла з середини. Крізь вибиті вікна можна розгледіти залишки меблів і комп'ютерної техніки та колись, мабуть, неймовірно красивого оздоблення інтер'єрів, поодиноку колону в бароковому стилі та ліпнину.

Тут ми надовго не затримуємось. Прямуємо до автівки. Наші бронежилети з ідентифікацією преси привертають увагу бабусі, яка щойно отримала гуманітарку.

«Хлопчики, візьміть печива. Ви ж, мабуть, здалеку приїхали», — старенька привітно посміхається і починає розпаковувати ящик з солодощами.

Ситуація максимально конфузна. З одного боку складно відмовляти, коли з тобою щиро хочуть розділити хай не аби який харч, але важливо, що з тобою хочуть розділити, усе, що мають. Все ж ми ввічливо відмовляємось. Хто знає, чи правильно ми зробили. Намагались не образити. Спільна біда та горе згуртували містян. Зараз тут усі готові бодай чимось допомагати один одному.

Редакція «Полтавської хвилі» працює цілодобово, аби ви могли першими дізнаватись, що відбувається в країні в режимі реального часу. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, можете підтримати полтавський інформаційний фронт

«Денацифікація» бібліотеки

Неподалік бачимо ще одну пам'ятку архітектури. Чим і кому заважала дитяча бібліотека — питання риторичне. Історичну будівлю просто таки закидали авіабомбами. Вирви від снарядів глибиною перевищують людський зріст.

І якщо з фасаду здається, що двері та вікна бібліотеки ще можна полагодити, то всі сумніви розвіюються, коли ми пролазимо крізь діру в паркані й обходимо її з заднього боку.

Центральна частина будинку зруйнована вщент. Ніби оголені ребра, стирчать з віконних пройм залишки рам і решіток. Книжки самотньо мерзнуть на вогкому і холодному вітрі. Діти сюди не повернуться. Принаймні не скоро.

... і стадіону

Праворуч від бібліотеки — стадіон ім. Гагаріна. Був...

Прямо посеред футбольного поля величезна вирва від влучання фугасної авіаційної бомби — просимо нашого кореспондента Єгора спуститись у кратер. Масштаб можете порівняти на фото (зріст Єгора — 195 см).

Частина секторів з трибунами також зруйновані прямими влучаннями бомб. Колишні риштування трибун загрозливо нависають бетонними та металевими шматками високо над землею.

Наслідки ще одного прильоту бачимо по лівому краю стадіону. Таке враження, що його цілеспрямовано намагались стерти з землі. Питання тільки в тому, чим завинив портивний об'єкт, що носить ім'я радянського космонавта? Насправді риторичне — шукати логіку в діях росіян настільки ж безглуздо, як навчити кота говорити «хочу їсти».

Коментаторська має жахливий вигляд. Попри те, що підлога нібито вціліла, вона дерев'яна, тож ми вирішуємо зайвий раз не ризикувати.

Рятувальники та будівельники вкупі метр за метром розчищають місця влучань і завали колишнього стадіону.

«Нема готелю, але є Україна...»

Складно пояснити хто і чому вирішив поцілити в готель. Можливо тригером була саме назва, адже відомо, що росіянські керівники неабияк помішані серед іншого на символізмі, що межує з окультизмом. Імовірно знищення саме «України» мало би щось означати для путіна та його яничарів. У цьому районі — це чи не єдиний пошкоджений будинок. Буквально обабіч нього — торговельні та бізнес центри, житлові будинки. Цілі. Де-не-де вибуховою хвилею порозбивало шибки. Десь, немає рами. Але вцілому — все ціле.

І знову — історичне місце.

З розбитих стін, неначе нутрощі проглядають залишки меблів, матраци з ліжок, рештки побутової техніки.

Утім містяни вже звикли до цього видовища. Спокійно проходять повз, не підводячи голови, не кидаючи навіть косих поглядів на колишній готель. Хтось проїздить на самокаті, хтось на велосипеді. До слова, Чернігів чи не єдине місто України з повністю продуманою та замкненою велоінфраструктурою. І нині, коли багато людей виїхали, частина автівок була знищена обстрілами, на велодоріжках дуже багато людей пересуваються на двоколісному транспорті. Аби не моторошні кадри навколо, можна було б подумати, що потрапив у якесь європейське провінційне містечко.

Околиці Чернігова — їх майже немає

Їдемо в напрямку мікрорайону Новосілки. Кадри вцілілого міста майже одразу змінюються зруйнованим житловим сектором. Обабіч дороги багато розстріляних та згорілих цивільних автівок. Щось схоже ми вже бачили на Київщині. То тут, то там і досі лежать рештки військової техніки: рашисткої та нашої.

Після влучання снарядів, речі з будинків розлітались на десятки метрів навколо. Нині вони так і лежать, нагадуючи про обстріли і тисячі життів, які через напад росіян повністю обнулились — у людей не лишилось нічого.

«Просиділи в погребі 23 доби — так і вижили», — Катерина

Підходимо до обійстя, на якому бачимо більш-менш вцілілу хату. Ворота, машина, будинок і господарські будівлі, повністю посічені осколками снарядів.

Неподалік хати зустрічаємо й господиню з подругою. Пані Катерина одразу ж погоджується показати нам все, що вціліло від її колишнього господарства.

23 дні... Ми просиділи у себе в погребі. Бомбили. Спочатку потихеньку, а останні дні взагалі не виходили з погреба. І день і ніч бомбили. Не можна було вийти. Вийшли, подивились, машини, хати немає. Нікуди не їхали, бо скотина в сараї. Дві коровки в нас і порося. Не постраждали. Ми їх випустили на 10 днів на город, створили їм усі умови. Вони вижили. Корова позавчора розтелилася і теля нам привела. Маленького, рябенького.

Виживали повністю на своєму, адже протягом трьох тижнів не бачили ні швидкої, ні пожежників, ні гуманітарки, навіть воду ніхто не привозив. Світла немає. Можна сказати, що залишились на вулиці. Більшість будинку — зруйнована. Вціліла більш-менш тільки кухня.

У нас двоє дорослих, а один спортсмен маленький. Як маленький, 18 років сину. Були на зборах, він лижник і залишилися вони у Фінляндії з паралімпійцями. Сюди ще ніхто не встиг виїхати, але ми їх і не кликали. Ми сказали, залишайтесь. Там де вціліло, там і проживаємо. Топимо пічку і живемо на пічці. Протопили, їсти поставили, а сюди залізли і спимо. Будемо надіятися на краще. Але взимку це не житло, значить треба буде відрізати газ. Надіємось, що до зими нам допоможуть щось відновити. У Новоселівці, де ми все життя будували, все спалили. Там дім на два входи і він згорів повністю. Один син уїхав на Прилуки з невісткою, а один закордоном залишився. Живемо одним днем.

«Не обстрілювали — утюжили», — Сергій

«Не обстрілювали — утюжили», — говорить нам один з двох чоловіків. Його звуть — Сергій. Він власник будинку. Сусід Володимир допомагає прибрати двір від наслідків обстрілів.

Я сюди приїхав числа 14, тут ще було все ціле. Скло побите. Снаряди над головою літали, я трохи позабивав вікна, думав 14 числа й поїхати звідси, але виїхати я вже не зміг — почався обстріл і виїхав тільки 15 зранку. Потім сюди заїхати не можна було і солдати вже не пропускали, казали, хлопці, вам тут нічого робити. Тут фактично була передова. Я все ж пройшов. І в мене на очах, я тільки у підвал встиг заскочити, сарай розлетівся, з того боку мінами побило.

Тут, саме по нашій вулиці фактично була оборона. Всі бої. І далі наші їх уже не пропустили. У Новоселівці бігали ще, жили деякий час, але їх потім вибили й звідти.

Найстрашніше було, коли літаки гуділи. Ми рахували, кожен літак скидував по три бомби. Спершу одну кидали, а потім дві. Тут ось авіабомба впала, біля магазину. Її там хлопці прикопали, усю землю вивернуло.

Снаряд потрапив у будинок. Коробка ціла, але дім нахилився. Він не розлетівся, бо дерев’яний. Якщо була б цегла, бо склався б і все. Дерево замортизувало, витримало. Цвяхи шиферні повилітали — досі збираємо по всьому двору. Осколки попрошивали всі стіни, попролітали наскрізь усього дому. Снаряди були різні: були і фугасно-запальні, від яких усе одразу загорялося. І фугасно-осколкові, коли просто руйнує все навкруг, але не горить. У нас пожежі не було.

Гараж мій загорівся від сусіднього, але чомусь потім погас.

Дуже страшна сила в самої вибухової хвилі. Коли був перший обстріл, усі двері повиривало. Жодного замка зараз у дверях немає.

Після 20 числа сюди не пропускали, заїхати не можна було. Ще 20 у нас міст був, а 23 міст розбомбили, але я встиг звідси виїхати. 4 числа повернувся, а тут таке “щастя”. Магазини, супермаркети на касових апаратах, а світла не було. Усе вже не працювало. Хліба не було. Води, газу — не було.

Зараз життя таке, що ні життя, ні грошей. Гуманітарку возять, дякую. Від церков багато їздять. Хліб привозили, продукти. Звідусіль везли.

Ми тут зараз не живемо, тут жити не можливо. Уже два тижні вигрібаю сміття, намагаюся все розібрати. Учора відновив колонку, хоч вода з’явилася.

Але жити десь треба, особливо зимувати. Зараз двоє дітей у селі в тещі — як 24 (лютого — ред.) пішла техніка, танки, ми “монатки” зібрали і відправили їх. Дружина говорить, що будемо робити. Я кажу, я не хочу, щоби мої діти страждали.

Треба зробити хоч якийсь ремонт і зиму якось пережити. Треба зараз вже робити, бо будівництво річ довга. Зараз ми живемо в чужих людей. Люди виїхали, а ми приглядаємо. Але якщо повернуться, мабуть, знову до чужих людей йти жити. Але не хочеться, треба своє відбудувати. Опалення тут є — і газовий котел і для дрів. Якщо нам зараз не допоможуть з відновленням, доведеться пів будинку повністю "відрізати", щоб хоча б у вцілілих кімнатах можна було пережити зиму.

До всього звикаєш. Тут і Гради були й артилерія. Бувало, відстрілялися і тиша, наче заспокоїлись, але це не значить, що через пів години чи 15 хвилин знову не буде обстрілу. Ніколи було розслабитися. Єдине, що слухаєш, чи далеко летить, чи близько. Якщо далеко, то ходиш і щось робиш.

У перші дні у нас стояли системи ППО і в них автоматично стояли сирени, але коли світло вимкнулось, то все замовкло. Тільки у телеграмі проходять повідомлення, що є повітряна тривога. Зараз тиша і спокій. Наші військові знаходять боєприпаси та вивозять. Працюють сапери.

«У полоні добу тримали голодним в погребі, а потім сутками "клепали" — їм не сподобалось СМС», — Володимир

Після 18 числа сюди нам гуманітарку вже не возили. А в мене тут мама. Я привозив хліб, які не які продукти, бо нічого не було. Води не було — коли вже тут застряг, набирали з калю і кип'ятили. Коли йшов дощ, набирали дощову воду й пили.

А потім полон. Хтось мабуть мене здав. Бо прийшли додому і до телефону. А там у вайбері СМС, мовляв: «Вован, координуйомсь. Свої ліси ми знаємо, будемо партизанити і різати орків».

СМС, м'яко кажучи, їм не сподобалось. Мене забрали. Забирав СОБР. Передали військовим. Я потрапив до адекватних. Вони не хотіли воювати. Але потім прийшли буряти. Вони наче зомбовані чи обкурені. Просякнуті ненавистю до всього і всіх. Ті били зі страшною силою. Хотіли від мене якоїсь інформації, а звідки вона в мене. Добу тримали без їжі та води в холодному погребі, а потім сутками "клепали". Не знаю, три чи чотири доби. Били так, що досі нічого не чую на одне вухо.

Потім прийшли якісь старші офіцери, нова хвиля. Росіяни. Вони мене й відпустили. Сказали, що не хочуть воювати і не розуміють, що тут роблять і навіщо. Сказали, що путін х*уйло і в нього криша потекла. І відпустили.

«Раніше 170 поховань вважалося багато. Зараз тут більше тисячі за кілька тижнів», — Анатолій Іванович

Рашистські окупанти не гребують нічим. Готові навіть посягнути навіть на померлих. Вони зруйнували церкву на території центрального міського цвинтаря, а саме кладовище — замінували. Розрахунок був на те, що люди, які будуть ховати й поминати загиблих — загинуть також.

Міська влада оперативно створила "свіже" цивільне кладовище, як його називають місцеві — в Урочищі Ялівщина. Померлих було настільки багато, що копати кожному окрему могилу було не під силу. Тож ексаватором викопували один рів, у який опускали людей в останню путь, розповідає працівник кладовища Анатолій Іванович. У вільний час він приходить на новий цвинтар, щоб хоч якось облагородити та позначити кожне окреме поховання.

Я дев'ять років пропрацював на кладовищі Яцево. А коли розпочалася війна, там були росіяни, і вони замінували кладовище. Мер міста вирішив, що будемо ховати тут, поки не розмінують кладовище. Поки розтяжки не знімуть, туди не можна. Там церкву розбомбили, капличку. Усі трактори, машини, будинки — усе побите. Будуть усе відбудовувати.

Ці люди залишаться тут. Хто захоче перехоронити — значить буде перепоховання. Робимо ексгумацію і переносимо в окремі могили. Зараз отак поки. Ніби братська могила, хоч і кожен окремо лежить. Але вручну не можливо це робити. За 9 років роботи, наша бригада ручних копщиків, коли працювала, 170 людей на місяць — це вважалося дуже багато. А зараз утричі зросла смертність.

І це не тільки загиблі. Багато людей просто повмирали без доступу до ліків. Аптеки не працювали, медикаментів немає. Інсульти, серцеві напади, діабет. Різні хвороби. Люди мерли, як мухи.

Оце отут більше тисячі осіб уже. А ще ж є люди, яких ховали самі чернігівці. Ось днями зробили ексгумацію двох людей на Сіверянці. Викопали, вони пролежали у землі три тижні, ми їх відкопали, загрузили у груз 200 і відвезли у морг. Люди прикопали самостійно. Одного на городі, а другого навпроти Сіверянки у дворі. Страшні справи.