Мій чоловік народжений для війни. Про прірву між військовими та цивільними

«Коли вже контрнаступ?!» Я чую це питання всюди у черзі на касі, в таксі, у громадському транспорті, від рідних і малознайомих людей. Здається, ці слова лунають навколо мене цілодобово. Іноді я уявляю, як люди сидять з великими пакетами попкорну в кінотеатрі, а на екрані мій чоловік.

Це підштовхнуло мене до написання ще одного блогу від імені дружини військового, аби допомогти порозумітися тим, хто там, з тими, хто тут. Попередній текст можна знайти за посиланням.

poltavska-khvilia_xcwi/o9ltOPX4g.jpeg

На шістнадцятий місяць війни люди ніби змирилися, звикли до обстрілів і смертей. Країна продовжує жити, працювати й робити свої буденні справи. Так і має бути, бо саме за це ми платимо сьогодні велику ціну. Та водночас для багатьох війна перетворилася на видовищний блокбастер, за яким вони спостерігають зі зручних диванів, забувши, що це не футбольний матч, де поразка означає поразку. Це бій, де поразка означає смерть. І доки одні зустрічають з друзями в кафе, інші зустрічаються з ними на цвинтарі.

Якось так вийшло, що на десятий рік війни люди досі не розуміють елементарних характеристик зброї, з якої їх убивають. Дехто виправдовує свою байдужість і лінь тим, що новини його засмучують, тому він їх не читає. Так, ви все правильно зрозуміли. А колись таксист, який віз мене з вокзалу, коли я повернулася з Краматорська від чоловіка, спитав де це і чи є там війна. Я, м'яко кажучи, оторопіла. І остаточно переконалася, що не можна змусити когось цікавитися тим, що йому на жаль і на диво не цікаво.

Прірва між цивільними та військовими зростає невпинно. Родина, яка виховує дитину в рідному домі у повному складі, ніколи не зрозуміє родину, яка наступного разу зможе побачитися лише на тому світі. Якщо він існує. Жінка, яка щодня засинає в обіймах свого чоловіка, ніколи не зрозуміє дівчину, яка не бачить коханого місяцями. Не всі здатні відчувати. Не всі володіють емпатією і розумінням контексту країни, що живе під час війни.

Хотіла б я написати про неймовірну консолідацію нашого суспільства, повагу до військових і підтримку. Хотіла б я, щоб так було. Але реальність, яку я бачу, кричить про інше, за випадками поодиноких виключень. Я знаю, що очі тих, у кого немає рідних на фронті, замилилися. Спробую пояснити на прикладі конкретної ситуації, яку ви теж могли б помітити, якби постаралися.

Коли у Полтаві, такій далекій від фронту і фізично, і морально, до ресторану чи кафе заходить військовий у формі — зверніть увагу на реакцію відвідувачів та персоналу. Як вони, особливо чоловіки, починають нітитися. Як їхня мова тіла показує дискомфорт. Як люди за навколишніми столиками поспішно просять рахунок і покидають заклад, аби тільки не бачити живе нагадування, що війна досі триває. Аби тільки не псувати собі чудовий вихідний з родиною.

А тепер уявіть, що трапиться, коли військові повернуться додому і знімуть форму — єдиний по суті соціальний маркер, який з першого погляду виказує їхню приналежність до Збройних Сил. Трапиться те саме, що відбувається зі мною понад рік — вони боляче битимуться лобом об стіну нерозуміння на кожному кроці. Військові в тилу стикнуться із неповагою, несправедливістю, безладом.

Ми це вже проходили у 2016 році, коли з АТО почали повертатися перші ветерани. Нічого не зміниться, якщо ми й далі будемо відгороджуватися одне від одного. Я не хочу жити в окремій касті, не хочу, аби мого чоловіка уникали чи боялися.

Хоча це вже відбувається. Дивно, коли в розмові зі мною люди вдають, ніби мій чоловік не на війні, або ніби його взагалі не існує. Дивно, коли деякі друзі більше не знають як правильно зі мною спілкуватися й уникають зустрічі, аби тільки знову не псувати собі настрій. Я знаю, чому так.

Я не військова, але й не цивільна. Я не можу зрозуміти ні одних, ні інших. Я — чужинка. Мій досвід — унікальний і важко доступний для тих, хто вирішив свідомо чи несвідомо відгородитися від цієї війни. Я невидима. Я існую у своєму болі незалежно від інших соціальних груп і більше ніколи не зможу стати звичайною людиною.

Водночас я така, як усі: прокидаюся, йду на роботу, гуляю з подругами, купую нові речі й навіть іноді ходжу в кіно. Мене складно виокремити з-поміж інших, так само як і мого чоловіка, коли він знімає форму й одягає цивільне. За нинішнього стану речей ми приречені натикатися на некоректні коментарі, жарти й порушенні наших кордонів, бо на жаль, на лобі не пишеться «військовий» або «дружина військового».

Ми втратили так багато всього, що інші, повні родини, весь цей час спокійно можуть собі дозволити. Весь цей час, доки ми маємо виборювати можливість побути разом хоча б два дні. І це злить. Я хочу, що ви про це знали. Але наша злість не означає, що ми бажаємо комусь пройти через те, що й ми.

Я могла б зараз заради трафіку звинувачувати «здорових мужиків, які ховаються під спідницями», але навіщо? Кожен зробив свій вибір і несе за нього відповідальність. Я не маю права комусь дорікати й вказувати, як жити. Зрештою, кожен вчинив так, як дозволила його совість і честь.

Ми маємо навчитися приймати вибір одне одного. Маємо навчитися співіснувати вже, тут і зараз. Не мірятися, не звинувачувати, не ображати один одного, а співіснувати. Ми маємо вийти з війни кращим суспільством, ніж були до того, а не навпаки. Інакше це все не матиме сенсу.

Подякуй авторці!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.

Валерія Литвин

Ще з рубрики: "Тексти"

Останні публікації

Обговорення: 5 коментарів

Написати коментар
  • Н
    Надія
    22 черв.
    Як я вас розумію, і що відбувається розділення суспільства я також відчула особисто, на власному досвіді, але не як дружина, а як мати військового що зараз на фронті, А досвід стався у трц "Київ" м . Полтава, ще у квітні цього 2023року. У мого сина війскового що зараз на фронті троє дітей: старший хлопчик у шостому класі, донька у четвертому, а самий молодший у першому, і я у них одна бабуся, і тому вирішила зробити дітям свято і виконати їх мрію приурочену до дня народження у квітні 🙂молодшого онука, а саме повести дітей до трц "Київ" на майданчик дитячих розваг що розташован на самому вищому поверху трц, нажаль останній раз коли я туди приводила дітей ціна квітка коштувала 150 грн, тобто за трьох дітей 450 грн, саме на таку суму і розраховувала, і навіть не уявляла що ціна квітка подорожчає аж до 370 грн, це ціна за увесь час перебування дітей в зоні відпочинку, при цьому була відсутня по-годинна тарифікація відпочинку, тобто за трьох дітей треба було сплатити 1110 грн, а для мене це великі гроші, і сплатити таку суму одночасно нажаль я не маю можливості, дітки були дуже засмучені, і тоді я вперше один єдиний раз попросила зробити скидку діткам у адміністратора, саме мотивуючи її тим що це дуже дорого для будь-якої багатодітної сім'ї, і останній аргумент це те, що батько діточок зараз на фронті, дуже просила хоча б на годинку дозволити дітям за 500 грн зайти у зону відпочинку, нажаль адміністратор відмовила пояснюючи це тим що вони(їх організація) інакше підтримують ЗСУ, а саме донатять, і що 370 грн за квіток на дитину це і так їх акційна ціна зі знижкою, а поруч проходили у зону відпочинку молоді сім'ї, як то з однією щасливою дівчинкою якої батько сплачував без проблем необхідну суму за квіток на радість своєї донечки, потім підходили щасливі пари, або окремо мама або батько приводили своїх діточок і тільки одна сім'я була з двома дітками, а я з трьома стояла поруч і дивились на "чуже щастя" і ось саме тоді вперше вжитті зрозуміла що мій син зараз на фронті щоб всі дітки і усі ці сім'ї були щасливі, і це заспокоїло, бо бажаю всі були щасливі, хоча мені і не вистачило грошей щоб мої онуки отримали "щастя" у зоні відпочинку у трц "Киїів", Ну і головне, що я зрозуміла з цієї ситуації, що у суспільстві все більше розшарування, і дві зовсім різні свідомості одна з другою поруч але "не перетинаються", але як це не дивно все це одна, моя єдина рідна країна, і мій син як і багато інших хлопців і дівчат її захищають дуже великою ціною, бо ризикують ціною свого життя .....
    Відповісти
  • SD
    22 черв.
    Надія, по місту багато міських дитячих майданчиків, якщо захотіли у комерційний, не варто займатися жебракуванням, також як і хто донатить це справа персонально кожного.
    Відповісти
  • Н
    Надія
    S D
    22 черв.
    SD навіть ім'я приховали, як і совість що вас так збентежило? По-перше по місту майданчики через місяць тільки😒 з'явилися, по-друге ніхто і не "жебракував" ви хоч би дізнались що це слово означає бо я грошей не просила ні у кого, і виправдовуватися перед вами не збираюсь, а донати і я донатами допомагаю ЗСУ, але то не індульгенція щоб в подальшому не бути чуйними і робити добро дітям, навіть чужим дітям, тим більше ніхто не просив про безоплатно, мова шла у зменшені часу відпочинку дітей і якщо ціна 370 грн а за троїх дітей 1110 грн за цілий день тобто безліміт за дев'ять годин з 10.⁰⁰ по 19⁰⁰, то 500 грн за годину відпочинку що просила у адміністратора для дітей, у ніякому випадку не було збитком для цієї фірми тому SD всім бажаю добра а вам жебракувати
    Відповісти