Мій чоловік народжений для війни. Про прірву між військовими та цивільними

«Коли вже контрнаступ?!» Я чую це питання всюди — у черзі на касі, в таксі, у громадському транспорті, від рідних і малознайомих людей. Здається, ці слова лунають навколо мене цілодобово. Іноді я уявляю, як люди сидять з великими пакетами попкорну в кінотеатрі, а на екрані — мій чоловік.

Це підштовхнуло мене до написання ще одного блогу від імені дружини військового, аби допомогти порозумітися тим, хто там, з тими, хто тут. Попередній текст можна знайти за посиланням.

На шістнадцятий місяць війни люди ніби змирилися, звикли до обстрілів і смертей. Країна продовжує жити, працювати й робити свої буденні справи. Так і має бути, бо саме за це ми платимо сьогодні велику ціну. Та водночас для багатьох війна перетворилася на видовищний блокбастер, за яким вони спостерігають зі зручних диванів, забувши, що це не футбольний матч, де поразка означає поразку. Це бій, де поразка означає смерть. І доки одні зустрічають з друзями в кафе, інші зустрічаються з ними на цвинтарі.

Якось так вийшло, що на десятий рік війни люди досі не розуміють елементарних характеристик зброї, з якої їх убивають. Дехто виправдовує свою байдужість і лінь тим, що новини його засмучують, тому він їх не читає. Так, ви все правильно зрозуміли. А колись таксист, який віз мене з вокзалу, коли я повернулася з Краматорська від чоловіка, спитав де це і чи є там війна. Я, м'яко кажучи, оторопіла. І остаточно переконалася, що не можна змусити когось цікавитися тим, що йому на жаль і на диво не цікаво.

Прірва між цивільними та військовими зростає невпинно. Родина, яка виховує дитину в рідному домі у повному складі, ніколи не зрозуміє родину, яка наступного разу зможе побачитися лише на тому світі. Якщо він існує. Жінка, яка щодня засинає в обіймах свого чоловіка, ніколи не зрозуміє дівчину, яка не бачить коханого місяцями. Не всі здатні відчувати. Не всі володіють емпатією і розумінням контексту країни, що живе під час війни.

Хотіла б я написати про неймовірну консолідацію нашого суспільства, повагу до військових і підтримку. Хотіла б я, щоб так було. Але реальність, яку я бачу, кричить про інше, за випадками поодиноких виключень. Я знаю, що очі тих, у кого немає рідних на фронті, замилилися. Спробую пояснити на прикладі конкретної ситуації, яку ви теж могли б помітити, якби постаралися.

Коли у Полтаві, такій далекій від фронту і фізично, і морально, до ресторану чи кафе заходить військовий у формі — зверніть увагу на реакцію відвідувачів та персоналу. Як вони, особливо чоловіки, починають нітитися. Як їхня мова тіла показує дискомфорт. Як люди за навколишніми столиками поспішно просять рахунок і покидають заклад, аби тільки не бачити живе нагадування, що війна досі триває. Аби тільки не псувати собі чудовий вихідний з родиною.

А тепер уявіть, що трапиться, коли військові повернуться додому і знімуть форму — єдиний по суті соціальний маркер, який з першого погляду виказує їхню приналежність до Збройних Сил. Трапиться те саме, що відбувається зі мною понад рік — вони боляче битимуться лобом об стіну нерозуміння на кожному кроці. Військові в тилу стикнуться із неповагою, несправедливістю, безладом.

Ми це вже проходили у 2016 році, коли з АТО почали повертатися перші ветерани. Нічого не зміниться, якщо ми й далі будемо відгороджуватися одне від одного. Я не хочу жити в окремій касті, не хочу, аби мого чоловіка уникали чи боялися.

Хоча це вже відбувається. Дивно, коли в розмові зі мною люди вдають, ніби мій чоловік не на війні, або ніби його взагалі не існує. Дивно, коли деякі друзі більше не знають як правильно зі мною спілкуватися й уникають зустрічі, аби тільки знову не псувати собі настрій. Я знаю, чому так.

Я не військова, але й не цивільна. Я не можу зрозуміти ні одних, ні інших. Я — чужинка. Мій досвід — унікальний і важко доступний для тих, хто вирішив свідомо чи несвідомо відгородитися від цієї війни. Я невидима. Я існую у своєму болі незалежно від інших соціальних груп і більше ніколи не зможу стати звичайною людиною.

Водночас я така, як усі: прокидаюся, йду на роботу, гуляю з подругами, купую нові речі й навіть іноді ходжу в кіно. Мене складно виокремити з-поміж інших, так само як і мого чоловіка, коли він знімає форму й одягає цивільне. За нинішнього стану речей ми приречені натикатися на некоректні коментарі, жарти й порушенні наших кордонів, бо на жаль, на лобі не пишеться «військовий» або «дружина військового».

Ми втратили так багато всього, що інші, повні родини, весь цей час спокійно можуть собі дозволити. Весь цей час, доки ми маємо виборювати можливість побути разом хоча б два дні. І це злить. Я хочу, що ви про це знали. Але наша злість не означає, що ми бажаємо комусь пройти через те, що й ми.

Я могла б зараз заради трафіку звинувачувати «здорових мужиків, які ховаються під спідницями», але навіщо? Кожен зробив свій вибір і несе за нього відповідальність. Я не маю права комусь дорікати й вказувати, як жити. Зрештою, кожен вчинив так, як дозволила його совість і честь.

Ми маємо навчитися приймати вибір одне одного. Маємо навчитися співіснувати вже, тут і зараз. Не мірятися, не звинувачувати, не ображати один одного, а співіснувати. Ми маємо вийти з війни кращим суспільством, ніж були до того, а не навпаки. Інакше це все не матиме сенсу.