«Може не треба було виживати?» — Історія маріупольців, які опинилися в Полтаві

Гуртожиток. У під'їзді пошарпані стіни, на яких висять із відкритими дверцятами іржаві поштові скриньки. В них вже давно не кидають листи, а платіжки залишають поряд.

Після перших дверей заходимо у кількаметровий коридор. Вздовж стін складені дитячі іграшки, коробки та різний мотлох, який поки припадає пилом. У кінці коридору білі дерев'яні двері. Після кількох стуків з-за дверей чутно «Заходьте».

У цій кімнаті, яка схожа на плацкартний вагончик «УЗ», живе родина з Маріуполя — Людмила, її мати Ніна, чоловік Віталій та 9-річний син Максим. Майже рік вони намагаються створити тут комфортні умови для життя. Хоча, як зізнається жінка, у цих чотирьох стінах важко жити спокійно.

Вздовж стоять ліжка, які зсунули один до одного, щоб хоч трохи звільнити місця для шафи та столу. А на стелі прикріплений турнік, на якому гойдаються тремпелі.

Людмила забирає наші зимові куртки, вішає на вхідні двері, а ми шукаємо місце, щоб поставити стілець. Крайній раз ми бачилися напередодні нового року. Тому спершу Людмила ділиться останніми новинами в родині: благодійники подарували їм новий телевізор та спортивний тренажер для Віталія. Потім із обличчя Людмили сходить посмішка. Їй важко знову говорити про те, що родині довелося пережити в Маріуполі.

«Може не треба було виживати? От чесно. Бувають моменти, що хочеться забігти».

«Не думали, що все так закрутиться»

До 2019 року Людмила Козир разом з чоловіком Віталієм жили у Полтаві. А потім родина вирішила переїхати до рідного міста Віталія — в Маріуполь. Там чоловік знайшов роботу на одному з найбільших підприємств міста — «Метінвест».

«Жили нормально. Працювали та раділи життю. Будинок був у центрі Маріуполя на вул. Італійська, 106. Прекрасний дім. Вклали в нього гроші та зробили ремонт».

У телефоні пані Людмили фото та відео будинку. Вона гортає галерею та, нахиляючи телефон, показує нам фото дерев'яних меблів, які сусід пропонував викупити, та відео, яке жінка відзняла 23 лютого. Потім натрапляє на світлину згорілого дому.

«Сподівалися, що може наша влада все вирішить. Не думали, що все так закрутиться».

За лічені дні до повномасштабної війни син Максим попереджав батьків про наступ. Але тоді ніхто не міг у це повірити.

Маріуполь

24 лютого Людмила та Віталій прокинулися як завжди, вдосвіта. Чоловік зібрався на роботу, а Людмила вирішила ще трохи подрімати. Але вранішній спокій зруйнувала подруга Людмили, яка зателефонувала близько шостої години:

«Питає: "Ти що, спиш?". А я провела Віталія на роботу і думаю, що ще трохи полежу. Подруга сказала, що почали обстрілювати всю Україну. Потім вибігла на вулицю і побачила, що щось не так. Почала їздити техніка. Люди кричали на вулиці».

Минає ще кількадесят хвилин. Віталій дізнається про початок війни на роботі. У той час лунають вибухи зі сторони сталеварні, Донецької траси та Волновахи. Опівдні чоловік поспішає до рідних.

Початок березня. Найпотужніших обстрілів зазнає центральний район Маріуполя. Починається справжній хаос: у крамницях хліб по 160 гривень, біля аптек величезні черги, магазини грабують.

Від обстрілів родина ховалася у підвалі будинку. Під час затишшя повертались у дім. Але спокій тривав лише кілька секунд. І знову бомби та снаряди сипалися на місто.

Сім'я боялася виїжджати самостійно, адже багато людей гинули саме в дорозі. Родина сподівалася на евакуацію. Людей, які хотіли втекти від війни якомога далі, збирали біля драмтеатру. Однак того дня евакуацію чомусь призупинили, а людей змусили повернутися додому.

Ще в травні 2022 року 100 тисяч маріупольців чекали на евакуацію. Окупанти неодноразово зривали її.

Будинок сім'ї почав потерпати від обстрілів. Вибухові хвилі снарядів трощили кожну кімнату. Ховатися у звичайному підвалі ставало дедалі небезпечніше. Тому довелося бігти до укриття під триповерхівкою на вул. Італійська, 94.

«Ледь дійшли туди. Схопили з собою два пледа, матрац. Навіть не знаю як все тягли. Туди бігти 200 метрів, а ноги аж трусились. У підвалі теж було нелегко. Люди казали, що це їхній будинок і вони командують парадом».

Їсти готували на мангалі на прибудинковій території. З часом обстріли міцнішали. Тому чоловіки зібрали цеглу, щоб викласти вогнище неподалік укриття. Відходити далі — означало загинути.

«Одного разу варили суп, який в мене залишився в брикеті. Гороховий. Був прильот і ця кастрюля полетіла взагалі не зрозуміло куди. Ми вчасно забігли у підвал. Марина, яка з нами сиділа, каже: "Люда, я, мабуть, буду голодною". Зараз це смішно, а тоді не до сміху було. З їжею важко було», — сміється Людмила згадуючи про цей інцидент.

«Дитина кричала: хліба, дайте хліба. Але їли, що залишилося», — додає Віталій тихим голосом та повертає голову на телевізор. Зараз там показують новини з фронту.

По воду до криниці, що стояла в парку, бігав Віталій. Він згадує, що там збиралося пів Маріуполя.

«Потім навіть до калюжі вийти не могли, бо страшно було. Було місце, де вода постійно стікала, але потім туди прилетіло. Так люди і залишилися там на віки з водою. Я завжди казала, що не варто стояти. Не можна було стояти навіть хвилину. Тільки бігти», — Людмила перебиває розповідь Віталія.

19 березня. Цього дня Людмила зібралася з силами, щоб повернутися до зруйнованого будинку та забрати речі. Чи то від шоку, чи то від розгубленості жінка винесла з собою лише кілька курток та годинник її батька.

«Не було влучання в будинок. У сусідній влучило і ударними хвилями рвало наший. Такі ударні хвилі були, що жах. Документи лежали перед очами, але голова взагалі не думала. Тому так і не взяла. Хоча в нас була тривожна валізка з документами. А в кишенях залишилися лише паспорти та телефони».

Людмила з речами повертається до укриття, а Віталій йде до гаража, де стояла автівка. Ударні хвилі зірвали замок з воріт. Тому гараж міг стати ціллю для місцевих мародерів.

Біля гаражів Віталій зустрів сусіда Володимира. Товариші перекинулися кількома словами, але їхній діалог перервав фосфорний снаряд, що влучив у дах гаража. Вибух відкинув Віталія. Оговтавшись, він помітив як сусід починає палати.

«Мені теж пече. Бік і ноги. Але вогонь не видно. Почав гасити, а воно не гаситься. Поки зняв троє штанів, бо холодно було, пішли опіки. Я пішов додому. Переодягнувся».

Дивом Віталій повернувся до укриття. 14 днів чоловік чекав на медичну допомогу та страждав від хімічних опіків, які спричинив фосфор. Людмила згадує, що коли підіймали ковдру, під якою лежав чоловік, здіймалася пара від жару. Але єдине, чим жінка могла допомогти, це накласти мокрі пов'язки.

«Наступного дня Вова помер. Він протягнув лише добу. Наче один з уламків потрапив у нього. Але це так казали, бо опіків у нього не багато було. Царство йому небесне. Вже скоро рік буде. Поховали через дорогу», — розгублено каже дружина Віталія.

Людмила повністю зневірилася. Ніхто не наважувався вивезти Віталія. Спершу жінка просила малознайомого батька з сином. Їй майже вдалося вмовити їх. Наступного дня планували обговорити поїздку, але черговий обстріл повністю знищив автівку батька.

«У нашому місці не було волонтерів, але були журналісти. Але не знаю чиї. Вони наче допомагали вивозити людей. Я їх просила, щоб нас вивезли. Один журналіст навіть відзняв мене, наче, щоб не забути. Коли виходили з підвалу, то я його побачила. Ще хотіла його запитати, чи зможуть вивезти».

42 доби у підвалі

Минуло ще два тижні життя у підвалі. Людмила виходить з укриття і стає на коліна перед автівкою. Вона намагається зупинити «Газельку», в якій місцеві їдуть у бік лікарні. На щастя, люди погодилися забрати із собою пораненого Віталія.

Чоловіка госпіталізують до 17-ї лікарні, яка залишалася вцілілою. Медики обмежилися лише перев'язкою. Це максимум, що вони могли зробити. Тому другого квітня Віталія забирають до окупованого Донецька:

«Наступного дня приїхали ДСНСники з Донецька, які забрали мене в центр Гусака. Там лежала половина Маріуполя», — розповідає Віталій.

Далі — евакуація. Цього разу жінка знову сподівалася побачити евакуаційні автобуси біля театру, але на площі лише стояли волонтери з «гуманітаркою». Людмилі разом із матір'ю та восьмирічним сином довелося йти п'ять кілометрів, аби знайти попутний транспорт. На щастя, вдалося знайти вільне місце в автобусі, що їхав до Володарська. Звідти родина рушає до нині окупованого Бердянська.

«Важко було потрапити в автобус. Там була братовбивча війна. Люди лізли, щоб виїхати. Виїхали до Запоріжжя, а звідти до Полтави».

Полтава

Це рідне місто Людмили. Тут живе її брат та подруга, яка запропонувала вільну кімнату в гуртожитку. Часу на роздуми було небагато, а тому Людмила одразу погодилася. Та тоді почалося справжнє випробовування — відшукати та повернути чоловіка.

«Через Фейсбук знайшла Віталія. І він здогадувався, що будемо у Полтаві, бо тут в мене брат».

Людмила каже, що прикрашати правду не хоче. Тому говорить прямо — допомоги не дочекалася, а тому рятувала чоловіка самотужки.

«Не буду брехати, але ніхто не допоміг. Довелося самостійно. Великі гроші заплатили, щоб вивезти його».

Після приїзду в Полтаву, Віталій потрапляє до 1-ї міської лікарні. Однак операція виявилася занадто складною. Доводиться їхати в Київ.

«Зробили надрізи і ноги випрямилися. Кажуть, якби зробили після нового року, то вже б нічого не допомогло. Я був би кривий до кінця своїх днів. Коли мене привезли у Донецьк, то взагалі думали, що через два тижні мене не буде. Настільки все було погано. Але організм вивіз».

Кожен сантиметр ніг Віталія у рубцях. На руках та тулубі — червоні рани від пересадки донорської шкіри. Лише влітку, ймовірно, лікарі дозволять чоловіку згинати ноги. А зараз лікарі дозволяють лише сидіти та лежати. Кожен необережний рух може призвести до нових ран. Тому Віталій сподівається якомога швидше потрапити у Вінницю, де потрібно пройти курс реабілітації.

Реквізити для допомоги: 4314 1402 0510 7672 (Балабанов Віталій)

Вже минуло близько року, як родині вдалося втекти від окупації. Хоча в словах Людмили досі відчувається розчарування.

«Чи варто було залишатися живими?», — питає Людмила.

«Така доля», — відповідає Віталій намагаючись підбадьорити дружину.

Нагадаємо, «Полтавська хвиля» розпочала цикл історій «Обличчя війни»: про людей, життя яких назавжди змінила повномасштабна війна.

Редакція «Полтавської хвилі» працює, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуються ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.

Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.