Життя кожного з нас більше не ділиться на місяці чи роки. Воно ділиться на час до і після війни. Рік вторгнення став крахом мрій, планів і звичного життя. Та водночас, він подарував гордість і пробудив силу.
«Полтавська хвиля» розпочинає цикл історій «Обличчя війни» про людей, життя яких назавжди змінила повномасштабна війна.
У ніч з 22 на 23 лютого Віктора Сушкова зняли з наряду. Дружина Ірина відразу зрозуміла — сталося щось серйозне. Перед виїздом він заїхав додому на пару годин, щоб зібрати речі.
«Вони мали їхати о другій годині ночі, то він ліг трохи полежати, сказав що спати не буде. А я на ньому заснула і мені тоді ще так соромно стало, що він встав збиратися, а я все досипала і ніяк не могла прокинутися», — згадує Ірина.
Тієї ночі подружжя бачилось востаннє.
***
Віктор зробив пропозицію коханій через дев'ять місяців стосунків. На той момент пара переїхала в Новомосковськ і це вже було серйозним рішенням — поїхати за військовим в іншу частину. В один із днів після роботи вони поїхали погуляти в Дніпро і там на набережній Віктор зробив Ірині пропозицію.
Жінка з трепетом говорить, що до війни мала наповнене життя: сім'я, робота, захоплення. На найближчі три місяці 2022 року пара мала лише один план — дитина.
В цей час за сусідній столик кав'ярні, в якій ми з Іриною говорили, сіло молоде подружжя з малюком. Впродовж всієї розмови вона кидатиме короткі погляди на немовля й усміхатиметься попри біль та сльози. Війна зіштовхнула ці дві реальності й змусила співіснувати.
«Я розуміла, що буде наступ, але до останнього не вірила. “Варилася” в новинах і бачила, що відбувається. Чітке розуміння, що буде повномасштабна війна, до мене прийшло за два-три дні до вторгнення коли русня визнала Л/ДНР. Я сказала чоловікові, що точно буде війна, хоча він і сам це прекрасно розумів», — каже Ірина.
Вночі 23 лютого дівчина була в дорозі — їхала в гості до сестри. Десь о 3:50 вони сіли пити чай, і за робочою звичкою Іра ввімкнула ноут. Там було звернення путіна. А потім була паніка.
Чоловік ніколи точно не казав де вони, лише іноді натяками. А за кілька днів до його загибелі сказав, що їхній підрозділ перекидають туди, куди Ірина найбільше боялася — під Охтирку.
Віктор Сушков був командиром взводу управління на ЗРК «Оса». 20 березня він виїхав на бойове завдання, запустив машину і побачив дві Су-шки, одну з яких взяв на мушку. Літаки швидко сховалися, а військовий встиг відправити коханій повідомлення: «Зай, я ледь Су-шку не підбив».
«Я відповіла: “До обіду точно підіб'єш”», — згадує Іра.
У російської авіації тоді була масова тактика: вони вибирали болотисту, яристу місцевість, там ховалися і потім швидко вилітали.
Коли ця пара літаків вилетіла вдруге, чоловік передав командуванню, що бачить їх. На радарах літаків ще не було, тому взвод Віктора отримав команду запустити машину і чекати. Зрештою військовий попросив дозвіл на запуск ракети й командування його дало. Та через технічні неполадки не вистачило буквально 20 секунд, щоб цей дозвіл дійшов — російська ракета прилетіла швидше. Віктор загинув з рукою на кнопці.
«Я можу дуже багато про нього розповідати, але перше, що приходить на думку, його щирість і чесність. Він був професійним, але водночас, коли переступав поріг дому, розмови про роботу завжди закінчувалися. Він максимально згладжував усі кути, ми жодного разу не сварилися, він ніколи не сказав мені кривого слова», — з трепетом говорить Ірина.
Дівчина каже, у Віктора завжди все було добре. Вже під час війни з другого кінця слухавки до Іри долинали страшні звуки артилерії та авіації, а він завжди говорив, що це наші. Постійно заспокоював рідних, переконував, що тепло вдягається і смачно їсть.
«Всі спогади з ним об'єднує одне — його сміх. У мене зажди перед очима його посмішка, й іноді здається, що я навіть звук пам'ятаю як він сміється. Кажуть не цінуєш, поки не втратиш. У моєму випадку я не погоджуюся — я цінувала завжди».
У серпні Віктору мало б виповнитися 31. Якби не росія, подружжя провело б цей день разом у колі найближчих, як і за рік до того — з тортом і кульками. Їхній шлюб тривав усього дев'ять місяців, але для Іри це був найщасливіший час у житті.
«Кожного ранку я знала, що витягла у долі щасливий білет».
Рік повномасштабної війни Іра може вмістити в одне слово — біль. Вона б ніколи не хотіла стикнутися з цим досвідом пропри все, що він дав, однак мусила.
«Якби міг, він би зараз мені сказав, що я дуже сильна і треба потерпіти. Бо що б не сталося, він завжди говорив — час бути сильною. Одна його подруга казала, що він був таким і вибрав під стать собі», — додає дівчина.
Траплялися й моменти, що надихають. Наприклад, одного разу Іра отримала повідомлення від свого університетського викладача: «Я побачив якого числа загинув Вітя і лише зараз зрозумів, що того дня з Охтирки вивозив батька своєї дружини й чув повітряні бої за містом. Ми живі й виїхали звідти тільки завдяки йому й іншим хлопцям».
Нині Ірина має мету — зробити щось у пам'ять про свого чоловіка. Зізнається, що має багато ідей, але не хоче поспішити й зробити щось не так.
«Я точно дочекаюся, коли буде спокійно у його рідному місті (Часів Яр, - ред.) і, можливо, щось зроблю там. Або там, де буду я. Зрештою колись все обов'язково буде добре, бо попереду ціле життя», — підсумовує дівчина.
Читайте також цикл історій «Як працюють Госпітальєри».
Редакція «Полтавської хвилі» зібралася, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.
Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
