«На мосту сиділи і ноги мили» – на Полтавщині руйнується найдовший дерев'яний міст України

На півночі Полтавщини поблизу села Каплинці протікає звивиста річка Удай, назва якої походить з часів Скіфії та в перекладі означає «безмежно глибока». Колись нею ходили пороми, що перевозили торф і людей, а сьогодні річка пересихає, утворюючи довкола себе болотисті плавні.

Через річку прокладений найдовший дерев'яний міст України протяжністю близько 240 метрів. Ми відвідали Каплинці, поспілкувалися з місцевими й на свій страх і ризик спробували перейти міст. Як це було — у матеріалі «Полтавської хвилі».

Місцева приказка звучить так: без літра не перейдеш, а з літром так тим паче. Зрозуміти її значення можна, лише опинившись на мосту.

Запах болота і кропиви, густі чагарі довкола. Поверхня води вкрита мулистим зеленим жабуринням і ряскою. На березі хтось лишив ровер, мабуть, не ризикнув брати його з собою через хитку переправу. Висота мосту над водою близько трьох метрів, тож уже через 50 кроків мимоволі починає крутитися голова. Дошки скриплять під ногами й через одну прогинаються, а вітер збиває з ніг. Однак вид на протилежному березі вартий того, аби продовжувати шлях.

За переказами старожилів, міст будували жителі навколишніх сіл: Антонівка, Усівка, Каплинці, Вишневе, Харківці — у 1933 році. Пригадують, ніби саме це багатьох врятувало від голоду, адже на будівництві давали сякий такий хліб і макуху. За словами баби Шури, замість дороги від села і до берега річки раніше було болото, тож спочатку робили насип. Усе вручну.

«Знаю по балачках, шо робили насип: землю набирали вручну і возили кіньми, волами, своїми підводами. Ото його там топтали, топтали й зробили ґрунтову дорогу», — каже баба Шура.

Доки робили насип, почалася зима. Однак це не зупинило будівництва — дубові палі пиляли вручну, підіймали лебідками й забивали по льоду. Вони тримають міст і донині. Перекладини виклали міцними дошками у два яруси: впоперек і вздовж, а також зробили поручні для зручності пішоходів, адже по мосту їздив транспорт і ганяли худобу.

Така переправа мала у першу чергу практичне значення, адже скорочувала селянам дорогу до Пирятина майже вдвічі. Більшість місцевих регулярно ходили до міста ярмаркувати — продавали молоко, сметану, яйця тощо, маючи таким чином змогу заробити копійку.

Та по-справжньому полюбила міст малеча. Баба Шура пригадує, як малою купалася на тому березі річки:

«У 1948 році мені було 6 років, і ми всі дітворою ходили мостом на той берег, купалися, на піску загоряли, вода чиста була. Побіжимо на міст і щитаємо, де дев'ята паля — там найбільше води. І тоді з мосту стрибаємо у воду. Інтересно було дуже і гарно. Десь років до десяти тому як я останній раз ходила на міст, ну я вже боялась, там були дірки великі, доски провалювалися».

Місцева жителька Антоніна Кузьмівна розповідає, що під час війни міст понівечили – він був настільки міцним, що ним як переправою користувались навіть танки. А потім місцеві почали розкрадати дошки для опалення, тож поступово він став майже непрохідний.

«Було таке, шо й по метру дощок не було — перестрибували. Тоді ж стали їх ловить і притіснять, щоб ніхто не брав нічого. Сільська рада робила ремонт, укріпляли міст досками, шоб було людям як ходить купаться. Церкву розібрали, доски положили на міст, вони ще й досі лежать. Ну тепер води нема, нестрашно як упасти», — додає Кузьмівна.

Машини по мосту не їздять давно, та й місцеві вже не всі наважуються користуватися переправою — пригадують чимало випадків, як провалювалися їхні односельці:

«Був дурачок один з велосипедом прямо провалився. І дівчина, може їй годів 22 було. Поміж досками стала, доска прогнулася, ну і вона шагнула під міст. Там течії не було, а болото. Так сама голова стирчала. Тоді ж замітили її і бичами витягли на міст. Ну більше не піде купаться.

А то було їздили гуляти до дівчат з Пирятина машиною, казали шо воєнні, і перелетіли міст. Мабуть, п'яні були. А тоді назад їхати — дак почали хреститися, бо по ньому і йти не можна, не то шо їхати. Розвернулися, та й поїхали через Харківці.

Було таке, шо Микола йшов з велосипедом, а назустріч йому коні гнали. Перил вже не було. Коняка стала на ту доску, шо він стояв, вона піднялася, а Микола у воду пішов».

Кузьмівна каже, що раніше у річці було так багато води, що можна було сидіти на мосту і мити ноги. Колись Удаєм навіть ходив пором — перевозив людей і торф. А тепер і моторним човном не попливеш.

Та все ж місцеві люблять свій міст. Бідкаються, що нині догнивають останні вцілілі дошки й нікому немає діла до нього. Не ремонтують сьогодні стратегічну колись для кількох громад переправу.

Раніше ми писали, як на Полтавщині занепадає одна з найбільших усипалень України.