На таких як він трималося українське в Полтаві: Юліана Матвійчука провели в останню путь

23 травня. Майже 10:00-та ранку. До Свято-Успенського собору все йдуть і йдуть люди. Сьогодні прощаються з воїном, активістом, депутатом Юліаном Матвійчуком.

Він загинув через росіян. Отримав важке поранення на полі бою, опинився в шпиталі, а звідти вирушив додому. На щиті.

23 травня 9.40 (поки що Петровський парк)

Під дощ, з парасолями чи без, але з оберемками квітів, у напрямку Собору йдуть люди. Жінки та чоловіки старшого віку, молодь, полтавські історики, активісти, депутати. Хтось збирається докупи, хтось іде поодинці. Обганяю двох жінок.

«Я його з дитинства знала. Який він був...» — жінка не договорює, плаче.

9.45. Собор

Колони машин. Люди, крізь натовп яких майже неможливо рухатися: серед них військові, цивільні.

Дощ все сильнішає.

Біля дзвіниці лунає пісня гурту Антитіла: «В той день, коли закінчиться війна, і хлопці змучені повернуться додому».

Юліан Матвійчук повернувся. Щоправда не так, як чекали його полтавці. Не з перемогою та посмішкою, сповнений купи ідей, а в труні, накритій українським прапором. Бо його вбили росіяни.

10.05. Собор

Люди все йдуть і йдуть. Дощ не вщухає. Хтось ховається під парасолею. Хтось стоїть під дощем, який стікає по обличчю, ніби допомагає сховати сльози.

«Вибачте, звертається жінка, що стоїть поряд, покладіть за мене квіти Юліану, бо у мене сьогодні дядька ховають, маю встигнути».

Сьогодні не хочеться писати як горює Полтава. Як багато втратило місто зі смертю Юліана.

Сьогодні хочеться згадувати все те, що робила ця Людина для нас із вами.

У 2011 році Юліан започаткував акцію «Живий Тризуб». Замислювалася вона як протестна акція проти проросійського режиму Януковича. Проводив він її щороку. Згодом вона переросла у потужний захід вшанування державного герба і святкування Дня Незалежності.

У 2014 році Юліан закінчив Полтавський педагогічний університет. Але навіть диплом звідти не забрав, позаяк пішов на війну добровольцем.

До цього він брав активну участь у Революції гідності та заснував полтавську сотню самооборони у Полтавській обласній раді.

«Ми називалися «Полтавська Січ». Кожного дня ми виставляли пости на барикаді, на другому поверсі. «Полтавська Січ» ніколи не нудьгувала, скажімо так. Постійно були тренування, постійно надходила інформація, телефон не замовкав ні вдень, ні вночі. Ми з Толіком Ханком змінювали один одного, я чергував уночі, у «найвеселіший» період, а він удень. Чергував — означає був сотником. Тобто треба було розставляти людей, міняти їх, поїти чаями і таке інше. Вночі постійно надходила інформація, що, скажімо, із Харкова на Київ їдуть тітушки, або якийсь «двіж» збирається в Полтаві й зараз наш намет будуть громити. Тому у нас в обласній раді створилася гвардія — люди, які виходили і тримали лінію. Фактично це була група швидкого реагування. До неї входили молоді хлопці, керував ними Діма Коряк. Я, припустімо, говорю Дімі: «Проблеми з наметом», — і ми, раз за разом, тренувалися, відпрацьовували схему. Вони мерщій хапали свої палюги (в них не було щитів), вибігали і зразу могли будь-яку проблему вирішити». (Спогади Юліана Матвійчука із книги Майдан від першої особи. Регіональний вимір)».

Він був із тих, хто не стояв осторонь, навіть, коли було небезпечно. Особливо, якщо це стосувалося змін у місті.

У 2016 році Юліан Матвійчук очолив міську топонімічну комісію. Тоді перейменували понад 100 вулиць із російсько-комуністичними назвами.

У 2017 року став співзасновником ГО «Save Poltava». Робив усе можливе для відновлення Кадетського корпусу.

Він, разом із представниками «Свободи», вперше вдягнув у вишиванки полтавські пам'ятники до Всесвітнього дня вишиванки.

Саму вишивку безкоштовно виготовляла Людмила Матвійчук — мати Юліана, а також представниці «Свободи».

Ще він домігся безплатного проїзду для учасників бойових дій, пенсіонерів і чорнобильців та безкоштовного харчування дітей та учнів пільгових категорій закладів дошкільної, загальної середньої освіти комунальної форми власності міста.

Депутатський корпус підтримав його ініціативу щодо створення першого в обласному центрі меморіального комплексу жертв Голодомору на 2018-2020 роки.

Юліан Матвійчук організував появу нового місця пам'яті — меморіальної дошки Миколі Міхновському в Полтаві.

За підтримки Юліана у місті відкрили меморіальну дошку Євгену Коновальцю.

Допомагав полтавському обласному клінічному госпіталю для інвалідів війни.

«Гуртом ми допомагали створювати центр реабілітації учасників АТО в Полтаві, активно працюємо з чорнобильцями. У 2018 році запустили проєкт рішення про безкоштовний проїзд у всьому міському транспорті всім пільговикам. Щоправда, ця ініціатива протривала недовго — за кілька місяців депутати її скасували (тепер пенсіонери змушені платити приватним перевізникам)».

Дуже активно співпрацював із соціальними організаціями щодо доступу людей з інвалідністю до державних, комунальних установ. У ручному режимі малював з сокільцями та небайдужими людьми в центрі міста паркувальні місця для людей з інвалідністю.

Брав участь у місцевих толоках.

«На толоці в Авіамістечку відкопали схрон і початок життєвого шляху легітимного)».

А ще Юліан виступав перед студентами та школярами. Розповідав їм про Україну та процеси, які мають бути обов'язковими для того, аби наша країна розвивалася.

«У період російської інформаційної війни, російська пропаганда пробирається і до інформаційного поля молодих людей. Коли спілкуєшся відкрито і розкладаєш по поличкам — то видно, що молодь вміє аналізувати і робити правильні висновки, це дуже круто!».

З перших днів повномасштабного вторгнення Юліан знову став на захист України. Усі полтавці вірили, що Юліан із тих людей, які обов'язково повернуться, аби після перемоги відбудовувати власне місто та країну.

Спокійний, харизматичний, ініціативний, товариський... можна продовжувати перелік до безкінечності. Однак, це не поверне нам усім Юліана Матвійчука.

Єдине, на що ми сподіваємося, що полтавці почнуть продовжувати справи видатного полтавця, українізувати своє місто та робити все можливе задля найшвидшої перемоги.

Ми віримо, що діти, які народилися в час війни й прийдешні покоління, на уроках історії в школі та в рідному Юліану педагогічному університеті вивчатимуть розділ про життя полтавців, які робили все можливе й неможливе для того, аби майбутні покоління жили у вільній країні. Як би пафосно це не звучало.

А ще нам дуже хочеться, щоб наступного року друзі призначали зустрічі не в сквері Пушкіна, а у сквері Матвійчука.

Команда «Полтавської хвилі» висловлює співчуття рідним і близьким Юліана, а також полтавцям, які разом із воїном втратили всі ті безліч можливостей для розвитку нашого міста та здорового суспільства.

Як добре, що така людина жила у нашому місці. Прикро, що так недовго.

Честь!

«На світі є одна країна, яку люблю — це Україна», — Юліан Матвійчук (із допису на фб сторінці).