У прифронтових містах сходу України нерідко можна зустріти знайомих, найчастіше – своїх земляків, іноді – навіть односельців. Скажімо, на базарі, куди хлопці вибираються, щоб купити щось необхідне по господарству чи поласувати після «роботи» смаколиками. Або ж у госпіталі чи на медроті, куди приїздять на консультацію фахівців, військово-лікарську комісію чи огляд.
Буває, йдеш вулицею трохи заклопотаний і замислений, а побратим Стрілок із колишнього підрозділу впізнає тебе і гукне: «О, Журналіст!». І ми привітаємося, обіймемося, поговоримо, вип’ємо кави, з’їмо по хот-догу та зробимо селфі на згадку. Чи навіть не так: спочатку селфі, а тоді вже – кава та до кави.
– О, а хто це? Товариш Журналіст? Серго, скільки місяців ми не бачились?! Мабуть, з літа, як ото мене контузило на позиції? – пригадає Вован і традиційно запитає: – Розказуй, що в тебе нового?
Звісно, нерідко знайомих можна зустріти на «Новій пошті», коли стоїш у черзі та бачиш знайоме обличчя чоловіка, з яким починали службу, а тоді потрапили в різні батальйони однієї бригади.
– Слава, ти? – перепитую.
– Я, – підтверджує Слава і розповідає про свій бойовий шлях, поранення на Бахмутському напрямку та повернення на фронт.
Потім за розмовою роззираюся навколо і вловлюю поглядом колишнього командира взводу.
Вітання, потиск рук, короткі розмови і фото, яке швидко скидаю в месенджер-«зеленку». Шукаючи номер у базі контактів, прошу Славу нагадати прізвище. Взводний записаний за позивним – Гусар.
Іншим разом на підході до «Нової пошти» зустрів ще одного земляка Спілберга, відомого письменника-ветерана і фотографа, бригада якого зайшла в район виконання завдань по сусідству. З його дружиною (і, без перебільшення, музою) Ларисою Юріївною ми в «попередньому житті» працювали в університеті.
– Пан Віталій, добрий день!
– О, привіт! Як ти? Нормально, цілий?
– Так, цілий.
Перед тим ми бачились на Полтавщині. То була коротка, але по-своєму пам’ятна зустріч у морозному березні 2022-го. Повертаючись із поїздки областю, нашу «таблетку» зупинили на блокпосту. Поки водій говорив паролі, крізь вікно я упізнав Спілберга і помахав йому рукою. Віталій, як мені здалося, дуже зрадів і на знак цього потарабанив долонею по склу, а ми полетіли на базу.
Ці зустрічі переважно короткі, похапцем, але їхня несподіваність лише посилює відчуття радості та приємності. Навіть селфі іноді забуваєш зробити. Хоча переважно таки роблю. «Зніми цю мить... Лови момент...», – як співають «Антитіла».
– Ну що, ми фоткатися будемо? – каже мені Посейдон, товариш із моєї довоєнної «зграї пацанів».
– Ну що, зробимо селфі? – це вже я запитую у Святого.
– Обов’язково, мій юний друже, – погоджується Святий, з яким ми познайомилися під час участі у військовому параді з нагоди 30-річчя Незалежності України. – Потім скинемо цю фотку нашому другу та побратиму Анатолію. До речі, де він зараз?
Толя з початку повномасштабної війни служить у десантно-штурмових військах. Був поранений, проходив реабілітацію, нині знову в строю. «Я зараз у Краміку», – напише Григорович.
Посейдон і Святий – мої товариші. Ми бачимося з ними у різні дні. Вони служать в одній бригаді, але мене знають кожен окремо. Коли ж я скидаю Посейдону фотку зі Святим без жодних коментарів, отримую у відповідь коротку репліку: «Нічо сє. Обалдєть». Пізніше знайомлюся ще з одним бійцем їхньої бригади, також нашим земляком із Полтавщини.
– Посейдона знаєте? – запитую та показую спільне фото.
– Звісно, знаю, – каже Серебро та вже мені показує свої фото Посейдона.
Ми робимо селфі, я знову скидаю його товаришу і підколюю:
– Упізнаєш?
– Ти і його знаєш?
– Так, нещодавно познайомились.
– Хороший мужик, – відписує Посейдон і переходить до іншої теми: – А нас сьогодні цілий день кошмарять.
Цей світ і справді тісний, але в ньому, як не дивно, ти почуваєш себе затишно, бо в ньому є своє та свої.
Сергій Шебеліст
Матеріал створений у межах і за підтримки стипендійної програми Українського ПЕН для прозаїків, поетів, драматургів, есеїстів, перекладачів і літературних критиків.
Подякуй авторці!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.
