У перші дні повномасштабного російського вторгнення під ТЦК та СП шикувалися черги. Ще напередодні був оголошений призов резервістів, які вже мали досвід участі в АТО/ООС. Добровольців не бракувало. Ба більше, ТЦК не відразу брали всіх охочих: «Чекайте, ми Вам зателефонуємо». Люди ладні були «порішати», аби лише потрапити в армію, а не «відкосити» від неї. При цьому багато хто раніше не мав не те що досвіду строкової служби – автомат у руках не тримав. Але був порив і була мотивація: треба захистити свою родину, свій дім, свою країну. Все максимально просто і без зайвого пафосу.
Пригадуєте, як у період «конфлікту низької інтенсивності», коли війна здавалася далекою й локалізованою на Донбасі, чоловіки часто казали: «От коли ворог прийде в моє село/місто/район/область, тоді й піду служити». Багато з них дотрималися свого слова й пішли до війська, а хтось так і не встав з дивану, досі не знайшовши для цього достатньої мотивації. Напевно, українці настільки увірували в ЗСУ, що вирішили: перемогу здобудуть і без конкретно їхньої участі. Успіхи на Харківщині й у Херсоні давали надію, що ось-ось і все це закінчиться. Хтось повірив у мантру «два-три тижні». «Ми готуємо наступ, щоб не залишилось вас тут», – співав гуморист Юрій Великий.
Але завищені очікування не справдилися й ентузіазм згаснув. Так само змаліли черги до ТЦК. Один з його начальників, справді бойовий офіцер, полковник, на другому році «повномасштабки» із сумом визнав: добровольці закінчилися. Це, проте, зовсім не означає, що мобілізаційний ресурс вичерпаний. Є категорія людей (так звані фаталісти), які для себе вирішили: прийде повістка – піду, ховатися не буду, не прийде – сам не піду. Нормальна, зрозуміла позиція, принаймні набагато чесніша, ніж самовиправдальні виверти ухилянтів, які посилають на фронт поперед себе чиновників, депутатів, олігархів, поліцейських, прокурорів і військовослужбовців ТЦК.
Із крайньою категорією взагалі виникла дивовижна ситуація. Спочатку українці вважали, що в ТЦК мають служити хлопці з бойовим досвідом, після поранень чи полону, а потім, коли їх справді за станом здоров’я перевели з бойових частин у колишні військкомати, народ почав обурюватися під час заходів з оповіщення, чому вони не воюють, і виміщати злість на вчорашніх кумирах. Так би мовити, молишся на ЗСУ, але ненавидиш ТЦК. При цьому їхні роти охорони справді воюють, і то в найгарячіших точках фронту: Бахмут, Серебрянське лісництво, Авдіївка.
Нині стрічка новин просто рясніє про конфлікти між цивільними і військовими. Мало не щодня повідомляють про викриття схем «петляння» від служби – від «липових» ВЛК до фантастичного високого попиту на вищу освіту осіб призовного віку (за іронією долі, саме під час великої війни чинний на той момент головком ЗСУ Валерій Залужний захистив дисертацію доктора філософії з права, а начальник ГУР Кирило Буданов вступив до аспірантури «Острозької академії»).
На кордоні регулярно ловлять втікачів. Як співає репер і військовослужбовець Ярмак: «Раби знедолені пірнають в Тису». Чоловіки зайвий раз бояться вийти на вулицю, аби не натрапити на групу оповіщення. Жінки ладні кидатися на «навідниць» ТЦК і привселюдно матюкати хлопців, які мусять доводити, що вони справді брали участь у бойових діях і були поранені.
Але цьому є альтернатива. Лайфхак, так би мовити. Коли можна спокійно пересуватися країною і навіть законно виїжджати за кордон. Під час відпустки – щойно з Донеччини – товариш, офіцер ЗСУ, йшов містом із дружиною і зустрівся з патрулем ТЦК. Перекинувшись із ним кількома фразами, подружжя рушило далі. Слідом за парою кинулася допитлива жінка.
– А що ви сказали ТЦКшникам, що вони вас так швидко відпустили?
– Мій чоловік – військовий, – розкрила секрет успіху дівчина, промовивши з гордістю ці слова, які спрацьовували не раз.
Користуйтеся на здоров’я.
Сергій Шебеліст
Подякуй авторам!
Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторам гривнею.
