Полтавою їздив «курінь смерті», а євреї фарбували прапори на базарі – чому полтавці святкували День Соборності пошепки

Ви знали що перший український націоналіст починав шлях у Полтаві й це не Петлюра? У центрі закопані 29 свідків окупації, хто вони? Російська тактика «іх там нєт» святкує сто років та чому «наша ненависть все ще недостатня»?

Про все це в новому матеріалі «Полтавської Хвилі» спеціально до Дня Соборності України у фокусі нашого міста.

22 січня 1919 року — день, коли українці в Акті Злуки або Великої Злуки на Софійському майдані Києва урочисто оголосили єдину незалежну державу, яка охопила всі наші етнічні землі від Сяну до Дону, як співає Гімн.

В універсалі про об’єднання УНР і ЗУНР йшлося, що тепер здійснились віковічні мрії, якими жили й за які вмирали кращі українці.

Але ця найурочистіша мить виявилась одночасно і лебединою піснею. Військо розпадалось, Європа кидала напризволяще. УНР на той момент уже не контролювала Полтаву та Чернігів.

Очікувалося, що більшовики увійдуть до Києва вже через два тижні. Втім, столицю прикрашали національною символікою, готувалися молебень та військовий парад. Навіть попри чвари всередині верхівки, Директорія УНР іде на це, бо це найважливіший день в історії.

Час і місце — Полтава, Наддніпрянщина, УНР

За 1918 рік Полтава кілька разів переходила з рук у руки — то до УНР, то до більшовиків, то до Скоропадського з німцями. Ці події відтворені у віднайденому в макулатурі неоціненному щоденнику полтавського лікаря Олександра Несвіцького.

27-29 листопада 1918 року

Більшовики прийшли з боку Куракінської вулиці (нині площі Зигіна), з півночі, захопили на Червоних казармах зброю і попрямували на Сінну площу, де біля Троїцької церкви та ремісничого училища поставили кулемети та відкрили стрілянину. До третьої години дня більшовики взяли місто.

На мітингу більшовики мешканцям пропонують розділити місто на ділянки й перерізати всіх буржуїв з 10-річного віку, інакше з них виростуть знову буржуї. Занять немає ні в школах, ні в інших установах, магазини закриті.

З боку Київського вокзалу з’явились частини УНР з гвинтівками та кулеметами. Чути постріли. Є вбиті та поранені. Їх возять на автомобілях із білим прапором.

1500 більшовиків на Червоних казармах оточені та обеззброєні. При здачі вони не чинили опір. Влада УНР у місті. За два дні — два перевороти. У Полтаві відновлюються демократичні організації – міські та земські.

Почалися чутки, що насуваються більшовики. Хтось пограбував свічковий завод і жіночий будинок пристарілих.

Кінець грудня — початок січня 1919 року

Директорія оголосила мобілізацію офіцерів, лікарів та фармацевтів. Усі вивіски та назви вулиць переробляють українською мовою. Кадетський корпус вилучено для військ УНР. Євреї перефарбовують білі тканини у блакитний та жовтий кольори й продають на базарі.

Містом роз'їжджає «курінь смерті» — свого роду польовий суд; мета — охорона міста від грабежів і вбивств.

14 -15 січня

Чутки, що більшовики вже поблизу станції Божкове під Полтавою. Українські війська залишають місто, жвавий рух вулицями. Всі магазини закриті, бояться пограбувань. Полтавський Земський банк закритий та евакуюється до Києва. Мешканці в тривозі. До Київського вокзалу нікого не пропускають.

19-20 січня

Петлюрівці пішли. Війська більшовиків увійшли до міста з музикою. Минулої ночі чути було стрілянину — з'явилися банди, які грабують залишене петлюрівцями майно. Потяги не ходять.

У ті роки ключовими стратегічними точками були вокзали.

22 січня

Похорон серед Петровського парку в братській могилі жертв полеглих у боротьбі за «свободу».

Оруелл: «Війна – це мир, свобода – це рабство, незнання – сила».

Процесія йшла з Богоугодного закладу (Обласної лікарні) до Будинку губернатора, де розмістилась Рада робітників, потім навколо Корпусного саду й Олександрівською вулицею, похорон цивільний, з музикою.

Тож Полтаві як слід відсвяткувати, безперечно, найурочистішу мить для України, а саме Акт Злуки, було неможливо, бо її на той момент контролювали більшовики.

Міфічні «петлюрівські банди»

Невдовзі після цих подій російські більшовики з маріонетковим урядом УРСР разом з Польщею ділитимуть за Ризьким договором 1921 року українські та білоруські землі між собою.

Аби очорнити сподівання українців на самовизначення, УНР в російських наративах постає як націоналістичне бандитське формування в один ряд з міфічними кремлівськими бандерівцями, «кієвскім рєжимом» та хунтою.

Що б пропаганда не верзла, націоналізму у Центральній раді та Директорії УНР, на жаль, було мало. До Центральної Ради здебільшого входили соціалістичні партії, ліві.

Такий стан речей відповідав своєму часу, адже тодішню революційну молодь приваблювали соціалістичні ідеали, а не націоналістичні.

Центральна Рада від початку навіть не мала єдиної думки щодо майбутнього статусу України: незалежна чи в складі росії, на правах автономії, сподівалась на політичне врегулювання ситуації.

Що казати, якщо голова УНР Володимир Винниченко був за розпуск збройних сил й хотів домовлятись з більшовиками, на відміну від Петлюри, який знав, що українські війська підкріплені селянством, все одно чинитимуть опір більшовикам.

Генерал-хорунжий Армії УНР, що розбила більшовиків поблизу Гребінки, Всеволод Петрів, описував різницю між селянами Полтавщини та киянами:

«Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому — невтральна; тутки — всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало тоді в Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає».

Незалежність Наддніпрянської УНР була проголошена 22 січня 1918 року, за рік до Злуки УНР та ЗУНР. Це проголошення було вже по факту, коли більшовики напали.

Чому Полтавщина — точка відліку українського націоналізму?

Було в політиці УНР ще одне крило, крило самостійників, на чолі з Миколою Міхновським. Воно відстоювало незалежність України, але марно.

Переконати Центральну Раду, що Україні треба бути самостійною, вдалося ніяким не самостійникам, а більшовикам, які спочатку застосували тактику «іх там нєт» це все лєгітімна власть із Харькова з вами воює — УНРР (читай між рядків ДНР), а тоді почали повномасштабне вторгнення. Як вам розмір цих історичних граблів?

Микола Міхновський — трішки біографії

Хрещеним батьком українського націоналізму, а заодно і війська, вважають Міхновського — ꑭ, бо фактично він був першим українським націоналістом. А ще він з Полтавщини (нині село Турівка на Київщині).

Щоб усунути з політичного поля Міхновського, Петлюра з Винниченком навіть відправляли його на фронт.

Міхновський також відомий своєю пристрастю підривати пам’ятники Пушкіну в Харкові, ще до того як це стало мейнстримом, а також славнозвісним маніфестом Самостійна Україна, який він зачитав уперше в Полтаві в 1900 році.

У ньому йшлося про те, що українська ідея цілковито самодостатня і повинна бути окремо від російської. А от тодішня малоросійська міська інтелігенція Полтави, вихована на російській культурі, звинуватила через це Міхновського в шовінізмі.

Коли офіційна влада міста заборонила писати українською мовою на пам'ятнику Котляревського, щось шовіністичне у його листах у відповідь все ж було. Наприклад таке:

«На Вашу голову, пане міністер, проллється кров і на голови всіх гнобителів нашої нації»

А що, не збрехав таки!

У лютому 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві, закликав до зброї за права українського народу. За це отримав шквал критики. Та були й такі серед молоді, хто захоплено слухав. Вгадайте хто?

21-річний Симон Петлюра. Саме в той час його виключили з Полтавської духовної семінарії за революційну діяльність.

Петлюра під враженнями від виступу навіть вступив до лав Революційної партії (РУП) Міхновського. Згодом РУП перетворилась ні в яку не революційну, а радше соціалістичну, тому сам Міхновський від неї одвернувся, а от Петлюра — ні.

«Московська воша» або чому «наша ненависть недостатня»

В оповіданні «Московська воша» Симона Петлюри, звідки народився славнозвісний крилатий вислів, Отаман розповідає, що коли більшовицьке військо прийшло в Україну вдруге, як маріонетки Кремля — УНРР, а згодом УРСР, воно заговорило українською мовою.

Селянство, на яке опирався визвольний рух, розділилось. Задурене, спантеличене агітаторами, прийняло від більшовиків пряник — землю, яку невдовзі в них у три шкури здерли.

Втім, ідея держави не провалилася, як може здатися, вона досягла своєї мети. Україна заявила світу, що на цьому куточку Європи є демократія, яка на жаль, безсила перед монстром по сусідству.

За короткий час свого існування УНР встановила дипломатичні зв’язки більше ніж з 20 країнами світу. Для порівняння, УРСР не мала жодного.

Саме Петлюра перетворив геніальний твір «Щедрика» Микола Леонтовича у візитівку УНР, бо був не лише військовим, а й журналістом і мистецьким оглядачем. Він вважав, що познайомити світ з Українською культурою — чудовий інструмент в західній політиці. Адже як схилити європейців в бік України, якщо вони взагалі не впевнені в існуванні українського народу?

Ленін писав:

«Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки він житиме, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. І Петлюру, і Леонтовича ліквідували чекісти».

День Соборності — це перший День Незалежності, хоч і не зарахований через тих, до кого «нашої ненависті недостатньо». Українське суспільство не могло втримати всі виклики, які ніс російський націоналізм.

А тепер може))

Полтавці у «живому ланцюзі» на День Соборності в 1990 році

Офіційно в Україні День Соборності відзначають з 1999 року згідно з Указом Президента України, проте традиція повернулась із забуття ще у 1990 році.

Тоді патріотичні сили організували «живий ланцюг» через пів країни, як символ духовної єдності українців східних і західних земель. Торік ми спілкувались з полтавцями, які долучались тоді до «живого ланцюга».

Назва головної вулиці Полтави — Соборності нарешті закріплює події саме нашої історії, а не окупантів, коли вона називалась Олександрівською та Жовтневою.

Сподіваємось, що в топонімах нашого міста знайдеться місце кожному поборнику української Незалежності, і Миколі Міхновському і Борису Мартосу й Івану Липі з Полтавщини, Миколі Леонтовичу та іншим.