Собаче життя: один день з полтавською дворнягою (фоторепортаж)

Давайте будемо відвертими, більшість людей звикли вдавати, що їх немає. Щодня ми проходимо повз десятки залишенців, які змушені виживати на вулицях міста. Дехто, можливо, підгодовує собак і котів у своєму дворі. З іншого боку — всіх обігріти й неможливо. Утім за кожною твариною, яку ми зустрічаємо на вулиці, ховається своя історія, часто тісно переплетена з людськими долями, насичена болем і любов'ю. «Полтавська хвиля» розповідає про одну з сотень місцевих дворняг, з якою провела весь день.

Ранок працівників кіосків і магазинчиків маленького ринку на Половках починається без світла, тож з усіх закутків долинають звуки генераторів. Люди поспішають на зупинку, оминаючи численні фургони з хлібом, овочами й іншими продуктами, які намагаються розминутись на маленькому п'ятачку.

Поблизу нас збирається помітна черга — місцеві чекають машину з молоком. Згодом до них приєднується пес. З-під лоба дивиться на чоловіків і жінок, повільно намагаючись підставити голову чи підсунути носа. За кільки хвилин надія, що його хтось погладить, згасає і тварина прямує геть.

Сонце щедро заливає його колись білу шерсть, золотом лягаючи на кінчики піднятих вух. Це хлопчик, доволі немалий, високий на ногах і ще дужий. На вигляд йому близько семи років, проте точно сказати не може ніхто.

Врешті один перехожий вирішує погладити собаку. 30 секунд задоволення і чоловік йде. Пес не радіє такому рішенню, біжить за чоловіком попереду, гавкаючи й ніби промовляючи: «Мало, давай ще!». Однак незнайомець невблаганний.

Своє невдоволення тварина переносить на автівки, що проїжджають повз. Пронизливий гавкіт трохи лякає перехожих, та більшість не звертають на нього уваги. Цікаво, що наш обʼєкт спостереження гавкає не на всі машини підряд, а ніби ретельно обирає, принюхуючись. Помітно, що він відчуває себе повноправним господарем цього району.

Втомившись, дворняга вирушає на пошуки затишного місця для перепочинку — це його чи не найголовніша денна турбота. Вибір падає на потемнілу від часу плитку біля невеликого супермаркету. Пес байдуже опускає голову на схрещені лапи, підставляючи рожевий ніс лагідному зимовому сонцю. За розкладом у бешкетника дообідня дрімота.

Флегматичним поглядом він оглядає полтавців, які несуть пакети з покупками. Жінка у рожевому пальто виходить з супермаркету і завантажує повні торби покупок у припарковане навпроти Renault. У салоні на повну гучність вмикається радіо і машина їде геть.

Кросівки, ботики, запах кави й цигарок, високі люди й низькі, худі й товсті: калейдоскоп силуетів, запахів і звуків, що наповнюють життя собаки щохвилини, здається, ані трохи його не бентежать. Лиш зрідка собака нашорошує вуха, наче локатори, щоб переконатися — небезпеки немає.

Рекламний банер навпроти спонукає містян випити пива у генделику поряд. Звісно, собаки не вміють читати, але за лише йому зрозумілою тваринною логікою, пес поспішає туди — на інший бік вулиці. Єдина значна перешкода на шляху — пішохідний перехід — геть не лякає тварину. Здається, він чудово розуміє як бути чемним пішоходом.

Світла досі немає, відповідно світлофор не працює. Тож пес уважно спостерігає за людьми й переходить дорогу разом з усіма. Потішно виляючи задом, він впевнено йде зовсім не до забігайлівки на келих пива, хоч його розумна поведінка майже переконала нас, що така можливість існує. Виявилося, собака, на відміну від росіян, не справляє нужду там, де їсть і живе. Впоравшись, пес так само чемно повертається назад.

Біля кіосків його вже чекає подружка — так само вгодована і немолода, але з шерстю кольору вугілля. Їхня парочка нагадує Інь та Янь. Гавкіт на машини виходить на новий рівень гучності.

«Задрали ви вже», — тихо каже бабуся з паличкою у бежевому пальті, яка шкутильгаючи проходить повз.

Це друга людина за пів дня, яка звернула на тварин таку-сяку увагу. Втомившись гавкати, песики йдуть промочити горло. Кілька великих лотків з водою стоять біля входу до громадської вбиральні, а поруч лежить погризена булка з маком. Собакам вона, мабуть, не прийшлася до смаку, а от голубам навіть дуже.

Раптом з дверей вбиральні виглядає жінка, на вигляд років 45, яскравий макіяж, чорна куртка з хутром на капюшоні й лосини. Наш головний герой наче впізнав її, відразу схопився на ноги й нашорошив вуха.

«Не вставай, лежи-лежи, зараз буду годувати», — лагідно каже незнайомка.

Але пес не слухається. Його увагу раптово привернула інша жінка, яка проходить повз. Він підходить до неї й починає лащитись, на що перехожа відповідає взаємністю. Вона чухає обох собак за вухами, гладить по голові й стиха сварить, що так голосно гавкають.

«Це Біляш і Чорнушка. Живуть років 10 тут, може трохи менше. Він завжди тут був, ще з малого, а дівчинку з гаражів забрали, вона стерилізована», — пояснює полтавка.

Не дивно, що тварини виглядають вгодованими й нехтують булочками, адже продавці магазинчиків годують їх м'ясними обрізками.

«Мабуть, на старість років почали дуріти, як і люди, і оце гавкають на машини», — каже жінка й поспішає у справах.

Тим часом пес знайшов нову подружку – доглянуту хаскі на повідку поруч з молодою дівчиною у чорному пальто. Господарка не в захваті від такої ідеї, скоса поглядає на Біляша, але йти поки не збирається, бо чекає замовлену в кіоску каву. Зрештою тварина повертається до води в надії на миску їжі.

Працівниця вбиральні вже наводить тут лад: міняє воду й мокрі картонки в кутку на сухі. Певно, там собаки й сплять. Ще за кілька хвилин з'являється миска з невідомим вмістом. Щось схоже на шматки м'яса з помиями.

На нас жінка кидає насторожені погляди, все частіше виглядає з дверей, аби переконатись, що з тваринами все добре. Спілкуватися категорично відмовляється, переконуючи, що це її собаки. Двоє невідомих з камерою, які представляються журналістами, добряче її налякали.

А от Біляша вочевидь тривожить лише вміст його миски, хоча він не дуже приваблює ні на вигляд, ні на запах. На вулиці вже сутеніє, починається дрібний холодний дощ. Тож пес мовчки втікає у двори, так і не торкнувшись їжі. У декількох метрах від ринку, за рогом поблизу старого дитячого майданчика в ряд одна біля одної стоять три затишні буди, набиті соломою. Ось де нічліг Біляша та його подружки.

Пес залазить всередину, висунувши на зовні лише носа. Він не може розповісти чому сумує, не може показати що болить. Тому просто чекає наступного ранку, щоб почати все заново. Хто зна, може завтра йому пощастить і набагато більше людей будуть щедрі на ласку й увагу.

***

У Полтавській громаді нині налічується близько семи тисяч безпритульних тварин. Через війну їхня кількість постійно зростає. Найбільша проблема Полтави у цій сфері — відсутність спеціалізованого, великого центру для утримання безпритульних тварин.

Раніше ми розповідали історії собак, які живуть у полтавському тимчасовому пункті перетримки тварин при КАТП-1628.