Тризуб на ґудзику убитого — Біла Гора, Триби, Макухівка: від первісної людини до «полігону смерті»

Поблизу Полтави є поселення, що старіше від літописної Полтави не у п'ять і не десять, а в тисячі разів. Навіть найдавніші знахідки на території нашого міста датуються сьомим століттям до нашої ери. Поселення ж, про які піде мова такі давні, що майже застали льодовиковий період.

poltavska-khvilia_xcwi/6WhJIsQ4g.jpeg

І хоч там десь під ногами є нашарування ґрунту, які пам'ятають безліч драматичних подій, адже людство завжди було жорстоким, для нас перш за все важливо дізнатися, що там відбувалося у новітній час, як це пов'язано з нами, і хто були наші вороги, які влаштовували розправи над тисячами наших співвітчизників.

Стоянка первісної людини на Білій Горі

Біла Гора — це урочище, яке вперше на схилі однойменної гори поблизу Макухівки у 1882 році виявив Іван Зарецький. Свою назву це місце отримало через білий пісок високого берега річки Коломак.

poltavska-khvilia_xcwi/jc_pNsw4R.jpeg

Саме там знайшли одну з найдавніших в Україні стоянок первісної людини кам'яної доби. Це переважно кераміка доби неоліту п'ятого тисячоліття до нашої ери, хоча деякі знахідки мають ознаки епохи мезоліту — дев'ятого тисячоліття до нашої ери.

poltavska-khvilia_xcwi/SCWKHywVg.jpeg

В урочищі виявили скребла, різці, ножі, свердла, проколки, сокирки, крем'яні заготовки з доби бронзи та скіфського часу, велику кількість кераміки різних культур — катакомбної, зрубної, бондарихинської тощо.

Наразі Біла гора разом із заповідним урочищем майже зруйнована. Спочатку там розрили кар'єр, видобували пісок після Другої світової для відбудови Полтави, а замість нього привозили сміття. Так утворився добре відомий нам Макухівський полігон.

Невелика частина 0,7 га урочища на цьому так званому Макухівському острові ближче до села все ж збереглася і наказом Мінкульту у 2020 році занесена до пам'яток місцевого значення.

poltavska-khvilia_xcwi/oSt0Nyw4R.jpeg

Урочище Триби і золотий скарб

Рештки таких же пам'яток були виявлені й дещо південніше, ближче до мосту через Коломак в урочищі Триби за назвою однойменного давнього хутора, про який мова піде далі. Там знайшли подрібнені уламки керамічного посуду п'ятого тисячоліття, які зберігаються у колекції Полтавського краєзнавчого музею.

poltavska-khvilia_xcwi/9WUfNyQ4g.jpeg

Велика частина й цього поселення зруйнована, проте не кар'єром, а котлованами цегляних споруд маєтку 18-19 століття. Їх розібрали у 1940 році. У 2017 місце занесли до пам'яток археології.

І на Білій Горі, й у Трибах виявлені неукріплені поселення Київської Русі. Разом із Полтавою вони були крайніми точками Переяславської землі, розвивалися щонайменше до 14 століття, поки під час Битви на Ворсклі в 1399 році золотоординці не знищили тут майже всі руські поселення. Про це говорять численні знахідки тут, наприклад хрест княжої доби. А ще на Коломаку місцевий пастух знайшов золотий скарб, у якому серед іншого була й візантійська монета.

poltavska-khvilia_xcwi/QJDmvyQVg.jpeg

Мешканці хутора Триби та гребля

Після розорення татарами Триби знову нагадують про себе тільки у Румянцевському описі 1765–1769 років, як хутір на 140 душ, що належав Хрестовоздвиженському монастирю, заснованому у 1650 році. У Трибах був навіть скит, де жили ченці самітники. В описі власне і з'являється назва Триби. Луги поблизу монастир здавав у оренду під пасовища місцевим.

Як розповідає краєзнавець Леонід Булава, поблизу Трибів у 1814 році спорудили греблю для роботи водяних млинів. Через неї, Ворскла в один момент потекла своїм старим річищем — Рогізною, попід Монастирською та Івановою горою.

poltavska-khvilia_xcwi/d6ZGvsQVR.jpeg

Річкова система Полтави взагалі заслуговує окремого дослідження, адже через рясне використання дамб, різноманітних насипів та штучних озер її вже подекуди не впізнати. Наприклад, річище Ворскли від Вакуленців до Нижніх Млинів наразі є штучним, люди неодноразово змінювали його положення.

У 1914 році у Трибах не залишилося уже жодного мешканця. Хоча ще за 1909 рік в календарі статичного комітету як мешканець Трибів згадується Павло Григорович Андрусенко, який працював у локомотивній майстерні Полтави-Південної.

Колонія для «морально-дефективних» дітей

У грудні 1919 року, коли владу в Полтаві захопили більшовики в урочищі розташували сільськогосподарську колонію для безпритульників на утриманні «Ліги порятунку дітей», туди звозили як місцевих дітей, так і з росії.

Певно колонію й розмістили в одній з будівель поміщицького маєтку. Його розібрали ще у 1940 році, наразі там у хащах лежать тільки нечисленні уламки.

У вересні 1920 року в так звану полтавську колонію для «морально-дефективних» запросили очолити Антона Макаренка — радянського педагога, праці якого й досі досліджують у світі. Макаренко вважав, що батьки повинні виховувати дітей не тільки для своїх радощів, а й для державних потреб.

У своїй «Педагогічній поемі» Макаренко описував місцевість колонії:

«За шість кілометрів від Полтави на піщаних пагорбах – гектарів двісті соснових лісів, а край лісу – битий шлях на Харків, що нудно поблискує чистенькою бруківкою».

Цей старий брукований шлях на Харків є й досі, прямує по мосту через Коломак повз сміттєзвалище і через ліс на трасу. Поруч існувало ще озеро Ракитне й однойменний хутір Ракитянка.

poltavska-khvilia_xcwi/4vRBvsw4R.jpeg
Стара дорога на Харків. Фото: ПНПУ

Однак вже з листопада 1921 року колонію вирішили перенести у село Ковалівку за дев'ять кілометрів від Полтави в колишній поміщицький маєток Вільгельма Трепке, який був нащадком тих самих ремісників з Німецької колонії в Полтаві.

У 1890-х роках він отримав у спадок ці земельні угіддя разом з мешканцями Ковалівки. А червона армія вигнала власників та розграбувавши садиби, розмістила тут цей виправний заклад.

Трибам же більшовики приготували інше завдання...

Полігон смерті

Більшовикам дуже легко вдавалося вершити правосуддя. Якщо Директорія з Симоном Петлюрою спиралася на закон і міжнародне право, тільки так можна було сподіватись на визнання УНР Європою. То більшовикам було це не потрібно. Терор і репресії чекали на всіх, хто виявляв будь-яку опозицію до більшовицької диктатури. Найменша підозра – і ти арештований, а спроба чинити опір – розстріл.

Розстріли були публічні або з публікацією в місцевій пресі, щоб залякати місцевих. Шпальти полтавських газет зарясніли прізвищами сотні людей, розстріляних за постановами «ЧК» та різноманітних «трійок» уже з самого початку перебування червоної армії у місті.

Спочатку тіла загиблих таємно ховали у безіменних могилах на старому міському кладовищі, а коли у 30-х роках рахунок розстріляних пішов уже на тисячі, поховання почали здійснювати за містом — в піщаному кар'єрі. Так і з'явився «полігон смерті» в урочищі поблизу Білої Гори та колишнього хутора Триби.

Трупи розстріляних закопувалися партіями по декілька десятків у вириті траншеї без позначення поховання.

Мученицькою смертю гинули й жінки. Наприклад, за антирадянську пропаганду, засудили до страти черницю Олімпіаду Костянтинівну Вербицьку. Її розстріляли в Трибах разом із когортою церковних діячів. Поранених скидали у кар’єр разом із вбитими і напівживих прикидали зверху піском.

poltavska-khvilia_xcwi/qyQ6OywVg.jpeg
Розстріляні більшовиками ченці Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря. Серпень 1919 р. Реабілітовані історією

Основною каральною силою була політична поліція – «ЧК». Штат працівників комплектували зі злочинців із садистськими нахилами, для яких така робота була цілковитим задоволенням, можна і познущатися і нажитися грабунками.

Володимир Короленко, який був очевидцем захоплення влади у Полтаві червоною армією, описував такі картини червоного терору:

«Обстановка цих страт спричиняє просто моторошність. Уночі людей привели до виритих могил на цвинтарі, ставили на дошку над ямою, пристрілювали. Людина падала в яму і її закопували, можливо ще живою. Шевченка (хворого) поклали на такій дошці, оскільки ні сидіти, ні стояти він не міг..».

Короленко в результаті не пішов на співпрацю з більшовиками й помер у злиднях.

poltavska-khvilia_xcwi/hs1Gcsw4R.jpeg
Репресований Герасим Гайдар, який очолював церковну раду сільської громади Української Автокефальної Православної Церкви. Реабілітовані історією

У селах придушувати повстання кидали регулярні загони червоної армії, які складалися переважно з неукраїнців. Безкарність приводила до знущання з мирного населення. Наприклад, під час штурму села Старовірівки вбили 152 селянина, поранили 75 та спалили понад 100 господарств. Червоноармійцям крім розбою доручили ще й «викачувати» хліб, навіть коли в селян його не залишалося. Діяли підступно.

Одного разу у село Гмирянку послали двох таємних інформаторів. Ті видали себе за голодних повстанців-лісовиків і стали прохати у 19-річного Петра Гасана щось поїсти, чоловік дав їм паляницю хліба і два фунти сала. За цей вчинок його публічно розстріляли посеред села. Такі показові страти відбувалися по всій Полтавщині.

25 жовтня 1921 року два п’яних чекісти вдерлися до хати Тимофія Колодія у Нижніх Млинах. Господаря не виявилося вдома, тож почали вимагати в його дружини хліб та випивку, а коли вона відмовила, то спробували зґвалтувати, побили нагайками, повибивали в хаті вікна та забрали домашні речі.

Полтавщина — «найзасміченіша» класовими ворогами область

У 30-х роках існував навіть секретний документ «Паспорт Полтавської області» та його розділ «Політична характеристика». Там ішлося, що в роки «української директорії» на чолі з Петлюрою у всіх повітах досі проживають родичі тих, хто чинив спротив молодій радянській республіці, й що їх потрібно покарати.

Більшовики й без того розглядали українців як небезпечну масу, а коли вважали, що «Полтавщина є батьківщиною ватажків українських націоналістів, як-то Петлюра, Левицький, Карась», то такий наголос дуже позначився на ході всіх масових операцій проти не тільки противників диктатури, але й звичайних людей.

poltavska-khvilia_xcwi/25PBFyw4g.jpeg
Зі слідчої справи Михайла Драй-Хмари. Реабілітовані історією

Відомим ватажком в армії УНР був полтавець Іван Білаш, який в одному з боїв втратив око. Повернувшись у Полтаву, він працював рахівником, але невдовзі був арештований, а після жорстоких катувань засуджений до смерті.

Але Білаш вирішив сам піти з життя і під час гоління перерізав собі горло. Однак рана була не смертельна, його помістили до палати. Коли чекіст зайшов, поранений плюнув йому в обличчя кров'ю й зірвав пов'язку, від чого помер через декілька хвилин. Спогади про нього, репресії та власну втечу в Німеччину описав у своїх мемуарах колишній мешканець Галущиної Греблі Полікарп Кибкало.

В УРСР в 30-ті роки ліквідували майже 80% творчої демократично налаштованої інтелігенції: письменників, журналістів.

poltavska-khvilia_xcwi/n-RZcsQ4g.jpeg
Група викладачів та студентів полтавського ІНО. У першому ряду репресовані викладачі В. О. Щепотьєв, Н. Ю. Мірза-Авакянц, О. Бузинний. Полтава 1923 р. Державний архів Полтавської області опублікував фото та документи до Дня пам’яті жертв політичних репресій.

Разом з групою полтавської інтелігенції загинув і повстанський отаман із села Божкове під Полтавою Курочка. Цю історію розповів очевидець:

«Коли його (Курочку) викликали на розстріл, він почав взуватися, Тишкін (він же – Дружок, він же – начальник станції «Смерть») дуже розхвилювався й закричав: – Ступай босой! Та Курочка спокійно відповів: – Живий чобіт не віддам! Стягайте з мертвого. Взувся, вклонився собраттям по камері й промовив: – Як залишиться хто живий, то перекажіть на Божково, що отамана Курочку сьогодні розстріляли. І спокійною ходою пішов на розстріл. Вартові в коридорі були приголомшені його вмінням панувати над собою».

Каральні акції радянської влади викликали глибоке обурення та посилювали опір. Проте декілька хвиль репресій не могли пройти безслідно, села охочіше вступали у колгоспи, а інтліґенція, що лишилася, йшла на співпрацю.

Реабілітовані історією

Точна кількість похованих під Макухівкою невідома. Загальна кількість закатованих у Полтаві й захоронених у безіменних могилах за весь час, яку називає Український інститут національної пам’яті, становить близько 10 000 людей, за непідтвердженими даними понад 37 000.

Останки у Трибах виявили ще у 1968 році, коли відновилися роботи на піщаному кар'єрі. Тоді під час розробки розкрили масові поховання й розробка була одразу припинена. Але покотилися чутки й почастішали мародерства, вони тривали 20 років.

Тільки 29 червня 1989 року прокуратура Полтавської області порушила кримінальну справу за фактом виявлення масових поховань людей в урочищі «Триби». А 1990 року громада домоглася перепоховання останків близько 200 жертв репресій з Трибів до місця поблизу траси в напрямку Харкова, за кілометр від села Копили.

Там встановили меморіал у вигляді хрестів. У центральний вмонтована скошена червона зірка, що символізує розрив радянської ідеології з людяністю.

У 2011 році Інституту історії України НАН України створив ґрунтовну стотомну науково-документальну роботу «Реабілітовані історією» про безневинно вбитих радянським режимом на території України. П'ять томів по 700 сторінок імен безневинно закатованих митців, церковників, робітників, і всіх хто боровся за свободу українців — це тільки доробок з Полтавщини.

Споглядаючи з альтанки аж на той край долини Ворскли й Коломака, можна побачити, як біліє вже не піском, а сміттям крутий берег колишньої споконвічної Білої Гори — ще одного місця страждань, які принесли полтавцям більшовики. Слід пам'ятати про це.

Подякуй автору!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати автору гривнею.

Роман Гежа

Ще з рубрики: "Тексти"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар