Вісім років на війні, полон та постійні обстріли, Або Коли «романтика уходит»

Еміль Ішкулов — командир парашутно-десантного взводу 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Йому 34 роки, народився в Таджикистані, нині — у званні підполковника.

Ще школярем задумався про те, щоб стати військовим. У дев'ятому класі, каже, почав займатися парашутним спортом. Інструктором був колишній військовий. Романтика!... Потім вже вибору не було — тільки кар’єра військового-десантника. У сім'ї службовців не було. Тому мати, коли почула про наміри сина, була категорично проти — просила знайти більш «спокійну» професію. Але згодом, коли вмовляння не допомогли, змирилася. Еміль вступив до Львівської політехніки на аеромобільний факультет. Закінчив його 2009 року. З 2014 пішов на фронт.

Нині нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня та медаллю «За військову службу Україні». Побував під численним обстрілами та навіть у полоні в осетинів, які приїхали «врятувати Україну від фашистів». Про це дізнаюся зі сторонніх джерел. Комбат про досягнення та випробування розповідати не поспішає — «краще з хлопцями он поговоріть, герої — вони».

Стоїмо з комбатом під камуфляжним навісом, за 200-300 метрів по прямій від передових позиції ворога. Решта займаються своїми справами: тут кожний знає, що входить до його обов'язків — «військова дисципліна».

Розговорити командира — складно. На перші запитання відповідає неохоче: він тут не для того, щоб інтерв'ю роздавати, а щоб чітко виконувати обов'язки. До того ж за свою військову кар'єру він бачив не одного волонтера та чимало журналістів. Не кожен із них розумів, що там відбувається, та для чого вони воюють. А кожний із хлопців та дівчат має власну історію та власну мотивацію. Але серце ж просто так не відкриєш.

Допомагає пресофіцерка:

«Наш командир бригади має неоціненний досвід, адже на війні — від її початку, коли мало хто був до цього готовим. Тепер, після стількох років служби, після пройденого пекла у 2014 та 2015, наш комбат та інші хлопці можуть передавати свій досвід молодшим. Адже те, що вони отримали в військових академіях, це одне, а от війна…»

«Я вам только мешаю», — каже комбат, посміхається, і все ж намагається уникнути розпитувань. Його зупиняє пресофіцерка: «Еміль Шамільович, треба».

Тож далі вже говорю з комбатом. Він погоджується: багато тих, хто буквально «виріс» на війні, і зараз обіймає керівну посаду. Досвід, отриманий під обстрілами та в окопах, не порівняти зі знаннями, що їх дають у профільних вишах. Тому і підрозділи зараз можна сміливо назвати «боєготовими» — хлопці зовсім не ті, що були 2014 року.

Протягом восьми років російсько-української війни трансформувалися й суспільні настрої та мотивація тих, хто йде на фронт. Серед тих, хто «за ідею», найбільше молоді — від 18 до 21 року. Тобто це ті, хто ще за шкільними партами сидів, коли почалася війна.

«Неначе якась трансформація відбулася. Мабуть, вони побачили початок війни, активні бойові дії та наслідки усього цього. Не тут, не з (???) — у цивільному житті. І це, напевно, повпливало на дитячо-юнацьку психіку, тому що зараз молодь нереально патріотично налаштована», — каже пресофіцерка Тетяна Зарицька.

Крім добровольців та людей, якими керує ідея, є й ті, хто свідомо обирає контракт — служить протягом певного терміну, за що отримує від держави заробітну плату. Різниця між бійцями, що мотивовані різним, каже комбат, відчувається. Але, одразу уточнює, немає нічого поганого у «контрактниках», це нормальна світова практика.

«Так, різниця відчувається. Але іноді буває так, що "ідейний", потрапивши до реальних військових умов, побачивши, що тут все влаштовано не так, як він уявляв, що від нього вимагають дисципліни та порядку, коли потрібно щось викопати, вивчити, а не лише стріляти, "романтика уходит". Тому "ідейного" після такого зламу складніше перевиховати. А от на контрактників є цілком реальний важіль впливу — заробітна плата. Вони чітко розуміють, чому прийшли та що мають виконувати накази старшого».

Змінилися й настрої цивільних щодо військових та війни загалом. Так, каже комбат, люди почали втомлюватися ще починаючи з 2017 року.

«Як я до цього ставлюся? Ніяк. У мене є обов'язки — ось і все. Навіщо я буду комусь щось "рассказывать и доказывать"? Війна триває з 2014 року — якщо хтось чогось досі не зрозумів, то уже складно буде достукатися. Мені важливо прокомунікувати з особовим складом, донести це їм. Навіть коли мої у відпустку йдуть, я їм говорю: не потрібно цивільним пояснювати, заради чого ми тут і що робимо, щоб конфлікту не було. Просто побудьте вдома, відпочиньте — вас все одно далеко не всі зрозуміють».

Змінився і волонтерський рух. Сказати однозначно: у кращий чи гірший бік — неможливо. Наприклад, каже комбат, уже немає такого, що «гуманітарку» продають, не ставлять на облік або вона просто кудись зникає. Зараз волонтерський рух — повноцінна і раціонально структурована система: чи не у кожного підрозділу є «свої» волонтери, з якими вони співпрацюють не перший рік і підтримують постійну комунікацію.

Тож із забезпеченням, як це було 2014 року, проблем немає. Крім волонтерів, є ще й підтримка з боку держави. Проте Еміль Ішкулов, віддавши війні та обороні кордонів вісім років життя, не вважає, що держава йому щось винна. Він захищає свою землю та своїх близьких. Розуміє, що війна у кожного своя. Хтось як він та його бійці воюють на передовій, хтось розвиває економіку країни. Єдине, що було б добре, якби й цивільні там, у глибокому тилу також думали про життя однаково. Для декого війна — це стрічки новин та біль далеких родичів. Для когось — це особиста історія допомоги. Хтось не бачить війни та навіть більше — відмовляється її бачити. Еміль і такі як він, один раз пішли на війну і тепер війна буде жити в їхніх серцях постійно. Це треба розуміти всім.

Тож поки вона триває, поки наші бійці та бійчині гинуть та щодня ризикують життям, ми не маємо морального права вдавати, ніби це відбувається десь там, далеко, і не з нами. Не забувайте, завдяки кому у вашому місті мир.