Її війна: якби мені сказали «стань у стійло і готуй», я б послала — Вікторія «Руда» Мірошніченко про волонтерство та службу

За даними Міноборони, станом на грудень 2021 року у Збройних Силах України служило 57 тисяч жінок, що складало 22% від особового складу. А з початком широкомасштабного вторгнення російської федерації дуже багато жінок пішло до підрозділів територіальної оборони та війська. За словами заступниці Міністра оборони Ганни Маляр, добровільно мобілізувалися понад одна тисяча жінок.

poltavska-khvilia_xcwi/eyud-LRVg.jpeg

Ще більше жінок є волонтерками, які забезпечують військових всім необхідним із перших днів війни 2014 року. Однією із таких є полтавка Вікторія Мірошніченко, позивний — Руда.

За фахом — дизайнерка корпусних меблів. Але з 2014 року і до сьогодні — волонтерка, що має досвід військової служби у гарячих точках. Руда має свою власну історію війни, що триває уже понад вісім років.

Коли 2014 року розпочалася російсько-українська війна, Вікторія організувала волонтерський рух: разом із однодумцями закуповувала та відвозила допомогу в Донецьку та Луганську область.

«Виходило так, що я два дні вдома збираю все, а решту днів перебуваю на позиціях. Тому у січні 2015 року, тоді якраз тривали бої за Дебальцеве, я вирішила залишитися в Бахмуті, тоді — Артемівську, при медичній роті. І там уже отримувати всі відправлення та відвозити на позиції».

У Донецькій області залишилася надовго. Облаштувала, спільно з іншими волонтерами та волонтерками, перший шпиталь у Бахмуті — окрему медичну роту національної гвардії імені Миколи Пирогова.

poltavska-khvilia_xcwi/PtVb-LR4g.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Згодом Рудій зателефонували бійці «Айдару», які тоді служили на Луганщині, — попросили наглянути у Станично-Луганському районі за вагітною дівчиною-сиротою, що перенесла полон. Вікторія без роздумів поїхала до Луганської області.

«Так сталося, що вона стала моєю дитиною. Правда, неофіційною, тому що вона була повнолітньою. Але це не завадило моїй родині прийняти її як свою рідну. Мені потрібно було постійно перебувати там та підтримувати її, адже їй було дуже складно: там була на той час «сіра зона», було дуже багато проросійсько налаштованих, які не давали їй життя».

Так Руда залишилася на Луганщині. Там пішла служити в батальйон «Луганськ-1». Згадує про тодішнього комбата — Героя України Сергія Губанова, позивний — «Сідий». Він, на жаль, загинув.

poltavska-khvilia_xcwi/5Y2a-YRVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

«Луганськ-1» на ротації не ходив, постійно дислокувався у селі Кримське, місті Щастя та Станиці Луганській.

Наприкінці 2018 року Вікторія звільнилася за станом здоровʼя. Але волонтерства не покинула. З початком повномасштабної війни робота перейшла на цілодобовий формат — військові потребують її щодня.

«Щоб ви розуміли: на днях не дуже файно себе почувала, тому поставила телефон на беззвучний і лягла спати. Що ви думаєте? Хлопці дотелефонувалися моїй сестрі, вона прийшла до мене вночі і каже, що потрібна допомога. Мої хлопці завжди знайдуть можливість дістати мене де завгодно».
poltavska-khvilia_xcwi/XKiL-Yg4g.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Утім про рішення пов'язати своє життя зі Збройними Силами України не шкодує.

Уже понад вісім років ви займаєтеся волонтерством. Розкажіть коротко про те, які потреби у бійців зараз та чим робота відрізняється від того, що було 2014 року?

Найперше, мова йде про зовсім інші обсяги порівняно з 2014 роком. Мої хлопці, «Кіборги», які служили від початку війни, кажуть, що ДАП (бої за Донецький аеропорт) був курортом.

Летить звідусіль: з літаків, дронів, бомблять з «арти». Тому дуже потрібні «очі з неба», «очі вночі», автівки та багато чого ще. Ще одна проблема — обсяги донатів суттєво зменшилися, адже багато людей залишилися без роботи. Та ще й лінія фронту збільшилася: раніше у нас концентрація війни була на Донбасі, то зараз це уся країна.

За час вашої роботи сформувався бренд «Руда». Як формувався ваш особистий імідж?

Руда? У мене просто руде волосся, тому позивний Руда.

Допомогти невтомним волонтерам можна за реквізитами:

Карта "ПриватБанку" — 5168 7422 3127 9419 Мірошніченко В.М. (Miroshnichenko Viktoriya)

PayPal на електронну адресу pchela.vika@gmail.com

Перекази з закордону через Western Union

Почалося все з того, що колись я звернулася до свого товариша, який за фахом рекламник, з проханням виготовити для нас шеврон. Я тоді хотіла котиків, бо я так називала хлопців. Але він мені відповів, що досить котиків ти та твоя команда дуже багато зробили, тому час мати власний логотип. І він виготовив мені іменний шеврон. Там було навмисно написано не «Вікторія», а «перемога». Кажуть, цей шеврон оберігає та приносить удачу.

poltavska-khvilia_xcwi/XzjY-LgVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

І так «Руда» увійшло в обіг. Дехто навіть думає, що це моє прізвище телефонують та запитують «алло, це пані Руда?»

Щоб стільки років безоплатно працювати, свого часу піти воювати, потрібна неабияка мотивація. Що мотивує вас?

Інакше я просто не могла. Відсидітися в стороні — це не про мене і точно не про мою родину. У мене дуже патріотична сім'я — «ненормальна сємєйка», як багато хто казав. Коли почалася війна у 2014 році, я просто не могла сидіти та чогось чекати, адже розуміла, що можу зробити щось корисне. Я не пам'ятаю, щоб у мене були якісь вагання щодо цього рішення.

Перший мій візит на Схід закінчився плачевно для нашого автомобіля — нас дуже постріляли. Хлопці підозрювали, що я не повернуся більше. Але менше ніж за тиждень ми знову поїхали. Не можу сказати, що не було страху. Був. Але вчинити інакше я просто не могла.

poltavska-khvilia_xcwi/u7BPaYRVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Розкажіть про свою першу поїздку на Донбас

2014 року був взагалі мій перший візит на Донбас. Чесно, до цього я думала, що там живуть одні лише «сєпари». Але за час, що я жила на Донбасі, я познайомилася з багатьма людьми, що дійсно проукраїнські. І це все місцеві жителі.

Я розмовляла до цього російською — українську не вчила навіть у школі, та ще й мій тато був військовим. Ви уявіть: мене вчили української мови вихованці Кремінського інтернату для дітей з інвалідністю та місцеві, що принципово розмовляли українською. Я не бачила перед собою «сєпарів» — мені пощастило, що доля зводила мене зі справжніми патріотами.

poltavska-khvilia_xcwi/OvBsaLgVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Потрібно ще розуміти, що це тут, на Полтавщині, природно любити Батьківщину, вийти у вишиванці, взяти прапорець, а там патріотизм ціною життя. Як він коштував життя моїй дитині, яку закатували тільки тому, що вона українка, тому що вона не скорилася, не пішла лизати дупу кацапам, тому що пішла захищати Україну.

Уявляли, яким було б ваше життя, якби не було війни?

Була б дизайнером, створювала б файні меблі.

Шкодуєте?

Чи я шкодую за мирним життям? Звісно. Я хочу, щоб у нашій країні у всіх було мирне життя, щоб наші діти не знали, що таке повітряна тривога, що таке обстріли, щоб вони не втрачали домівки, щоб я не бачила пораненої та скаліченої малечі. Щоб я не отримувала звісток про те, що гинуть мої підопічні діти з інтернатів: загинув, загинув, загинув. Звісно, я шкодую за тим життям, що було до війни.

poltavska-khvilia_xcwi/Vi1U-LgVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Але наша провина у тому, що ця війна відбулася. Зараз кажуть, що наша молодь безтурботна, що їх цікавлять лише розваги. Але чомусь усе дісталося саме їм. Наші діти, наші неймовірні студенти вийшли на Майдан, і вони вигрібали за нашу пасивність, за нашу байдужість до політики, за те, що ми не відбудовували ту незалежну країну. І вони зараз воюють, все це проходять саме тому, що моє покоління, яке виховувалося ще за «совка», свого часу було байдужим. І саме я та такі як я маємо виправляти це. А не наші діти, бо вони отримали від нас у спадок цей жах. Це одна з причин, чому я пішла на війну.

Ви кажете, що у вас дуже патріотична сімʼя. Як відреагували, коли ви сказали, що їдете у гарячу точку?

Мій тато помер у 2013 році. Він був військовим Збройних Сил України. Я впевнена, якби він дожив до того часу, коли на нас напала росія, то він би воював зі мною. Хоча він ніколи в житті не повірив би, що я можу своє життя поєднати з військом — я терпіти не могла всю цю воєнщину, муштру. Для мене це було складно, адже я творча та позитивна людина — «ать-два» це якось не моє.

Моя сестра Наталка також вирішила пов'язати життя із захистом країни.

poltavska-khvilia_xcwi/K45waYRVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Мама — ще з 2019 року я постійно казала їй, що повномасштабна війна ще буде, тож я не залишу того, чим займаюся. На що вона відповідала завжди, що сама сидіти вдома не буде — теж піде та буде бодай борщі хлопцям варити.

Мій похресник працював на заводі. І коли почалися активні бойові дії, і він побачив, що я безрезультатно шукала тих, хто погодиться безоплатно працювати у нас на складі, покинув роботу, підбив своїх однокласників, і прийшов працювати до мене.

Моя дочка з моїм малесеньким онуком, бо вона тоді лише нещодавно народила, у Полтаві волонтерила та робила все можливе для того, щоб бодай якось допомогти. Зараз вона з дитиною перебуває закордоном та допомагає звідти. І коли я побачила фото, на якому мій чотирирічний онук стоїть із плакатом на підтримку «Азовсталі», я розридалася. От що за доля у моєї родини, якщо навіть найменші постійно щось виборюють?

Тому усі члени моєї родини так чи інакше пов'язали своє життя з війною та допомогою Україні.

Чи стикалися ви з дискримінацією та складнощами як жінка під час волонтерства чи служби?

Чесно скажу, я ніколи не виступала за гендерну рівність. Бо у моєму розумінні, якщо виборюєш рівність, маєш робити ту ж роботу, що й хлопці. Але це неможливо з нашими чоловіками — вони постійно намагаються допомогти, ніколи не дозволять таскати важкі коробки, вони відстояли ніч у наряді, але поспішають допомогти з розвантаженням, квіти дарують постійно, щось смачненьке приносять. Це все — наші чоловіки такі неймовірні, адже вони так виховані.

poltavska-khvilia_xcwi/CDd_-YRVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Звісно, є випадки, коли чоловіки можуть проявляти неповагу чи агресію щодо жінок, але я з таким не стикалася. Я бачила лише позитив. І ніколи не було такого, щоб хтось комусь заважав. Наприклад, колись ми стояли з медротою на підсиленні бригад у Кримському. І ночували в закинутих будинках. Ми всі спали у кімнаті менш ніж десять квадратних метрів. Нас було дев'ятеро: троє жінок, решта — чоловіки. Ліжка стояли близько один до одного.

Поруч мене спав мій побратим «Шумахер». Бо нам дісталися матраци поролонові, які більш м'які, ми поклали два поруч так, що утворилася нішка. І от у тій нішці спав «Шумахер», бо він худенький і маленький. Він спав і не скаржився.

Коли ти уже бойовий, то можеш навіть переодягатися до бюстгальтера перед хлопцями. Лише одного разу я попросила ширмою відгородити моє ліжко. І це лише тому, що я вночі всім заважали спати світлом телефона: я постійно писала звіти й все таке.

Тож я не пам'ятаю, щоб хтось комусь заважав, щоб хтось комусь дошкуляв.

Як щодо забезпечення тампонами, прокладками, знеболювальними?

Не буду говорити про забезпечення на рівні держави. Можу розповісти як волонтерка. Найперше, про що варто сказати: у бригадах всі дбають один про одного. У нас неодноразово було так, що коли хлопці виїжджають із передової завантажити автомобіль, телефонують і запитують, де краще у місті закупитися всім необхідним для дівчат. Коли формують запити, теж просять засоби гігієни для дівчат та інші необхідні речі.

Як волонтерка, я знаю, у якому підрозділі є дівчата. Я з ними завжди на зв'язку, постійно запитую, що їм потрібно. Усе збираємо та відправляємо.

poltavska-khvilia_xcwi/4xbuaYRVg.jpeg
Фото з особистого архіву "Рудої"

Як ви ставитеся до стереотипів щодо жінок: «місце жінки — на кухні», «краще борщі варила б, а не воювати йшла»?

Такі висловлювання здебільшого можна почути від тих чоловіків, які самі не здатні піти воювати. Чому я там? Тому, що ти не там.

І від таких чоловіків немає навіть мінімальної допомоги. Наприклад, приїжджаємо ми з Наталкою на пошту. Нам надіслали каримати, але не скручені, а величезною палетою. Ми з Наталкою тягнемо цю палету, а поруч стоять двоє молодих хлопців — бородаті, доглянуті, наче тільки після барбершопу — на білесенькому спортивному авті, вони вдвох приїхали за одним «кольосіком». Стоять і просто дивляться, як ми премо цю палету. І це не поодинокий випадок. І я впевнена, що ці чоловіки можуть дозволити собі сказати, що місце жінки — на кухні.

Проте жінки різні. У кожної жінки — свої цінності. Я, наприклад, і готую файно, і люблю це робити. Але якби мені сказали «стань у стійло і готуй», я б послала. Я обираю те життя, яке мені комфортно. Якщо у мене це виходить, якщо я можу це робити, я буду це робити. І мені байдуже, хто там із диванних експертів буде мені вказувати, де моє місце. Я сама знаю, де моє місце.

Яким бачите закінчення війни та чим займетеся?

Війна має закінчитися виключно перемогою. Я навіть не хочу чути про якісь поступки ворогові. Я завжди говорила про те, що з кацапами так не буває. Якщо ми зараз не вистоїмо та не переможемо, будемо їхніми рабами усе життя, скільки буде існувати Україна, якщо вона буде існувати взагалі. Нам потрібна перемога за будь-яку ціну, ми не можемо зараз здатися. Ми маємо залишити нашу землю нашим дітям, нашим онукам, і ми за це зараз воюємо.

poltavska-khvilia_xcwi/nH5r-Lg4R.jpeg

Чим я буду займатися? Я не знаю. Коли ми переможемо і коли не буде потреби допомагати військовим, буде багато цивільних та ветеранів, що потребують допомоги, які залишилися без домівок, багато дітей, що отримали каліцтва, що залишилися без батьків, ми матимемо багато поранених, людей з інвалідністю. Тож я думаю, робота буде. На жаль, після перемоги усе клацанням пальців не зміниться.

Жінок, що мають власну історію війни, безліч. Розповісти про всіх складно: про когось уже багато хто знає, хтось відмовляється говорити, а у когось просто не вистачає часу не те що на розмову, а навіть на сон.

Проте знати про сучасних геройок мають усі. Тож, починаємо серію матеріалів «Її війна», щоб розповісти про відважних жінок, які боронять незалежність України.

Анастасія Мацько

Ще з рубрики: "Соціум"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар