Жінки на війні: «Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні»

Сучасна українська армія — це не лише кремезні чоловіки, а й відважні жінки. Давно минув той час, коли дівчат вважали «тилом». Зараз вони обіймають керівні посади та нарівні з чоловіками вправляються зі зброєю на передовій.

Так, станом на початок 2021 року, 57 тисяч жінок служили та працювали у ЗСУ. А на кінець лютого на командних посадах перебувало понад 900 офіцерок, на посадах командирів взводів — 109 жінок. Про одну із таких жінок, із якою вдалося поспілкуватися безпосередньо на передовій, розповім далі.

«Мої герої творять нову історію України, а ми пишемо цю історію» — так романтично про свою професію розповідає пресофіцерка 25-ї окремої повітрянодесантної бригади Збройних сил України Тетяна Заріцька.

Ідеальний манікюр, бездоганно нафарбовані вії та губи. Говорить, посміхається, витискаючи при цьому понад сотню на старенькому «ланосі». Жене, бо проїжджаємо дорогу, яка регулярно прострілюється стрілковою зброєю: по прямій — 300 метрів, 100 із яких потрібно проїхати відкритою місцевістю. Тож цю відстань потрібно подолати менше ніж за 5 хв (час для прицільної «наводки»). На дорогу майже не дивиться, кермує машинально. Знає кожний поворот, кожну ритвину від мінометної міни та кожен гострий уламок з «Граду», що застряг у залишках асфальту. Тетяна долає цю відстань щодня по декілька разів, відвідуючи «своїх героїв». Так лагідно називає бійців та бійчинь бригади.

На передовій — як удома. Знає усе про кожного. Бо це не просто робота, а саможертовність та воля людини, що не може стояти осторонь, коли країна — у війні.

«Піксель», бронежилет, каска, навіть звичайний бойовий ніж на «розгрузці» — мало кому тактичне військове екіпірування так личить, усе гармонійно та природно. Складно уявити, що Тетяна у минулому — вихователька дитячого садка. Закінчила Криворізький державний педагогічний університет.

Чоловік Тетяни — кадровий військовий. Свого часу залишив службу у званні офіцера. Але 2014 року, коли розпочалася російсько-українська війна, його викликали на десятиденні збори. Там вирішив, що піде на фронт.

«З цього усе почалося й у мене. Спершу я була волонтеркою. Але 2016 року, коли випустила своїх діток із дитячого садка, пішла до Збройних сил України. Це був свідомий вибір. Сімейне, мабуть. Так, мій тато був директором школи, але коли війна почалася, то пішов оббивати пороги військкоматів. Брат також пішов до лав, і чоловік. І я теж».

Подружжя має двох доньок — 19 та 14 років. Рішення батьків воювати вони сприйняли непросто — плакали та до останнього не розуміли.

«Але ми подивилися з ними фільм про події у Грузії — 8.08.2008. Я показала, що може бути у нас на Дніпровщині. Це зіграло вирішальну роль. І якщо не ми, то хто? Це правило життя кожного десантника!»

Зараз, розповідає пресофіцерка, діти пишаються та підтримують батьків. Молодша пише вірші про героїв — маму і тата. А нещодавно заявила, що теж буде військовою.

«Ми поважаємо її рішення. Хоч нам і складно це прийняти. Після школи навіть намагатимемося вступити до військового ліцею. Я рада, що моя дитина така свідома. Материнське серце завжди буде переживати, але, знаєте, я вірю в долю. Якщо написано тобі довгих років, так воно і буде. І неважливо, яка у тебе професія».

Тетяна жодного разу не сумнівалася у рішенні піти на фронт. Вона закохана чи то у професію, чи то у людей, із якими працює. Ймовірно, одне з іншого витікає. Каже, вважає, що виконує важливу роботу, адже її герої та геройки — сором'язливі, вихвалятися не звикли.

«Ми, пресофіцери, розповідаємо всьому світові про наших героїв та їхні подвиги. Це необхідна робота, тому що нащадки повинні знати, яким потом, біллю та кров'ю нам дісталася майбутня перемога».

Розмова сама собою заходить про гендер та жінок у сучасній армії, де переважно чоловічий колектив. Каже — стосунки в колективі бригади вибудовувала поступово, переважно — під обстрілами. Адже на війні ти не «жінка», а «військовослужбовиця».

«Я дуже багато разів потрапляла разом з усіма під обстріли. Якщо треба допомогти — принести щось, зарядити патрони — ти допомагаєш. Єдине, що стріляти не можна, і не тому що не вмію, а тому що посадовими обов'язками не передбачено. От саме у таких ситуаціях до бійців та бійчинь приходить розуміння, що ти така сама бойова одиниця. Звідси — повага».

На фронті важлива не стать, а те, що, як і заради чого ти робиш.

«Зараз Збройні сили зробили дуже серйозний крок в плані розвитку гендерної політики. І це дуже важливо, це відчувається. Зараз жінка може бути гранатометницею, командиркою бойової машини. Якщо ти можеш це робити, якщо ти маєш необхідні знання, то чому б і ні? На фронті немає будь-яких проявів неповаги чи ставлення як до "слабкої статі". Жінка на рівні із чоловіком».

Ще, каже Тетяна, величезну роль грає те, що бригада точно знає та розуміє, для чого і для кого пишуть про війну, про перемоги та про смерть. Зупиняється, опановує емоції та ділиться: найстрашніше у роботі — не обстріли, а писати про того, із ким ти ще вчора говорив, а сьогодні його не стало.

«Складно, бо я знаю кожного в бригаді, я з ними постійно перетинаюся у побуті, на передовій, у пункті постійної дислокації. І коли цієї людини не стає, я це все пропускаю через себе. Невимовно сумно писати некролог та шукати в архіві фото, яке ти колись зробила. І тобі доводиться монтувати на фотокартку чорну стрічку та свічку».

Тетяна за час служби бачила чимало: сльози, радість, смерть та захват. Перебуваючи тут, на передовій, військова навіть не сумнівається у тому, що перемога — за Україною. Покидати Збройні сили не планує, аж поки не буде звільнено території від окупантів. Щодо сфери — хотіла б залишитися у медіа. Але якщо відділи розформують, готова піти стрільчинею в окоп.

«Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні. Я не хочу у майбутньому бачити те, що я зараз бачу у Донецьку та Луганську. А ще я дуже боюся, що мої доньки побачать війну у нас, на Дніпровщині».

Спілкуючись із Тетяною, розумієш, що у її свідомості просто немає сценарію, де б Україна не перемогла. Адже вірить у героїв та геройок, і в українську армію теж вірить. І завдяки її впевненості стає спокійно, хай ти на передовій, їдеш небезпечною дорогою чи раптом розумієш, що ворожа позиція — за 200 метрів.

Такі вони — жінки. Відважні, героїчні, сильні, просто дивовижні. Вони руйнують стереотипи, щоб побудувати здорове суспільство, міцну країну та застерегти агресорів від зазіхань на незалежність.

Подякуй авторці!

Сподобалась стаття? Mожеш подякувати авторці гривнею.

Анастасія Мацько

Ще з рубрики: "Новини регіону"