Чи став клоун президентом? У Полтаві показали виставу про Джокера (фоторепортаж)

Грандіозна прем'єра. Саме так анонсувалася на афішах вистава «Як клоун мріяв стати президентом». Назва звучить неоднозначно в умовах сьогодення. Чи пов'язана вона з нинішніми українськими реаліями, як власне пройшла «прем'єра» та що з себе представляє вистава? Ми сходили, подивились і готові розповісти.

Чия вистава?

Прем'єра вистави мала відбутися ще минулої осені в Палаці дозвілля «Листопад». З рекламою тоді заморочувались не дуже сильно: в місті був один сітілайт з афішею. На самому «Листопаді» реклами не було. Але через карантиин так звана прем'єра постійно переносилась... і переносилась... і переносилась.

На першій афіші було вказано, що виставу презентує Сучасний (український) театр. Це приватний кочівний театр луганчанина Дмитра Рачковського.

На цьогорічній афіші вистави назву театру взагалі вирішили не вказувати. Так само як і автора. Так само як і режисера. Цікаво, що на сайті самого театру вистави з такою назвою в репертуарі немає взагалі.

Багато невідомих і провокаційна назва. Вже чимало для того, щоб зацікавити глядача. Докинути сюди примітку «тільки для дорослих» й успіх майже гарантовано. Принаймні ми вирішили піти та подивитись.

Квитків немає глядачів

Дорогою в театр вирішили перевірити, чи будуть вільні місця і де, щоб не гуляти по всьому залу в пошуках вільного місця, а одразу зайняти місця і не заважати глядачам. Квитковий маркетплейс Карабас за пів години до вистави показує, що більшість квитків (ціна від 170 до 250 грн) вже викуплені. Доступно трохи більше 60 місць. Відзначаємо про себе, що зал має бути майже повний.

За 15 хвилин до сьомої починаємо здивовано переглядатись з фотографом: «де всі»? Фоє Центру культури і дозвілля майже порожнє, в гардеробі — від сили півтора десятка курток.

Здивовано йдемо до залу, бо в фоє навіть і поспілкуватись немає з ким. Але дива не сталось. У глядацькій залі поодиноко розсілися по партеру всього кількадесят глядачів.

Сумнівно, що пів залу людей злякались суботньої мряки й вирішили залишитись вдома. А це означає, що Карабас, як справжній Барабас, елементарно бреше своїм відвідувачам, створюючи навколо квитків, штучний ажіотаж: мовляв, дивіться як мало квитків залишилось. А значить це цікавий захід, купуй, а то не встигнеш. Але це питання до маркетплейса. Зупинятись на ньому не будемо.

Натомість з чистою совістю вмощуємось прямісінько на першому ряду — по-королівськи: тільки ми вдвох з фотографом на увесь ряд. Зрештою світло гасне. Обертаюсь і рахую: 42 людини.

Все змішалось: коні, люди...

...персонажі. Але про все по порядку.

Вистава починається з того, що на авансцену виходить кремезний чолов'яга в чорному супергеройському вбранні. «Я — мер Ґотема», — говорить російською. Про те, що вистава російськомовна ми знали ще з афіші, тож не дивуємось. Дивуємось іншому — там само нам обіцяли, що вона дублюється українськими субтитрами. І дійсно, в лівому куті сцени стоїть телесуфлер з українським текстом. Не збрехали. Але суфлер і текст на ньому настільки дрібний, що навіть з першого ряду, розібрати, що там написано неможливо. Тому дубляж — чистісінький формалізм на виконання мовного закону — не більше. До слова, на суфлері навіть не субтитри з розшифровкою діалогів — це просто повний текст п'єси українською мовою, з авторськими ремарками, описами мізансцен.

Відкривається завіса. На сцені доволі недешева декорація: повністю видрукуваний «кабінет» у вигляді похмурого, готичного міста. За рахунок тришарової декорації, картинка міста дійсно об'ємна. Особливого цимесу додають вкраплення неонових стрічок у повну висоту сцени. До візуальної частини оформлення вистави не присікатися. Це дійсно красиво і дорого. Якби ще трохи більше гри світла і, мабуть, було б ідеально.

Тим часом на сцені танець пантоміми: Клоун намагається розважати розпусну публіку: хлопців і дівчат у відвертих напівБДСМ костюмах: ті ж сміються над ним. Як символ втрачених надій, вони відбирають у нього повітряну кульку, яку зрештою лопають у нього на очах.

В один момент він втрачає все. Публіку, роботу і навіть останні клунки з пожитками відбирають грабіжники. Єдиний світлий промінчик — проста і зворушлива дівчинка, яка говорить: «У світі є й інші цирки. І добрі люди». Відіграти кохання з першого погляду акторам не вдалось, але десь якось зчитати, що воно там передбачалося, можна. Тим часом у Клоуна відбувається екзистенційна криза.

«Може я поганий клоун? Може я не вмію веселити народ?», — задається він питанням? — «Можливо в моїй смерті буде більше сенсу, ніж у моєму житті?»

Від вірної смерті його рятує... еммм, Бетмен. Застреливши грабіжника, він говорить ключову фразу про те, що смерть заради блага не такий уже й гріх. Завіса закривається на 16-ій хвилині. На авансцені Клоун веде інтермедію: вагаючись між суїцидом та життям, він обирає жити. Актор не дуже переконливо намагається відіграти початок божевілля. Тепер це не Клоун, а Джокер.

Напевно, тут мала би бути кульмінація вистави, але її не вийшло. Забігаючи на перед, одразу скажемо — кульмінації в цій виставі немає взагалі. Якщо ви полюбляєте класичну структуру драми, де пристрасті наростають до свого логічного апофеозу, викликаючи в глядачів стан катарсису — це точно не той спектакль. Банальний за своєю структурою та змістом сюжет йде рівно, як лінія пульсу на кардіограмі трупа.

В якийсь момент на сцені з'являються рятівники Ґотема: Бетмен, Капітан Америка і Жінка-кішка. Нехай мене пробачить автор, але змішувати в одній виставі персонажів з різних кіновсесвітів — це моветон. Студії Marvel та DC точно не оцінили б. Як власне і їхні фани.

На цьому еклектика не закінчується. Згодом до вистави доєднаються співачка Леді Гага́, яку зробили карикатурним образом тупої білявки. Коханка мера Ґотема. Дівчина постійно підкреслює власну дурість, бухає з горла віскі і сипле низькопробними жартиками рівня 5 класу, на кшталт «Леді Гага́ — в попє нога» і подібними. І постійно хоче сексу.

На вісімнадцятій хвилині вистави з залу йдуть перші двоє глядачів. Спойлер — і не останні.

Тема сексу взагалі в виставі чи не найпровідніша. Складається враження, що всі персонажі як герої, так і антагоністи, схиблені на сексі.

Не обійшлося, звісно, і без стереотипних жартиків про гомосексуалів. І, певна річ, це має бути карикатурний образ манірного концертного директора в блискітках, який кидається на кожного чоловіка, що з'являється в полі його зору.

На підтанцьоваках в Леді Гаги — стриптизери. Хто зна, де їх віднайшли, але м'язами вони грають явно краще, ніж акторством. Танцють, якщо чесно, теж не дуже. Таких незграбних танцівників я востаннє бачив ще в юності на танцмайданчику Робін Гуда, коли підвипите студентство попівночі починало грати в хто кого претанцює в найменшій кількості одягу.

Чи варта гра свічок?

Тут треба зробити ремарку, що тільки виконавці головних ролей мають монополію на сцені. Всі ж персонажі другого плану — багатостаночники. Троє чи четверо людей упродовж всієї вистави перевдягаються по кілька разів з одного образу в інший. Чоловіки грають і грабіжників, і стриптизерів, і танцюристів. По кілька ролей мають і дівчата з масовки. І це дуже впливає на якість вистави в цілому і на акторську майстерність зокрема.

Побувавши за кулісами, робимо висновок, що гримерки також зайняли аксакали. А от акторам другого плану місця не знайшлося. Перевдягатися мали прямо за кулісами і за сценою.

До слова, ми вже говорили, що театр Рачковського кочівний. Допоки в Полтаві йде судова тяганина щодо стаціонарного приміщення театру, трупа гастролює по всіх усюдах. Тож, щоб забезпечити себе такою кількістю акторів, в театрі працюють не лише професіонали, але й аматори. Треба зауважити, що, бачивши різні вистави цього театру раніше, з різним акторським складом, аматори інколи грають краще за іменитих акторок і артистів.

Чи так зійшлися зорі, чи може акторів деморалізував прожній зал, але вцілому вистава зіграна була навіть не в пів ноги.

Щось пішло не так

Зрештою, майже через годину після початку вистави в залі спалахує світло. Оголошують антракт — 10 хвилин. Тим часом суфлер на сцені продовжує працювати і спойлерити, що буде в другій дії.

У фоє знову порожньо. Хтось пішов до вбиральні, кілька людей — на двір, «обкурити» побачене.

— Як тобі? — питає один чоловік іншого?

— Хароший спєктакль, замєчатєльний. Я в восторгє, — відповідає той, одягаючись.

Йдемо за ним на курилку. Попереду ще п'ять хвилин — встигаємо. Але чоловік не став курити. Дістає ключі, сідає в автівку і їде геть.

На курилці якась жіночка років 50-ти на вид говорить телефоном: «Свєта, ето провал. Я такого єщьо нє відєла». Ми не хотіли підслуховувати, чесно. Воно саме якось вийшло. Повертаємось до залу.

Десята хвилина антракту давно минула. Минуло й 20 хвилин. Люди починають нервувати. Зрештою, після 26 хвилин перерви у залі знову гасне світло.

Став президентом чи не став і до чого тут політика

Актор театру Руслан Данильченко говорить, що назва вистави немає нічого спільного з нинішньою політичною ситуацією в Україні. Виконавець ролі Бетмена і мера Ґотема каже — обирали назву відповідно до контексту.

«Ми не мали з самого початку ніякого підтексту. Ми насправді навіть не задумувались про це. Хоча насправді нині ми маємо проблеми через те, що керівництво деяких міст, коли бачить афішу, починає вести себе неадекватно. Забороняти виставу. Хоча в виставі навіть натяку ніякого немає», — говорить Данильченко.

Але є підозра, що він таки трішечки лукавить. А може й не трішечки, бо тема політики у виставі шита білими нитками.

Наприклад, мер Ґотема — бюрократ, корупціонер і олігарх, який зав'яз у перелюбстві та інших плотських втіхах. У своє виправдання він говорить, що навіть якби хотів обрати інший спосіб життя, то не зміг би. Адже існує клан світових правителів, десяток людей, які володіють 95% всіх грошей світу, тримають на гачку всіх президентів, всіх впливових політиків. «Рокфєллєри, Ротшильди, Порошенко...» — перераховує мер у виставі членів клану. На цьому моменті з вистави йдуть ще троє людей.

Треба віддати належне, що сам мер не завжди в захваті від того, що робить. У вільний час він перевдягається Бетменом і допомагає містянам. В решті решт він таки осмілюється відкрито кинути виклик системі й збирається передати в ДБР флешку з інформацією про всіх корупціонерів і бандитів міста. Але в нього стріляє його ж охоронець — найманець клану. Але не вбиває — мер втікає, в розрахунку, що світове правління думає, що з ним покінчено.

Ще два аргументи на користь версії, що назва вистави — продумана провокація.

Після зникнення мера-Бетмена, ляльководи пропонують стати мером Джокеру. Мером, зверніть увагу, не президентом. У виставі взагалі немає президентів. Тож, у назву саме президентсво притягнуто за вуха і то дуже невдало.

— Але чи зможу я? — питає Джокер. — Хіба люди сприйматимуть клоуна?

— Зможеш, — відповідає представник клану. — Ми проводили експеримент в одній східноєвропейській бідній країні, з багатими ресурсами. Там президентом став клоун, який хотів змінити все на краще. Але вийшло тільки гірше. Але люди мовчать. Стадо все стерпить!

Джокер пів вистави мститься всім, хто свого часу його ображав і зрештою в своєму божевіллі та безкарності зважується на самогубство в середмісті під час святкування Дня Ґотема. За собою месник хоче потягнути всіх злочинців, корупціонерів і товстосумів.

Останній монолог Клоуна шикарний — заявка на хорошу мораль до крутої драми. Якби не одне але: звучить він нещиро та лицемірно. Вистава настільки міцно пересипана низькопробним «пісько-сісєчним», вибачте, гумором, що апеляція до глядача, який мовляв не цінує високе, моральне та вічне, видається навіть не смішною, а цинічною.

Ледь не забув: ви мабуть здивувалися, коли ми на початку статті вельми саркастично вживали слово «прем'єра». Відкриємо секрет — прем'єрою ця вистава стала тільки на афіші, адже насправді вона в репертуарі театру вже давненько. Щоправда раніше вона йшла під зовсім іншою назвою.

В який момент керівництво театру вирішило звернути не туди і хайпонути на провокаційній назві, достеменно невідомо. Перші згадки про клоуна-президента з'явилися ще влітку минулого року.

«Не можна сказати, що в цієї вистави є якась архізадача. Це скоріше казка для дорослих, і скоріше за все казка про любов. Про людину, яка втратила улюблену роботу. Про гарну людину, яку світ викинув на узбіччя. І ця хороша людина стала вигнанцем, а потім і злочинцем. І про те як ця людина завдяки любові знову повернулася до світу», — відповідає Руслан Данильченко на наше питання про надзадачу і мораль вистави.

Тож, відсутність мети й стала згубною для вистави «Як клоун мріяв стати президентом». Починаючи від надуманої і притягнутої за вуха назви, закінчуючи абсолютно відсутньою сценографією та кепською акторською грою. Під кінець цього дійства залишається тільки неприємний післясмак, ніби тебе щойно ошукали: пообіцяли солодку цукерку, а натомість підсунули козячу какулю.

Післямова

Треба зауважити, що автор не має наміру вдягати біле пальто й засуджувати виставу за надмір сексу чи вульгарність — ми живемо в світі, де мистецтво давно позбавилось рамок і має можливість виражатися в будь-який спосіб, що не порушує законодавства :) І є чимало відвертих постановок, якими автор захоплюється. Але дорога декорація і непогана по суті своїй ідея повністю розбились об надмір сексизму, расизму, гомофобії, посередню акторську гру та непоєднувані образи. Акцентувати на використанні ліцензованих аудіотреків не будемо.

Справедливості задля, зауважимо, що кілька днів тому в театрі Гоголя йшла інша постановка Рачковського «Євгєній Онєгін». За відгуками людей, в залі був аншлаг — яблуку ніде впасти. Кажуть, що і сама вистава і акторська гра були на рівні. Особисто я бував на ще кількох класичних і не дуже виставах цієї труппи — і був задоволений. Відтак, не будемо судити весь театр за однією виставою. Хоча саме на цю постановку витрачати гроші й час особисто я не радив би.