Хочу перейти на українську, а у відповідь отримую критику — що робити

Ще вісім місяців тому один окремо взятий гарант спав і бачив у своїх психопатичних снах як Україну охоплює русифікація. Мов за помахом чарівної палички малороси одумуються, зустрічають його немитих танкістів з квітами та починають чтокати і какати.

Але в Того-Хто-Зверху точно є почуття гумору. Тому всі алоє залишилися на своїх місцях, українці вигадали дещо інші ритуали зустрічі ординців, а з мовою так і взагалі геть катастрофічно вийшло. Підлі хохли замість того, щоб говорити на "вєліком і магучем" почали масово переходити на "рабську" українську.

Це якщо дуже коротко переказати історію попередніх восьми місяців нашого життя.

Якщо без жартів, то перехід на українську тих, хто вважав себе російськомовним — це справжній подвиг тилу. І його не можна недооцінювати. Мова — це один із компонентів ідентичності людини. Прийняте рішення перейти на іншу мову можна порівняти хіба що зі знесенням стіни будинку в якому живеш, і будування нової в процесі побуту.

Це геть не просто. Можна знати граматику, орфографію, мати певний словниковий запас, але для того, щоб почати думати українською, потрібен час. І в процесі неофіти зустрічають з такими неприємнощами як екання, паузи в мовленні з намаганнями згадати і підібрати необхідне слово і… критикою.

Так, громадян, які вирішили говорити державною, хейтять так само як і тих, хто досі тримається за російську.

«З початку війни перейшла на українську. Дуже стараюся, але регулярно стикаюся з насмішками, виправленнями і критикою. Чесно? Я очікувала, що мене будуть підтримувати», — Марина.

Це справді дуже моралізує і відбиває натхнення та бажання продовжувати. Які причини того, що люди хейтять за перехід на українську?

• Це сприймається як особиста образа. Якщо я принципово обрала лишитися російськомовною, то вважатиму, що мене зрадили, не сприймаючи, що це питання особистого вибору.
• Заздрість. Так буває, якщо людина сама хоче говорити українською, але досі не може дозволити собі почати. Через страх осоромитися, малий словниковий запас, переживання, що подумають інші тощо.

У такому випадку легше розкритикувати того, хто це робить і таким чином легалізувати свою бездіяльність та виправдати себе. «Я краще говоритиму російською, ніж позоритимусь як ти». Як можна запідозрити, причина насмішок насправді не в тому, що хтось погано говорить. Просто хтось відчуває, що йому теж це потрібно. Але тривожно зробити перший крок.

• Власний перфекціонізм. Чіткої та чистої мови без запинок вимагають від інших ті, хто і в собі допускають лише ідеальність. Внутрішньої напруги через це стає так багато, що її просто необхідно розділити ще з кимось.
• Через власний біль. Неодноразово я зустрічала думку, що якби ті, хто переходить на українську, зробили це раніше, то ніякої війни і не було б. Так, як правило, мислять люди, які через бойові дії втратили важливе. Дорогу людину, домашнього улюбленця і дім із садом, дерева в якому саджав власними руками. Звісно, виникає багато болі та агресії, яку не можна перенаправити винним у цій ситуації. Тому вона дістається тим, кому відносно безпечно її направити.

• Із сильного бажання завдати добра. Як правило, це непрошена критика від людей, які завжди знають як краще жити. А чи в них самих все добре, це вже питання інше. Якщо резюмувати, то неумісні зауваження відпускають люди, які самі не ок нині чи хронічно. Але в будь-якому разі це достатньо неприємно.

Як реагувати на критику? Тут є кілька нюансів

Найперше, важливо усвідомити чи був запит на критику? Якщо оцінки мовлення не запитували і не оплачували послуги спеціаліста в галузі філології, то можна розцінювати чужий аналіз як думку людини, яка не має уявлення про особисті межі й елементарну ввічливість.

Якщо ж ми самі попросили оцінити стан речей, то це вже зворотній зв'язок, до якого варто дослуховуватися, хоч і наступивши на власну пиху. Крім того, важливо розмежовувати факт й особисту думку людини.

Якщо добрі люди говорять мені, що замість «на протязі» потрібно говорять «протягом», я подякую і дослухаюся. У випадку, коли мені повідомлять, що моє мовлення «відгонить селом», я дозволю собі реакцію, яка може не сподобатися співрозмовнику.

У моїй картині світу, людина, яка критикує, повинна бути компетентною. Якщо я свідомо ставлю її на роль вчителя, то зауваження буду сприймати як таке, що реально здатне принести мені користь. Ще дуже важливо, щоб критика була в прийнятній формі. Якою б цінною не була інформація, якщо вона подається під соусом приниження, то я її не сприйматиму.

А ще, треба розмежовувати, коли критикують мене як особистість, а коли мої дії. Перше неприйнятно.

З цього виходить що:

• не всю критику варто сприймати. Якщо вона непрошена, неоплачена і образлива, її спокійно можна переводити в ранг аудіального шуму;
• якщо важливо зберегти стосунки з людиною, то можна перевести все на жарт, або спокійно, без агресії пояснити, що це зараз мені не потрібно, або не приємно;
• коли це випадкова людина, з якою доля вже навряд чи зведе, можна “відморозитися”, подякувати за її коментарі та припинити контакт. Ніде правди діти, іноді трапляються унікуми, з якими варто говорити на їхній мові, але лише так, щоб потім не було за себе соромно перед собою ж;
• чітко зрозуміти для чого це треба. Тоді ніщо не збиває зі шляху;
• найбільш виграшний варіант — працювати над своїми слабкими сторонами.

Щойно ти набуваєш впевненості, тебе не чіпляють чужі зауваження. Справедливо буде сказати, що тих, хто підтримує, більше. І завжди є можливість оточити себе підтримуючими людьми.

Давайте не відводити очі від цілі. Вона у нас фантастично прекрасна.