У країні війна, а я не приношу користі. Що робити, якщо відчуваєш, що робиш недостатньо?

Двадцять четвертого лютого українці прокинулися не просто в інших умовах. Ми опинилися в іншому світі з геть незнайомими правилами гри. Хтось відразу знайшов своє місце у воєнній Україні: сусід одягнув однострій, школярі ріжуть клапті на маскувальні сітки, а та сама донька маминої подруги консервує борщі на фронт і в'яже вовняні шкарпетки. Куди не глянь: всі приносять користь. Крім тебе. Що робити, якщо відчуваєш, що робиш не достатньо? І чи це насправді так? Про це сьогодні і поговоримо.

Кожна ментально здорова людина відчуває потребу піклуватися про те (чи про тих), що їй дороге.

Особливо це проявляється в кризових ситуаціях. Складні життєві обставини стимулюють швидко розставляти пріоритети. Тому навіть ті, хто раніше не міг похвалитися надміру широким розмахом патріотизму, тепер прагнуть принести своїй країні користь. До того ж, спільна боротьба за незалежність країни, хай навіть не під кулями безпосередньо, допомагає людям відчувати себе частиною гурту, племені.

Підсвідомо для людини це дуже важливо, а в моменти небезпеки стає критично необхідно. Разом дбаючи про країну, роблячи свій посильний вклад в її стійкість, людина реалізується не просто як житель певної території, а як громадянин, частинка нації. Ті, хто знайшов себе у воєнний час, тим чи іншим чином служачи своїй державі, відчувають свою причетність до перемог і пишаються своєю країною. А як щодо тих, хто відчуває, що робить недостатньо, а то і взагалі, думає, що не приносить зараз жодної користі?

Які причини керують людиною, яка вважає себе марною, і що з цим робити?

Життєвий сценарій

Якщо коротко — людина звикла себе перманентно критикувати. І якщо згадати життя до війни, то може виявитися, що це прямо таки стратегія поведінки — помічати лише слабкі сторони або свідомо послаблювати сильні. Ба, більше, відчуття, що зробив недостатньо, є навіть у тих, хто буквально живе війною: військові, медики чи волонтери.

Це знову ж таки прояв життєвого сценарію, відповідно до якого, людина бере на себе непосильну відповідальність, в тому числі і за те, що контролювати в принципі неможливо чи дуже складно.

У таких випадках може допомогти аналіз зробленого: треба подумки пригадати чи перенести на папір все, що вже зроблено, організовано, зібрано чи доставлено, по пунктах. Підсумок може приємно здивувати та прибрати відчуття даремності.

Крім того, страждати на тему Я приношу мало користі можуть ті, хто буквально звик бути корисним. Для багатьох із подібним сценарієм це прямо таки питання виживання для особистості: ти хороший, зручний, правильний — тебе люблять, а отже піклуються, а отже, ти виживеш. Не складно здогадатися, що закладаються подібні переконання в дитинстві. Хороша новина в тому, що все, що пов'язане з життєвими сценаріями, ефективно коригується зі спеціалістом.

Перфекціонізм

Перфекціоністи часто страждають від того, що роблять не достатньо багато і добре. Інші крайнощі — якщо я не зроблю цього ідеально, то не робитиму зовсім.

Людина має імпульс щось зробити, але сама себе ж і зупиняє, розуміючи, що не зможе виконати це досконало. З перфекціонізмом все одночасно просто і складно: треба дозволити собі робити хоча б якось, але все ж таки робити. І потім не критикувати свій результат, а спробувати його оцінити наче зі сторони, мов це зробив хтось інший (часто перфекціоністи дуже вимогливі саме до себе, а не до інших).

Порівняння себе з іншими

Коли ми маємо звичку зіставляти свої здобутки і напрацювання інших, ми в переважний своїй більшості порівнюємо не на свою користь.

Завжди буде той, хто зробив більше, швидше і краще. Оптимально, зіставляти себе із собою версії Рік тому — можна із задоволенням відмітити свій прогрес.

Порівняння — це нормальний мислиннєвий процес, тож періодично ми всі подумки міняємося не скажу чим з оточуючими. Але якщо це перетворюється на регулярні сеанси по гнобленню себе, то вірогідно є сенс попрацювати над самооцінкою.

Можу, але не роблю

«Я не приношу користі», — може вважати людина, яка, та-дам, реально розуміє, що вона може зробити і те, і друге, і третє, але не робить цього. Через страх, лінь, звичку самосаботажу тощо. Людина буквально володіє тим чи іншим ресурсом, але не використовує, навіть по відношенню до себе, я вже не говорю про інших.

Це також вибір, і, приймаючи його, людина має брати на себе відповідальність за власну бездіяльність.

Не знаю, чим можу бути корисним

Муки совісті на тему «Я не приношу користі» можуть вказувати на потенційні можливості особистості, про які вона навіть не здогадується! Тобто людина відчуває, що має потенціал, але не знає, як його використати. Вважаю, що починати треба з того, що вмієш робити найкраще й орієнтуватися на власні відчуття. Не соромно намагатися робити щось нове й експереметувати. Взагалі, в розпорядженні у людини всього три види ресурсів:

• час;
• зусилля;
• кошти.

Якщо я не маю одного, то завжди можу служити за допомогою двох інших. Наприклад, скрута з грошима. Але можна виділяти всій час і зусилля для того, щоб робити окопні свічки чи плести маскувальні сітки.

Якщо я прикладаю перші два пункти для того, щоб заробити грошей, і не маю можливості займатися волонтерством — я доначу, в решті-решт все зводиться до верхніх трьох пунктів.

У країні, яка воює, немає неважливої діяльності. Кулеметник працює над тим, щоб вибити ворога з нашої землі, а вихователька в садочку над тим, щоб діти, які зараз ще не вміють користуватися горщиком, росли без комплексу малороса.

Купуючи шоколадку, ти не просто отримуєш смаколик до чаю, — ти робиш всій внесок в зарплатню продавця, працівника кондитерки і постачалька, а ті в свою чергу заплатять податки до казни. Все, що зараз роблять українці, слугує одній меті — захистити, зберегти й зміцнити нашу державу.

В інтересах кожного, хто пов'язує своє майбутнє з Україною робити посильний вклад у своє завтра. Воно буде прекрасним! Чому? Бо ми його таким зробимо!

Все буде добре. Слава Україні!