«Хто-хто в рукавичці живе?» Або як зараз вжитися з рідними на одній території

Передивлялася недавно «Спіймати Кайдаша». Спершу мені було дуже смішно, а потім вже не дуже. Моя мудра тітонька говорить: «Дві сім’ї дружно живуть, коли один до одного в гості ходять», і ця фраза не йшла мені з голови всі дванадцять серій. Бо одна справа час від часу збиратися святкувати за спільним столом, а інша – день у день жити на одній території, займати чергу до ванної, годинами узгоджувати меню на вечерю, яке влаштує більшість (про всіх я не пишу навіть), і розминатися у вузьких коридорах хрущівки.

Війна змусила одних кидати власні будинки, а інших відчиняти двері своїх, подумки рахуючи кількість можливих ліжкомісць. Як вжитися поруч із рідними на кількох десятках квадратних метрів, і не перетвориться при цьому на Кайдашів? Про це сьогодні й поговоримо.

poltavska-khvilia_xcwi/_I7G-wW4g.jpeg

Без сумніву, дуже багато випадків, коли люди знаходять спільну мову й отримують від життя задоволення.

Життя в гурті має свої переваги: так веселіше, домашні справи виконуються ефективніше, та і відчуття безпеки сильніше в товаристві, ніж наодинці. Такий результат, як правило, мають там, де збираються люди з добре вибудованими межами, здатністю до компромісів і чималим запасом ментального здоров’я. Але що ж робити, якщо спільне життя не вдається?

У чому, власне, труднощі? А в тому, що під одним дахом раптом (і не те щоб по своїй волі) опиняються кілька дорослих людей зі своїми звичками, принципами, графіками та потребами. І всі ці перелічені пункти, а може іще пару-трійку особистих, можуть не сходитися і спричиняти взаємний дискомфорт. До того ж чим старша людина, тим складніше їй адаптуватися до нових умов. Накопичена за ці шість місяців втома також може давати більш високий градус емоцій, ніж нам би того хотілося. А рідні часто є безпечним об’єктом для того, щоб вилити свою напругу, злість та невиправдані очікування.

poltavska-khvilia_xcwi/6FwGawZVg.jpeg

Що робити, щоб спільне життя давалося легше?

Найбільш універсальне правило профілактики та подолання міжособистісних проблем звучить так: «З людьми потрібно говорити ротом у вухо». На жаль, ми ще не навчилися сприймати телепатичні сигнали, а натяки не завжди зрозумілі, тож доброзичливе, але тверде слово не втрачає своєї ефективності. Крім того, важливо не забувати дбати про себе, так ми профілактуємо зайву нервозність.

Як діяти, якщо гостей приймаю я?

Як на мене, найкращим варіантом буде відразу обговорити принципові моменти, за якими живе сім’я.

Наприклад: у нашій хаті не палять, не матюкаються і не дивляться «раша тудей». Знаю, така позиція може викликати реакцію «Не хочеться обмежувати людей», але регулярне порушення важливих для господарів життєвих нюансів дуже швидко викликає роздратування.

До того ж не обов’язково зачитувати «Кодекс сім’ї Петренко» тоном армійського старшини. Доброзичливе донесення інформації про родинний устрій, навпаки, полегшить життя і тим, хто приїхав, і тим, до кого приїхали.

Важливо також не соромитися ділитися з гостями домашніми обов’язками. Звісно, що людям потрібен певний час для того, щоб оговтатися й адаптуватися. Але якщо звалити на себе всі клопоти та турботи стосовно до інших дорослих людей, то зовсім скоро в себе можна помітити втому, а далі вигорання і злість щодо тих, кого сам собі посадив на шию.

poltavska-khvilia_xcwi/_zF7-wWVg.jpeg

Як діяти, якщо гість я?

На моє тверде переконання, найголовніше — людина повинна поважати правила території, на якій опинилася. Це автоматично перешкоджає появі величезної кількості проблем.

Нам здається, що всі наші проблеми унікальні, а насправді ж, тисячі людей зараз ламають голову над такою ж ситуацією. Розгляньмо найбільш поширені труднощі.

Мало місця і багато людей

Для людини дуууууже важливий особистий простір! А посягання на нього часто викликає неусвідомлену агресію. Саме тому, навіть у найменшій кімнаті можна спробувати зонувати територію, хоча б умовно, за допомогою фіранок чи плакатів на стінах. На крайній випадок підійдуть і самостійні прогулянки. Для збереження ментального здоров’я людині потрібно хоча б 15 хвилин усамітнення на день – так вимушені незручності переносити значно легше.

poltavska-khvilia_xcwi/K1yn-wWVg.png

Моїми проханнями та правилами нехтують

Скоріше за все, або побажання були висловлені надто розмито, або мова іде про слабкі особисті межі. В першому випадку ймовірно є сенс заявити про них чіткіше, адже, чим більше людей живуть під одним дахом, тим чіткішими мають бути правила та обов’язки, щоб уникнути хаосу і непорозумінь. Добре, якщо товариство самоорганізувалося, якщо ж ні, то варто не чекати дива, а організовувати життя у власному домі.

У другому випадку ж, ніколи не пізно почати вибудовувати власні межі. Звісно, сприймуться вони з меншим ентузіазмом, ніж пів року тому, але точно не завадять. Беріть прилад з кордону України й білорусі – укріплюйте власні межі! Можна не мінувати.

Бабусі, дідусі та внуки

Багато дітей зараз отримують безлімітне спілкування з дідусями-бабусями, а отже дьюті фрі по солодощах, мультиках і бешкетництву.

У прагненні проявити любов до дітей своїх дітей, подекуди ігноруються побажання їхніх батьків. Тут знову ж таки стає питання особистих меж і відповідальності: останнє рішення про чергову цукерку має приймати той, хто потім буде розбиратися з болем в животі.

poltavska-khvilia_xcwi/4lWVawZVR.jpeg

Не знаходимо спільної мови, багато сваримось

Трапляється, що навіть при сильному бажанні допомогти та спробах все владнати, спільне життя з людиною приносить стійкий дискомфорт. Особливо, якщо мова іде про принципові речі. В такому разі одним з варіантів може стати пошук нового житла. Можливо, це кращий варіант, ніж потім все життя один з одним не розмовляти.

«З початком війни переїхала до тітки. Витримала чотири місяці та з'їхала. У нас протилежні погляди на ситуацію в країні, вона не розуміє, за що мій чоловік воює. Я довго переконували її, а потім просто знайшла інше житло, бо розуміла, якщо залишуся в неї, то розсваримось».

Жити разом під час війни потрібно намагатися так, щоб не відпало бажання бачитись після. Спільні вечері, традиції, родинні історії та сумісна робота роблять товариство дружнішим. Подейкують, що ніщо не зближує так, як поле картоплі, яку треба викопати. Рідні – не москалі, з ними не треба боротися, краще спробувати дати волю внутрішньому дипломатові! Бажаю кожній родині якомога швидше зібратися за одним столом, щоб відсвяткувати Перемогу.

P. S. Вже пів року, як я з сином живу в батьків, додому потрапляю на кілька днів. Обіймаю кожного, хто хоче на свою кухню і переживає, як там квіти на підвіконні. Все буде добре!

Інна Радченко

Ще з рубрики: "Користь"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар