Комплекс неповноцінності: що воно таке, звідки береться і як приборкується

Вперше я дізналася про комплекс неповноцінності, коли мені було років 8-9. Прочитала про це в маминому журналі, там ще ілюстрація була з набундюченою тітонькою. Обмежилася, правда, лише заголовком, бо на другому розвороті була стаття про їжаків, які мене цікавили більше ніж химерні словосполучення.

Згодом популярними стали різні шоу, де невпевнених у собі героїнь фарбували, красиво одягали, з ними там працювали психологи, і в фіналі перед дзеркалом поставали красиві феї.

Поступово комплекс неповноцінності став ледь не найвідомішим у популярній психології, а сам термін — загальновживаним. При цьому, ми часто не надто заглиблюючись у суть, ставимо цей діагноз собі чи тому, хто потрапить під руку.

Що ж це за напасть? Це хронічний стан, який можна описати так: «Я не ОК». Що при цьому відчувається? Та до лиха всякого неприємного: невпевненість у собі, сильна залежність від думки інших, самокритика. Майже завжди є невдоволення зовнішнім виглядом чи своїм статусом у суспільстві. Ну і отой голосочок в голові, який каже: «Я ні на що не здатний», «Мені ніколи не стати багатим-важити50кг-влаштуватисьнароботумрії», «Навіть не пробуй, покинь, все одно не вийде, тільки ще раз покажеш усім, що ти нікчема».

Що також характерно: часто ті, хто має комплекс неповноцінності, вважають, що гірші, ніж інші, причому навіть не в конкретних речах, а просто, за замовчуванням.

Тому його ще називають комплексом меншовартості. Дуже влучна назва, як на мене.

Хочу зауважити, кожна людина, в тій чи іншій мірі, копирсається в собі. Об'єктивно, ми не можемо завжди бути абсолютно задоволеними собою. Сьогодні ж говоримо про той випадок, коли самокопання приносить страждання.

Реальний комплекс неповноцінності досить сильно псує якість життя: негативні установки стосовно себе можуть заважати створювати здорові стосунки, бо «хай краще який-небудь, кращий варіант мені все рівно не світить»; працювати на бажаній роботі, бо «там же працюють напівбоги, а я ні на що не спроможний»; «навіть пробувати не буду, в мене все одно нічого ніколи не виходить». І таки правда, не виходить! Ми — раби своїх установок, те, у що ми свято віримо, стає нашою реальністю, адже мозок завжди прагне відобразити ту частину реальності, яка підтверджує наші переконання.

Які причини появи комплексу меншовартості?

● Реальні або надумані фізичні і психічні особливості.

● Вплив оточення. Особливо це помітно по підліткових колективах. Більшість комплексів якраз і з'являються в пубертаті, адже тоді думка групи стає особливо важливою, навіть більше, ніж рідних. Одна лише фраза про зріст, розмір носа чи зайвий кілограм із подальшими кпинами, може забезпечити почуттям меншовартості на все життя.

● Дискримінація. Люди, які гостро відчувають свою «інакшість» більш схильні відчувати це як недолік, ніж як особливість чи родзинку.

● Можуть провокувати або загострювати комплекс неповноцінності значимі невдачі.

● Вплив сім' ї. Маленька дитина будує думку про себе, спираючись на батьківські реакції. Якщо мама постійно кричить на мене, а тато всім незадоволений, то як я можу бути хорошим?

Крім того, дитину можна навіть відверто не чмирити (перепрошую), їй можна просто не повідомляти, що вона хороша. Цього може бути достатньо, щоб сформувати про себе погану думку.

Інша крайність — гіперопіка. Роблячи за дитину більшість того, що вона здатна зробити сама згідно віку, ми її інвалідизуємо, позбавляємо сили, заганяємо в позицію ні на що не здатної жертви, яка чекає, що про неї хтось попіклується.

Комплекс неповноцінності може проявлятися у двох формах:

• Тривожність, невпевненість в собі, прямо таки ілюстрація до низької самооцінки.
• Зверхність, пихатість демонстративна агрестивність (нападу, бо коли спершу нападе хтось інший, то всі побачать, який я слабкий).

Пишу і на секунду уявила, яка кількість шансів проігнорована, скільки бажань не здійснено виключно через комплекс неповноцінності. Але з ним також можна працювати! Ось кілька ідей:

● Найбільший ефект принесе робота з терапевтом. Спеціаліст допоможе знайти причину і підібрати ті способи роботи, які спрацюють максимально круто!

● Важливо працювати над собою, інвестувати у свій добробут, фізичне та ментальне здоров'я. Чим більше часу, сил, грошей та енергії ми вкладаємо в себе, тим більш цінними стаємо у своїх очах.

● Постійно нагадувати собі про те, що ідеальних людей не буває! Це, на випадок возвеличування когось і приниження себе.

● Можна проаналізувати своє життя по сферам, виявити пункти, які викликають невдоволення і працювати над цим. Тут все просто: або невдоволення перетворюється на завдання і вирішується їх, або не треба нити :). Того, що можна коректувати, насправді, значно більше.

● Тим, хто любить себе погнобити, може підійти погляд на своє життя зі сторони. Об'єктивно подивитися на свої здобутки так, ніби це життя іншої людини.

● Заміна установок. Щойно зрозумів, що подумав про себе каку — відразу подумай про щось хороше. Наприклад «Я не зможу цього зробити» на «Мені під силу зробити все, що потрібно. Я виконаю цю роботу із задоволенням». Спершу дратуууватиме, страшне! Тут роками плекав думки про себе як про нікчему, а тут тобі на! Треба почекати, при регулярному виконанні цієї вправи результат можна відчути місяці через три.

● Якщо справа в оточенні — вчитися йому протидіяти, зберігаючи внутрішню рівновагу, якщо у зовнішності, то можна обрати собі натхненника з схожим типом фігури чи рисами обличчя, наприклад. І потім переймати собі стиль одягу чи макіяж, який буде ставити потрібні акценти.

● І наостанок вправа, яку не варто сприймати аж надто серйозно. Її запропонувала соціальна психологиня Емі Кадді. Можна уявити собі, як рухається чи сидить людина, яка впевнена у своїй красі, наприклад. Далі зайняти таку ж позицію і поспостерігати за внутрішніми змінами. Положення нашого тіла здатне впливати на те, як ми себе відчуваємо. Ролі при цьому можна брати різні, і витрачати на це не більше двох хвилин на день. Ця легка і приємна гра від комплексів не зцілює, але приносить помітні результати, звісно, якщо не відмахуватись від неї і не називати дурницею.

Про комплекс неповноцінності можна писати багаааато. І врешті він не вселенське зло. Часто, концентруючись на своїх недоліках, можна самому того не розуміючи активізувати режим компенсатори і реалізуватися в іншому.

Мені здається, що поняття нормального зараз розширюється до небувалих досі масштабів. Ми самі визначаємо, що маємо: ваду чи особливість, чи будемо нести це з гордістю, чи приховувати. Комплекс неповноцінності народжується в наших головах, нам же і під силу перетворити його на тверду впевненість у власній достатності. Комусь для цього треба більше часу, комусь менше, головне — бажання покращувати себе, і внутрішній дозвіл.