«Поки не лисну не зрозуміє», — покарання — виховання чи травмування?

То лише в рекламі шоколадок діти завжди чемні, чисті і слухняні. Ну ще у фантазіях молодих батьків, які очікують первістка:). На ділі ці янголятка деколи викидають такі фортелі, що голос зривається на крик, від якого вода в батареях холоне, а рука сама рухається по траєкторії в напрямку дупи нащадка.

І навіть ті батьки, які свідомо готувалися до поповнення, передивилися всього Комаровського і перечитали Корчака, рано чи пізно постають перед питанням «Карати чи не карати?».

Батьки повинні виховувати дитину в певних рамках: соціальних, моральних та юридичних. А діти схильні прагнути пробувати ці обмеження на міцність, і це природно. Реагуючи на це, батьки накладають на дитину «санкції» у вигляді кари і таким чином показують: «Так не можна!'» або «Це небезпечно». А ще це демонструє , що за будь-який вчинок буде відповідальність.

Пишу от і розумію, що зі словом «покарання» у мене неприємні асоціації. Мов це щось, що неодмінно викликає біль чи приниження, і що зовсім не в'яжеться з поняттями свідомого адекватного батьківства.

Але, попри неприємність самого терміну, метою покарань є не те щоб дитя мучилося, страждало чи йому боліло. Завдання в тому, щоб після нього поведінка дитини стала більш продуктивною, ніж до. І що надважливо: безпечно, без насилля. Фізичного чи психологічного. Це не спосіб викинути свій негатив на когось безпечного чи самоствердитися, а непроста задачка, як в прагненні показати дитині рамки, самому за них не вийти.

Для себе я поділяю покарання на ті, які включають насилля, і ті, де можна обійтися без. Усі чули, що дітей бити не можна. Для одних це принцип, а для інших пусті балачки. Комусь «Мене били, нормальною людиною виріс, значить і я битиму» досі звучить як аргумент. Обійдемось без осудливих поглядів, просто кілька слів про покарання:

● Фізичне насилля.

Шарпання, підзатильники, удари ременем нижче спини і справді можуть здатися дуже ефективним методом впливу. Річ в тому, що в момент болю або фізичного дискомфорту людина швидко перемикає свою увагу на тіло, тому дитина дійсно припиняє бешкетувати і стає «слухняною».

Переконання «поки не лисну не зрозуміє» теж має своє пояснення: все, що стосується нашої безпеки, швидко закріплюється. Одного разу, отримавши ляща через неприбрану кімнату, надалі дитя буде наводити лад саме через страх отримати на горіхи знову, а не через палку любов до чистоти.

Мета наче й досягнена, але як? Через страх. Подорослішавши, ця людина буде або наводити операційну чистоту, або навпаки, розслабиться і чекатиме доки сміття еволюціонує і саме покине кімнату.

Якщо дитину регулярно б'є хтось із батьків, то вона немов отримує сигнал: «СВІТ НЕБЕЗПЕЧНИЙ», бо коли тебе лупашить той, хто по ідеї має давати відчуття безпеки, то де її взагалі шукати?

● Ігнор

Ти наче не б'єш і не ображаєш… Що в цьому поганого? А те, що від дитини буквально відвертаються, роблять вигляд, що її немає. А для маляти бути поміченим своїм дорослим — це буквально питання виживання, бо це свого роду гарантія, що тебе нагодують, зігріють і не загублять. Зустрівшись з ігнором, дитина швидко стає шовковою і зручненькою.

У випадку, якщо батьки часто бавляться таким способом покарань і рідко схвалюють, нащадок може демонструвати геть погану поведінку. А що робити? Чиниш щось добре — не помічають. Хай хоч на шкоду відреагують!

Ставши дорослим, дитя буде схильне накопичувати образи і нехтувати своїми інтересами на користь інших, аби лише її любили і помічали.

● Приниження

Обезцінювання, обзивання та образи часто не вважаються насиллям, бо вони не лишають синців. А от діри в самооцінці створють. Дитина дізнається про те, яка вона, в першу чергу від батьків, і якщо ті не підбирають слів, то з часом можуть із подивом помітити, що дитина не впевнена в собі, боїться відстояти свою думку чи дати відсіч, коли її ображають.

Цікаво те, що ми спершу прагнемо організувати собі зручне дитя, а потім чекаємо від нього звитяг і соціальних здобутків. І, звісно, не отримуємо. Та правда, що з цієї безтолочі взяти…

● Крик

Давайте без ілюзій. Періодично голос підвищують всі, навіть ті, кого вважають ідеальними мамами. Раз на тиждень прикрикнувши на дитину ми не завдамо їй травми, яку вона потім роками коректуватиме в психотерапевта. Але якщо крик — це ледь не основна форма спілкування з нащадком, то це проблема батьків. Він може й дає для дорослого якесь полегшення, викид напруги, але не так часто буває ефективним.

Дитина скоріше фіксується на самому лементі, а не на його змісті. Якщо крик застосовується часто, то з часом дитина може слабше реагувати на слова, сказані звичайним тоном, орієнтуючись на крик як на сигнал до дії. Це такі традиційні забави, міцно вкорінені у нашій культурі.

У таких способах покарання я не бачу потенціалу, бо в короткій перспективі дитя дійсно може стати більш «зручним в експлуатації», а в довгій — це може обернутися не дуже приємними наслідками.

Мені більше імпонує ідея ненасильницького виховання, і покарання теж. Воно, як правило, полягає в:

• обмеженні доступу до привілеїв, що логічно виходить з поведінки дитини. Наприклад: пограв на планшеті довше, ніж перед тим домовлялися, значить завтра не граєш зовсім;
• відкладенні покупок бажаного: собаку купимо тільки після того, як тиждень у твоїй кімнаті буде порядок;
• створенні можливості виправити помилку, наприклад, самостійно, з вибаченнями, повернути те, що взяв без дозволу;
• можливості отримати негативний досвід;
• експериментуванні з інтонаціями: не обов'язково репетувати, бо діти, особливо маленькі, реагують на зміну тональності в голосі.

Нагадаю, що головне завдання покарань, це досягти того, щоб поведінка дитини була більш кращою, ніж до. Це можливо, якщо брати до уваги кілька нюансів.

• Карати можна тільки за те, що було попередньо обговорено.
• Важлива послідовність: «сьогодні в мене гарний настрій, тому ти пробачений» — такого бути не має. Крім того, за один і той самий промах всі члени сім'ї карають однаково. Бабусі, почули?!
• Покарання має буди співставним віку. Вважається, що доки дитя не каже про себе «Я», воно не може співвіднести себе та свої дії, тому скоріше за все не зрозуміє, чого щойно отримало на горіхи. Десь до трьох років ефективніше говорити трішки підвищивши голос і відволікати дитину від шкоди.
• Карати відразу. Знаєте оте: «Доооома поговоримо» і очі мами по п'ять копійок. І ти такий: «Ну всьо!». До речі, очікування покарання дорівнює самому покаранню.
• Не принижувати! Оцінювати поведінку дитини, а не її особистість!
• Батькам важливо турбуватися про свій моральний стан — вчасно відпочивати, задовольняти свої потреби і дбати про психогігієну — так вищий шанс, що дитина отримає меншу міру покарання.
• Якщо тато з мамою знають особливості вікових періодів своєї дитини, то їм легше буде розрізняти капризи та прояви криз розвитку.

Батьками бути не просто — це вічне балансування, між прагненням тримати дитину контрольованою і вчасно, по мірі її росту, послаблювати віжки; бути тими, кому можна розповісти про все, але при цьому не дозволяти сідати на шию. Еквілібристика, словом. А ще важливо бути до себе добрим, і прощати собі маленькі батьківські промахи. Дитина ж все одно знайде про що розповісти психотерапевту:)