Якщо Ви зараз прочитали заголовок статті та засумнівалися у стані мого метального здоров'я, то поспішаю запевнити – це редакційне завдання, а не плачевні наслідки впливу п'ятимісячної війни на мою внутрішню організацію.
З усім тим, це дуже цікаво – уявити Україну звичайною людиною, без шароварських віночків зі стрічками всіх кольорів веселки, а з почуттями, переживаннями, надіями та проблемами. Куди ж без них?! А їх назбиралося нині стііільки, що без помочі не розібратись. І я зараз не про ленд-ліз і македонські сушки (хоча вони теж зайвими не будуть).
Отже, уявімо: світлий затишний кабінет, стукіт у двері. На порозі з'являється панянка, років тридцяти на вигляд, красива, але помітно втомлена. Часу не гає:
— Лікарю, допоможіть! Живу поруч з токсичною сусідкою. Ледь справляюся вже! — після секундної паузи, згадавши, що вона вихована жінка, додає, – Добрий день!
— Добрий,– киває у відповідь психотерапевт, жестом запрошуючи гостю сісти. – Як почуваєтесь?
Україна вже відкрила рот, щоб за звичкою сказати, що нормально, а потім згадала свої синці під очима на півобличчя і вирішила не лукавити:
— Так собі, якщо чесно. Нервую багато і сплю мало.
— Розумію, це виснажує. А з чим Ви пов'язуєте свій стан? – запитав лікар, непомітно зробивши кілька нотаток у своєму блокноті.
— Пов'язую із черговим сезонним загостренням у своєї сусідки, – зітхнула гостя. – У такі моменти вона марить, вимагає, щоб ми разом жили, розказує, що в мене якась хунта завелась у квартирі, нацики їй незрозумілі ввижаються. Виламує мені в хату двері та розповідає, що мене треба рятувати.
Терапевт не без цікавості поглянув на клієнтку:
— Зрозуміло. Спробуймо розібратися в чому справа. Вам складно взаємодіяти із сусідкою. На вашу думку, чому так відбувається?
— Розумієте, лікарю, — зайорзала в кріслі Україна. – Я хочу перестати з нею спілкуватися, не зважаючи, що ми живемо на одному поверсі та одному сходовому майданчику. Я не можу робити, що мені хочеться. Вона постійно поруч. Ніби переслідує мене. Росія хоче, щоб я лише з нею спілкувалася, ну і ще з однією нашою сусідкою. Нав'язує мені, що і як думати, а деколи взагалі, з котушок зривається! Навіть до рукоприкладства доходить! Спершу, так, знаєте, стиха все робила: то штовхне мене непомітно, то вщипне, а зараз зовсім розходилася – дубасить в повну силу. Мені так образливо стає: чому, для того, щоб жити так як я хочу, мені потрібно за це боротися. Хто вона, взагалі, така, щоб керувати мною?
Останні слова Україна вже майже прокричала. Лікар зробив ще кілька записів, а потім сказав:
— А коли вона почала поводитися більш агресивно?
— Ну, — іронічно хмикнула Україна, — зараз я розумію, що вона завжди як та собака скажена була. Ну на вскидку, в 17- му році. Тоді я заявила, що сама собі господиня, не хочу з нею спілкуватися, а тим більше радитися. Ми з нею добряче посварилися, не спілкувалися кілька років, але це моє житло. Мені воно ще від прабабці дісталося. То мала якось налагоджувати стосунки, щоб не стресувати, коли додому повертаюся.
— І як Вам жилося? – глянув з-під окулярів терапевт. Україна раптом зсутулилась, опустила плечі, почала крутити в руках серветку.
— Та не дуже. У мене було відчуття, що я себе втрачаю. Що забуваю, яка я, що люблю чи що подобається. Я мов перестала бути індивідуальністю, особистістю, розумієте? Вона користувалася мною. Але при цьому переконувала, що розв'язує мої проблеми! І зараз те саме! При тому, що найбільша моя проблема – вона сама! Не розумію, для чого їй це треба?
— Ну, займатися чужими проблемами люблять ті, хто боїться визнавати свої. Легше навести прожектор на негаразди інших, тоді свої лишаються в тіні та стають непомітними. Хоча при цьому не зникають. І довго Ви терпіли?
— Та довго. Готувалася морально, набиралася впевненості, а потім заявила: все, переїжджаю! І знову стала самостійною та спокійною.
— Як на це відреагувала сусідка?
Україна махнула рукою.
— Дуже болісно. Бо вона лишилася сама зі своєю роздутою самооцінкою, але при цьому ні на що не здатною! Вона наче й притихла спершу, я навіть подумала, що вона угомонилась. Але ж ні. Доки я втратила пильність, вона непомітно мене послаблювала, а в 14-році взагалі ножа в спину встромила – забрала собі дещо моє.
Я відбивалася як могла, але не відчувала в собі достатньо сили. Після того почала працювати над своїми кордонами, вчилася оборонятися. Росія отримала по зубах і все наче злегка притихло. Але я знала, що так це все не закінчиться, що вона захоче більшого. Так і сталося в підсумку.
Пів року тому Росія геть з'їхала з глузду, накинулась на мене з кулаками з усієї сили, почала нищити мій дім. Підло так, там б'є, а там шепоче, що хоче кращого для мене.
— Що ви відчули в момент, коли вона перейшла до відвертої агресії?
— Ну, мені стало страшно, я переживала. Але при цьому відчула полегшення. Я ненормальна? – ніяково посміхнулася Україна.
— Що Ви, — поспішив заперечити лікар, – Ви так довго були в напрузі, чекали удару, що коли він стався Вам стало легше. Це нормально.
Лікар з розумінням кивнув і відклав у сторону свій записник.
— В принципі, мені зрозуміла Ваша ситуація. Нам потрібно попрацювати над формуванням Вашої ідентичності та самодостатності. Також звернемо увагу на укріплення кордонів та сепарацію. Багато років поряд із токсичною сусідкою сформували у вас з нею болісну співзалежність.
Ваше завдання: до наступної зустрічі скласти план, що потрібно зробити, аби позбавитися залежності від Росії. Через тиждень ми його обговоримо і Ви матимете власну стратегію дій. Будемо виходити зі стану жертви та займати роль господаря життя.
