«Кожен з нас зі своєю нев*бенною індивідуальністю — лише ілюзія»: про що Іздрик говорив з полтавцями

«Найсексуальніший український культурний діяч 2021», номінант на Шевченківську премію з літератури 2021, письменник, музикант і художник Юрій Іздрик вже давно провадить усамітнене життя у рідному Калуші, однак деколи таки вилазить зі своєї нори, аби віч-на-віч зустрітися з публікою.

4 грудня в Полтавській обласній філармонії для містян виступив Юрій Іздрик. Читання координували організатори Meridian Poltava.

До філармонії під’їжджає бус, з нього виходить непримітний зсутулений чоловік у сірій куртці. Пальці одразу тягнуться до цигарки, від світла зустрічних фар видно його лисину. Він стоїть осторонь компанії, тож склавши всі попередні факти можна ствердити – це Іздрик.

«Полтавці, де у вас тут смітники?!» – вигукує він на порозі філармонії, розмахуючи недопалком.

***

У залі аншлаг, вільних місць вже не лишилось навіть на балконі, тому люди стоять попід стінами. Розмаїття публіки вражає: від гіпстерів з різнобарвним волоссям до сивочолих пані та панове. Хоча переважають, звісно, жінки. А як ще могло бути на виступі найсексуальнішого митця країни? Знайшлися й сміливці, які прийшли з дітьми.

Світло в залі потроху згасає, на сцені з'являється президент літературної корпорації Meridian Czernowitz Святослав Померанцев:

«Я найкращий модератор, тому залишу Юрія на сцені самого й піду аж до кінця».

Митця зустрічають оваціями. Він починає у своїй напівхриплій манері колишнього алкоголіка:

«Я згадую собі останнє перебування ще в мирній Полтаві, влітку, було страшенно спекотно, і місто справляло враження якогось припортового. Здавалося, що десь поруч має бути море, бо всі на такому релаксі, на розслабоні, ніби роботи нема ні в кого і тут курортна зона».

Авдиторія страшенно задоволена, то тут то там чути сміх і плескання. Автор продовжує:

«А ще нас возили в якийсь музей якоїсь битви, зі шведами чи шо. Оскільки я страшенно не люблю екскурсії і туризм взагалі, то я просидів під якоюсь пушкою, курячи сигарету, і зі сміхом дивився як всіх інших літераторів построїли по двоє і вони, взявшись за руки, пішли оглядати залишки шведів. У зв'язку з цим я страшенно радий знов з вами зустрітися. І офігіваю канєшно, бо в країні війна, а в кожному місті приходять люди і слухають вірші».

Насамперед Іздрик приїхав представити свою книгу Naked one, де крім віршів є оголені фото літератора. На обкладинці зазначено вікове обмеження 58+ (саме стільки було поету на момент видання). Збірка поезій викликала скандал, однак книга продається, а значить є люди, які розуміють, що голий автор — це відкритий автор.

В ході туру наклад закінчився, і на попередньому заході продали останні два примірники. Та полтавці не встигли через це засмутитися, бо на сцені вже з'явилися інші книги видавництва Meridian Czernowitz, які до початку заходу дбайливо розклав Святослав Померанцев.

Тим часом виступ триває.

«Є у мене такий жанр, який тільки накльовується — меланхолійний стендап, де я розповідаю про всі свої чотири життя, а походу обкладаю всіх чим тільки можна і розповідаю, який я білий і пухнастий. Іноді це дійсно прикольно. Але я сумнівався, що зможу це робити в Полтаві, коли дізнався, що виступ в обласній філармонії. Ви ж розумієте, що жанр стендапу передбачає використання ненормативної лексики. І я подумав: нє, Юраня, ти не потягнеш, це ж будуть напевне представники місцевої інтелігенції.

Якшо трапляться матюки в віршах, а вони трапляться, ну вже вибачайте. А взагалі як літератор я маю право на користування всім лексичним багатством мови. І я вважаю, що будь-які спроби мову якось нормувати і обмежувати просто смішні. Бо ми не уявляємо, наскільки мова є матрицею нашої культури».

Час від часу письменник супроводжує виступ дивними жестами, які видають підлітка всередині 60-річного чоловіка, й висловлює сподівання, що у нього вийде зробити теплий ламповий вечір. Та як це зазвичай буває у творчих людей, щось пішло не за планом.

«На тридиційне запитання журналістів “дядя Юра, нашо ти зняв труси?” я маю багато відповідей. По-перше, мені страшенно дивно, що в людській культурі збереглася така табуйованість до сфери тілесного. Чому жіноче лоно, з якого з'явився кожен, разом з іншим чоловічим додатком до цієї феєрії, названі двома найгрубшими, найпохабнішими словами. Тому я у своєму стендапі розказую, як світ пішов по жіночому лону», — зала вибухає сміхом.

Далі він несподівано, як і майже все, що робить Іздрик, повертає розмову у філософському напрямку. Автор зізнається, що у свої 60 страшенно розчарувався і в людині як такій, і як в біологічному виді. Принаймні тому, що перед тим, як стати Homo sapiens, ми винищили ще щонайменше вісім видів людей. І зараз поводимося як вірус на цій планеті.

«Ми вилізли на вершину харчового ланцюжка і нам тіпа харашо. Я скажу трохи страшну і неприємну річ, але ми поводимося з нашим довкіллям і планетою, на якій живемо, абсолютно так, як росіяни зараз поводяться на сході й півдні нашої країни. Людина — не цар природи й не вершина еволюції, як нас помилково вчать у школі, а лиш вдала комбінація генів».

У такі глибини свідомості автора занесе ще не раз, на що він завжди щиро сам собі відповідатиме: щось я завис.Та публіка не зависає, вона ніби всотує кожне слово. Обличчя напружені, звернені виключно до сцени, очі широко відкриті — на мить може здатися, що це сеанс гіпнозу.

«Я не зовсім пам'ятаю, що відчув, коли з'явився на світ, напевно, що нічого, бо здатність відчувати й усвідомлювати виникла значно пізніше. Але весь цей комплекс почуттів і реакцій можна назвати одним словом — це ахуй. Тобто мене не було 14 мільярдів років від великого вибуху ні в природі, ні в планах, ні в інформаційному полі. І тут раптом якась пара удачно потрахалась і через дев'ять місяців появився я.

І я явився в світ, який побудований на конкурентній боротьбі та виживанні. Ба більше я воплотився в тіло дуже недосконале, дуже вразливе і до того всього ще й смертне. Воно потрібне лише для того, аби гени передались по лінії і рід продовжився. Ми — транспорт для передачі генів і фабрика для їх виробництва. І кожен з нас зі своєї нев’їбенною індивідуальністю — лише ілюзія. Зокрема про це йдеться у цій збірці».

За інших умов можна було б припустити, що це міський божевільний. А зрештою, інакше б його і не боготворили.

Літератор також розповів, що у книзі знайшла відбиток його остання дуже дивна історія кохання, яка тривала всього шість днів. Він зустрів людину, яка йому здалася абсолютним втіленням мрії, ба більше — багаторічних нашарувань і уявлень ще з дитинства.

«Однак виявилось, що ідеальна мрія може бути не придатна до співжиття, бо ви взаємотоксичні», — сказав митець.

Ця подія, за словами самого Іздрика, вибила його із сідла. Тож він вперше в житті написав цикл верлібрів, які до цього жодного разу не читав, тож у Полтаві відбулася прем'єра.

На мить він затихає перед початком вірша, й починається магія голосу та інтонацій — ніхто не може прочитати вірші так, як їхній автор. Далі Юрій Іздрик поступово перейшов до римованої поезії.

«У багатьох віршах, написаних до війни, з'являється враження, ніби я щось передчував. А зрештою, чому ні? Бо поетичний дар полягає не в тому, що ти візіонер і проникаєш у майбутнє, а в тому, що ти виловлюєш з наявного лексичного космосу речі, які можуть крізь роки прочитуватися по-іншому. Наприклад абсолютно безневинне слово бомба кілька років тому вважалося класним, а тепер закінчиш вірш словом бомба і стоїш чекаєш: рвоне чи не рвоне. Ось такі метаморфози відбуваються з текстами», — зізнається митець.

Далі були твори з нової збірки, а на останок — всіма улюблена «Молитва», «Інший», Be like Bee та інші.

Оскільки публіка ще не готова відпускати автора, починаються питання із залу. Перші три: звідки берете натхнення? три найкращих автори? улюблений фільм? Вони викликають вибухи сміху в залі переважно через реакцію Іздрика, який щоразу ніби намагається провалитися під землю від сорому.