«Перемога буде! Будуть ще різні перемоги» — розмова з Іриною Цілик про війну, літературу та кіно

Якщо ви не чули про письменницю Ірину Цілик, то, ймовірно, чули про кінорежисерку Ірину Цілик. Коли ж повз вас пройшов повнометражний документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин», то радіодиктант Національної єдності 2022 року її авторства вже точно змусив плакати.

Тож: днями у Полтаві відбувся літературний вечір письменниці та кінорежисерки Ірини Цілик. Корінна киянка приїхала до Полтави у рамках проєкту «Підтримка внутрішнього культурного діалогу в Україні», який реалізує Meridian Czernowitz.

Нам вдалося поспілкуватися з Іриною Цілик перед заходом. Говорили переважно про війну, культуру та те, як ці речі співіснують.

Що, на вашу думку, нині, під час повномасштабної війни, відбувається з українською культурою?

Це питання глобальне та багатогранне. Мені здається, що в усі часи культурні діячі вимушені були ставити собі запитання щодо того, як вони на своєму культурному полі можуть бути корисними під час великих катастроф — війн, революцій тощо.

Хтось має рефлексувати щодо усіх цих тектонічних зсувів, що відбуваються у суспільстві, щодо усього, що змінює свідомість людей та виводить нас на нові рівні.

Як би банально не звучала ця метафора, але культура — це дзеркало, що дозволяє подивитися на себе самих. Але хтось же має це дзеркало розвернути.

Роль оповідача, того, хто дивиться на це все збоку і певним чином пояснює собі та іншим, важлива. Але перебуваючи в епіцентрі подій, ми не завжди здатні бути над ситуацією і мати об'єктивний погляд.

Особисто я спіймала себе на тому, що торік повністю втратила розуміння, як про це все говорити, якими інструментами користуватися. Думаю, це щось таке симптоматичне не тільки для мене.

Багато моїх колег на певний час оніміли та замовкли — перестали писати, перестали знімати… Але зараз все ж ми знову рухаємося вперед.

Скільки у вас тривало оніміння?

Я все ще перебуваю у цьому стані.

З початку повномасштабного вторгнення єдиним способом, який я знайшла для себе, щоб про це все говорити, стали есе. Це нова для мене форма. Вони не стільки для українського суспільства, скільки для іноземців. Тому що виник запит — регулярно отримую замовлення від іноземних медіа.

Насправді я для себе виявила, який це сильний інструмент. Не лише тому, що нині я є одним із голосів, що розповідає з перших рук. Але ще й тому, що пишучи чужою для себе мовою — англійською, наприклад — я відчуваю певну дистанцію. Пишучи для іншої аудиторії, я замислююся, як це все пояснити людям, які не перебувають настільки у контексті подій. Тому я ніби трошки відходжу вбік, намагаюся дивитися на це все загальним, а не крупним планом. Це дозволяє побачити певні речі з несподіваною оптикою.

Можна, будь ласка, детальніше про запит на український голос? Він короткостроковий і закінчиться після війни чи все ж зафіксується?

Я не можу робити передбачення. Але я могла спостерігати динаміку останніх дев'яти років. З перших років війни я чимало їздила за кордон, тож мала можливість порівнювати.

Торік я побачила щось нове, я побачила жадібний запит на те, щоб пізнати нас, щоб почути наші голоси, відокремлені від тієї картини світу, якою європейці звикли користуватися.

Тривалий час Україна сприймалася як сателіт росії. І досі є з цим певні складнощі. Часом виникає відчуття, що ми б'ємося об якусь стіну, бо знову і знову доводиться пояснювати певні речі на пальцях. Тож якщо нині є запит, дуже важливо надавати інформацію. Має бути діалог, що працює в обидва боки.

Будьмо відверті, ми теж недопрацьовували. Тому що за всі ці 30 років й досі не розповіли світу про себе. Я це пояснюю так: досі ми й самі шукали для себе відповіді на те, хто ми є та в якому напрямі йдемо. І коли нібито визначилися, то, й відчули готовність трохи більше про це розповідати іншим.

Це дуже здоровий процес. Мені здається, що найближчі роки цьому тільки сприятимуть. Хоча є ризик, що Україна ще тривалий час сприйматиметься як країна у війні, тобто нічим іншим ми особливо не будемо цікаві.

Звісно, з одного боку, українці будуть заручниками цього образу, як Балканські країни, наприклад. Адже буде запит саме на ці історії, саме на ці теми. З іншого боку, я думаю, що і ми, митці різних сфер, будемо ще довго пропрацьовувати ці теми, і навряд чи зможемо писати та знімати про щось інше.

Зважаючи на те, що нині країна перебуває в стані війни, чи є потреба в літературі, мистецтві, кіно?

Зараз усе загострилося як ніколи до цього на нашому досвіді. Мої колеги, друзі — теж люди творчих професій — беруть до рук зброю і захищають нас на фронті, а не на культурному полі.

Коли твої друзі гинуть, ти розумієш, що це цілком інші випробування, ніж захищати країну на полі культурної дипломатії. Але, я думаю, що це все частинки одного пазлу.

Авжеж, культура має велике значення. Немає сенсу наводити усі ці банальні цитати про «за що ж ми тоді воюємо?», але так і є: українська культура — це той образ України, який ми репрезентуємо світу. Тобто ми розповідаємо собі й іншим, хто ми є. Від нас, оповідачів, дуже багато залежить. Фактично це ще й образ майбутнього, який ми малюємо, пишемо сьогодні. Тому це важливі задачі, що мають довгострокову перспективу.

Звісно, складно про це все говорити, коли водночас інші митці не можуть ані писати, ані знімати фільми, тому що вони в окопах. Це настільки непорівнянні досвіди, що я досі не розумію, як із цим бути та давати собі раду.

Ви виступаєте за кордоном. Читала на вашій сторінці у фейсбуці, що багато іноземців досі вважають росіян і українців братами. Як ви реагуєте на такі репліки? Що говорите цим людям? Розкажіть про одну з таких історій.

Я досить емоційна людина, тож зазвичай і реагую емоційно. Але це не працює.

Багато залежить від того, що це за аудиторія. Непогано було б знати, із ким ти маєш справу, який менталітет у цих людей. Якщо говорити, наприклад, про німців і французів, то це свій специфічний світ. І моє емоційне фиркання на такі запитання не працює. Працює мова фактів, коли ти розкладаєш по поличках, чому ні.

Ще один варіант: якщо людина знає недостатньо, але хоче знати більше, і при цьому ставить некоректні запитання, я буду досить відкритою та йтиму назустріч.

Авторка розповідає про ситуацію, що сталася із нею під час виступу у Камбурзі з професоркою університету — інтелектуалкою, дуже освіченою людиною:

Ця жінка дивилася мій фільм «Земля блакитна, ніби апельсини», і там є сцена, де герої дивляться кіно, і це кадри з Дзиґи Вертова (український та російський радянський кінорежисер — авт.).

І вона потім каже: «Ой, там був Вертов, я його впізнала. Це так прекрасно, що ви показуєте повагу сучасних героїв до класики російського кіно». Так, Дзиґа Вертов — знаний радянський документаліст, але його фільми — це водночас і спадщина українського кіно, а той конкретно фільм знімався в Одесі, Харкові, Києві. Тобто дуже некоректно говорити про те, що це саме російське кіно.

І таких випадків багато. Тому зараз ми повертаємо собі цю вкрадену ідентичність. Тому що дуже багато в різних царинах мистецтв було названо іншими іменами.

У розмові з авторкою поступово переходимо від професійного до більш особистого: кола спілкування, речей та людей, що допомагають відволіктись від війни та стосунки із чоловіком.

Із ким вам зараз спілкуватися найскладніше?

Я створила свій світ і оточила себе людьми, з якими ми на одній хвилі. Тому що нині, під час війни, я не маю ресурсу на чужаків (у різних сенсах цього слова).

Одна справа, чужаки з інших світів, що мало цікавляться тим, що у нас там відбувається. І це нормально. Бо вони живуть у своїх далеких нормальних світах, тож цілком закономірно, що наша війна їм не болить.

Для мене найбільш травматичним є досвід зіткнення з чужаками, які тут, поруч, у моєму просторі, у моїй країні, у моєму місті. Поруч живуть люди, які нібито дихають тим же повітрям, переживають ті самі події, ті самі атаки, дивляться ті самі новини, але при цьому мають цілком інший погляд, цілком інші переконання.

Під час повномасштабної війни в мені поменшало толерантності. Не те щоб я агресивно готова з кимось з'ясовувати стосунки — ні, ці люди просто перестають для мене існувати. Тому що я справді не маю ресурсу.

Мені здається, що якщо навіть дев'ять років війни не пояснили деяким українцям, що насправді відбувається, хто є ворогом, які цінності ми сьогодні будуємо, у мене для цих людей не залишається нічого.

Ірина Цілик зізнається — втомилася та уже тривалий час перебуває у стані своєрідної апатії. Але все ж має речі, що її збалансовують та допомагають надихають.

Триматися за своїх. Коло своїх — це моя фортеця, мій дім, це моє все. Я маю на увазі як сім'ю, так і друзів. Колись мій син сказав: «Мамо, мені потрібен друг мого розміру». От я тримаюся за людей мого розміру, людей моїх поглядів, що мене надихають і яких я можу бодай якось надихати.

Учора, скажімо, я провела три години у палаті зі своєю подругою, яка мене надихає нескінченно. Я знімала колись про неї кіно — «Невидимий Батальйон», про жінок, які воюють. Бо вона воювала 2014 року, і зараз вона перебуває в Силах спеціальних операцій.

Вона звільняла Харківщину, Херсонщину, а потім підірвалася на міні, тож тепер її поступово повертають до життя. І от вона уже два місяці перебуває в госпіталях. Ти приходиш до неї та розумієш, скільки фізичного болю, скільки всього, але вона так само сміється, у неї стільки вітальності, стільки життя.

І ти, сидячи поруч, думаєш: «Серйозно? У тебе є якісь проблеми? У тебе насправді немає проблем». І такі люди — це те, що змушує мене пробуджуватися, брати себе у руки та рухатися вперед. Бо коли вони поруч, є у що вірити та куди йти далі.

Далі ставлю запитання про три особисті здобутки та втрати за 2022 рік. Перерахувати здобутки Ірина чи то не захотіла, чи то не вважала за доцільне. Тоді як втрат має чимало.

Я втратила друга, він загинув на війні. І це боляче вдарило по моєму найближчому колу. Є люди, про яких ти думаєш, що з ними точно нічого не станеться. Але це така лотерея, яка обирає сама. Якось я не була готова до того, що ми будемо оцією хіпстерською бульбашкою ховати друзів.

Це поєднання непоєднуваного, коли ти ховаєш яскраву людину. Він був режисером монтажу, рейвером, батьком, супер'яскравим чуваком, який потім взяв до рук зброю та став не менш яскравим командиром, який вів за собою людей на дуже небезпечні операції та загинув під Соледаром.

Ми його поховали у перші дні року. Всі розійшлися, а його дружина з цим залишилася, вона тепер молода вдова. Тобто це зараз та втрата, що у мене на передньому плані та з якою я досі не можу змиритися.

А ще, мені здається, я остаточно втратила відчуття захищеності. І втратила розуміння того, як говорити про все те, що з нами відбувається. Сподіваюся, це тимчасове відчуття.

Часто бачите чоловіка? Чи буває у вас відчуття несправедливості через те, що він воює, хоча є людиною творчою, а дехто — ні?

Ми з чоловіком ще й бачимося. Інколи. Бо є й ті, що не бачаться взагалі. Або ті, що вже не побачаться ніколи.

А воюють ті, хто не міг не піти воювати. Мені здається, не так багато встигли примусово мобілізувати. Підозрюю, що більшість людей на фронті — це ті, хто були вмотивовані та хто пішов одразу з початком повномасштабного вторгнення. І мій чоловік насправді не хотів воювати, він людина не військова за своєю сутністю. Він не хотів, але не міг не. Така людина. І я це все чудово розумію і все це приймаю.

Цього року багато чого змінилося. 2015 року, коли служив мій чоловік, було відчуття, що таких, як я, жінок, що чекають на чоловіків, у моєму колі немає. Для мене це була цілком несподівана сюрреальна роль. То зараз усе дуже перегорнулося: більшість моїх подруг у такі ж ролі. Двоє моїх подруг стали вдовами.

Відчуття несправедливості? Воно глобальне і триває уже дев'ять років. Несправедливо, що війна краде у нас молодість, краде час, плани на майбутнє, можливість будувати зрозумілі пірамідки наших потреб. Це те, що страшенно фруструє. І мене, і всіх взагалі.

Далі питаю, чи думала Ірина про те, якою для неї буде перемога. Відповідає розлого.

Я прийняла те, що я не впевнена, що перемога буде швидкою і конкретною. Щось мені підказує, що все це затягнеться на довгі роки.

Навіть якщо будуть, я дуже сподіваюся на це, поворотні пункти на нашу користь, мені здається, почуватися по-справжньому захищеними ми ще довго не зможемо. Тому що росія надто серйозний ворог, і так швидко її неможливо знекровити, зруйнувати зсередини. Це величезна багатоголова гідра, тож відрубавши кілька голів, ми не маємо забувати, що є й інші.

Це, звісно, звучить не дуже приємно. З іншого боку, можливо, краще прийняти, що нам потрібно посилювати систему захисту, нам треба будувати країну таким чином, щоб були готові до можливих провокацій та вторгнень.

Так, це сумно, що нам, можливо, доведеться йти шляхом Ізраїлю, який постійно перебуває у стані бойової готовності й де діти виростають із розумінням того, як поводитися під час атак. Наші діти уже такі. Тепер це наша нова реальність. Коли я це прийняла, то видихнула і мені стало простіше.

З іншого боку, ніхто не знає, як воно все буде. Наприклад, під час Революції Гідності події розвивалися надзвичайно стрімко: ще сьогодні є відчуття повного розпачу, що у центрі твого міста просто вбивають беззбройних людей, а за кілька днів уже Янукович тікає. Тож, може, ми у найближчі роки побачимо такі метаморфози, що самі будемо вражені.

Перемога буде! Будуть ще різні перемоги.

Але, хай навіть не зрозуміло, скільки ще триватиме війна, дуже важливо не відкладати життя на потім.

Життя триває. Я дивлюся, як мої друзі народжують дітей, як будуються нові стосунки, як задумуються нові культурні проєкти, як життя все одно продовжує пульсувати, як приходить на прем'єри фільмів у Києві стільки людей, що не вистачає квитків, а вони готові сидіти навіть тоді, коли вимикається світло і вмикаються генератори.

Оскільки ми не можемо контролювати все, що на нас нині впало, треба бодай намагатися не відмовлятися від життя. Це те, чого я бажаю як собі, так і усім.

З Полтави Ірина Цілик поїхала до Харкова на черговий літературний захід. І уже зранку центр міста обстріляли. «Ну от і відчула, як воно — жити в Харкові», — написала на своїй сторінці у фейсбуці мисткиня. Тож ось така вона — культура під час війни.

Фото: Станіслав Пантелей