Найбільший меморіал у Полтаві: данина пам'яті чи радянським пропагандистам?

Меморіальний комплекс Солдатської Слави — найбільший пам'ятник у Полтаві. 22-метровий обеліск оточений навколо 42 гранітними плитами з викарбуваними на них прізвищами загиблих воїнів, партизанів, підпільників, жертв війни, і водночас партійних діячів та пропагандистів. Він справляє сильне враження, хоча за мірками колишнього СРСР — це ще маленький комплекс, не як у Дніпрі чи Києві.

Гігантоманія. Чи присутня вона в Полтаві

Полтава має «людські» пропорції вулиць і будинків, тому можна сказати, що її оминула «гігантоманська» історія. Лише Меморіальний комплекс Солдатської Слави має всі ознаки цього явища. Виділили б більше грошей і місця — був би більший.

Такі проєкти виконувались типово і на замовлення, вкрай буквально для недопущення «інакомислення». Вони спекулювали на темі світової й конкретно нашої трагедії для демонстрації сили й легітимізації комуністичного режиму.

Гігантоманія — це явище, виражене у величезних розмірах споруд, монументів чи проспектів при забудові міст, «рукотворних» морів на Дніпрі, щоб людина почувала себе маленькою і знеособленою. Вона притаманна авторитарним державам, таким як СРСР чи КНР, на відміну від Європи.

Страшніший інший бік гігантоманії — зловживання грандіозністю, надутістю сили, щоб ніхто не сумнівався в легітимності режиму, навіть якщо режим насправді розсипається за ширмою.

Щоб приховувати правду і злочини «мейд ін СРСР», достатньо постійно нагадувати світу, що СРСР переміг зло. У кожному місті цю функцію виконують сотні пам'ятників, а отже СРСР — не зло, треба ж бути фашистом, щоб не ходити на 9 травня.

Наш меморіал солдатської слави в першу чергу теж, на жаль, про це, а тоді вже про пам’ять. Відомо, що Радянський союз не цінував своїх солдатів насправді.

Факел для запалення вічного вогню везли з Києва

Енциклопедичний довідник «Полтавщина» описує:

«Біля підніжжя обеліска палає Вічний вогонь, запалений двічі Героєм Радянського Союзу генерал-полковником О. Родімцевим від факела, доставленого з могили Невідомого Солдата у Києві».

Чи був цей факел справді доставлений з Києва у запаленому вигляді, чи це ота грандіозність — невідомо.

Шануймо партійних функціонерів КПРС

Поруч із Вічним вогнем розташовані могили, в яких поховані секретарі Полтавського підпільного обкому Г. Ф. Яценко, генерал-лейтенант О. І. Зигін, військові кореспонденти П. О. Лідов, С. М. Струнников, О. О. Кузнецов, Герой Радянського Союзу полковник М. П. Кучеренко та інші.

А хто були інші? Чому з останків 394 полеглих (може більше), які поховані в цьому місці, ми маємо шанувати саме цих з досьє. Про всіх інших історія мовчить. Чи вони були не такі корисні для живлення «скрєпів»?

Степан Кондратенко (1906—1942) — секретар Полтавського підпільного обкому в роки війни. Загинув у бою. Похований у Полтаві, перепохований у Гадячі та знову перепохований у Полтаві на меморіалі. Його ім’ям названо вулицю біля Київського вокзалу.

Яценко Г. Ф. (1910—1942) — секретар підпільного обкому, колишній заступник редактора обласної газети «Зоря Полтавщини».

Микола Кучеренко (1907—1945) — Герой Радянського Союзу. Народився у с. Білухівці Полтавського району, а загинув біля Вроцлава.

Ми покладаємо квіти кремлівським пропагандистам

На меморіалі зокрема увіковічені кремлівські пропагандисти, раб кори. За завданням редакцій вони прибули у Полтаву, щоб написати про американських військових льотчиків, які базувалися у місті. Під час одного з авіанальотів на аеродром загинули.

Петро Лідов (1906—1944) — військовий кореспондент газети «Правда». Лідова увіковічили не тільки в меморіалі, його ім’ям назвали одну з центральних радіальних вулиць Полтави.

Сергій Струнников (1907-1944) — військовий художник і репортажник. Запам’ятався тим, що вів фоторепортажі про так зване «социалистическое строительство в Средней Азии и Закавказье», іншими словами про радянську інтервенцію туди.

Разом з тим Лідов і Струнников увійшли в історію як автори резонансних пропагандистських нарисів про Зою Космодем'янську, як уособлення патріотизму та самопожертви в СРСР.

Олександр Кузнецов (1903 -1944) — багато займався громадською діяльністю у Росії: брав участь у роботі народного будинку імені К. Лібкнехта, був редактором стінгазети, рабкором (робочим кореспондентом) ярославської газети «Північний робітник».

Жодного відношення до Полтави пропагандисти-росіяни Лідов, Струнников і Кузнєцов не мають, окрім того, що всі разом тут загинули.

Сьогодні, коли журналісти України гинуть за правду, ми продовжуємо покладати квіти тим, хто потурав комуністичному злу, пропагував імперсько-більшовицькі ідеї, леніно-марксистські, але не українські.

Старовинні підземельні склепи на місці Меморіалу

Здавна на території Меморіального комплексу Солдатської Слави було кладовище, яке розрослось сюди з Нового Базару. Саме на вулиці Новий Базар згадується дерев'яна Всіхсвятська церква відома з 1740 року, що була кладовищенською.

У 1808 році церкву перенесли на територію сучасного меморіалу. Якщо конкретніше, вона знаходилася на початку алеї з боку Європейської, яка веде до Вічного вогню, на тому місці, де лежить гранітний камінь з написом «1941-1945».

У 1858-1864 роках дерев’яну церкву розібрали, а на її місці збудували муровану в стилі бароко, п'ятибанну Всіхсвятську церкву з двома баштами-дзвіницями обабіч головного входу.

Нині від церкви залишились лише обкладені вздовж алеї цеглини. Під церквою в усю її довжину була усипальниця — похоронний склеп.

У 1960-1962 роках її розібрали знову, цього разу за вказівкою партійного керівництва. А склеп скоріше за все використали для поховань Меморіального Комплексу Солдатської Слави.

Цвинтарі на місці меморіалу

На місці меморіалу було кілька цвинтарів.

Старе міське кладовище простягалося від розвилки Європейської та Раїси Кириченко і до вулиці Остапа Вишні. Поховання 1868 року Івана Котляревського — єдиний спогад про старе кладовище. Всі інші могили були зрівняні з землею. З відомих людей окрім Котляревського тут був похований історик-краєзнавець Павло Бодянський, а також Володимир Короленко, якого згодом перепоховали у міському парку.

Коли старе кладовище офіційно закрили у 1872 році, поруч відкрили Нове, яке знаходилось вже за вулицею Раїси Кириченко. Відомим похованням тут була могила природознавця і літератора Яблонського.

Поруч із ним було військове кладовище. У 1920 році тут поховали Панаса Мирного, а через 17 років його прах перенесли до Зеленого Гаю. І це найпізніше відоме поховання.

Саме на цьому кладовищі під час окупації гітлерівці розстрілювали мирних жителів, більшість — євреїв та військовополонених, а це близько 3,5 тисяч людей. Тепер на цьому місці Братська могила жертв фашизму — Скорботна мати. У лівій частині стели встановлена ​​скульптура голови скорботної жінки.

Від цього місця дуже віє смутком, адже скорботне обличчя жінки гармоніює з тишею безлюдної території артскладів, що розкинулася одразу за пам’ятником.