«Орден фенікса» або історія української освіти у Полтаві

Коли кажуть, що Полтава по вінця наповнена імперською спадщиною, то на протиставлення цьому спадає на думку Краєзнавчий музей. У цьому матеріалі мова піде про розвиток освіти у нашому місті з давніх-давен до відродження й авжеж, ми пояснимо, до чого тут музей.

Жар-птиця

У 1902—1903 роках на зборах Полтавського земства вирішили видати краєзнавчі альбоми із кращими зразками вишивок, килимів, гончарства, різьблення та розписів, які відшукали на території Полтавщини. Та так захопилися, що їх нове приміщення — будинок Полтавського губернського земства у модерному українському архітектурному стилі «УАМ» мав стільки декору в інтер’єрі та екстер’єрі, що і сам виглядав як гігантський мистецький альбом.

Можливо, так виглядали б й усі українські гімназії та університети з засніженими черепичними дахами та їх кампуси зі студентами й братствами, їх навчання за українською освітньою традицією й українською мовою, їх дозвілля у дусі старого Різдва, яке в нас відібрали, якби не агресивна політика викорінення українців з нашої території й кожного разу нова експансія.

Але скільки б нас не забороняли (за підрахунками істориків мову забороняли наразі 134 рази) — жар-птиця воскресає з попелу.

Перша освіта та школа у Полтаві

Може скластися враження, що українська освіта в Полтаві не має підґрунтя і не триває довго. Насправді це не так.

У сиву давнину в малих містечках з населенням у сім тисяч людей, якою була наша Полтава в 1700-х роках, грамотною була лише невелика купка людей.

Ні козаки, ні селяни, ні міщани не розуміли нащо їм «заправлятися» науками.

Румянцевський опис, в якому уряд імперії зібрав статистику про демографію та економіку Полтави у 1760-х роках, показав, що тільки близько 19% домовласників змогли власноручно підписатися під описами свого майна. Підпис — це навіть не ознака писемності, це здатність правильно тримати перо у руках.

Найбільше грамотних людей було серед козацької старшини, місцевого уряду — канцелярії та магістрату, які займались діловим листуванням, священників і багатих купців.

Той самий Румянцевський опис каже, що єдиним «навчальним закладом» міста у 1760-х роках була парафіяльна школа при Преображенській церкві. Парафій з церквами у Полтаві було шість, а навчали, виходить, тільки в одній.

Преображенська церква знаходилась на майдані, де нині пам’ятник на місці відпочинку Петра, поблизу сучасної Спаської церкви, а вулиця де вона стояла, так і звалася — Шкільна, нині Спаська.

Двір описували, як звичайне міське подвір’я з двома житловими приміщеннями, які належали церкві. Там і проходило навчання. «Для обученія грамоти» тут мешкало п’ятеро осіб: дячки Петро Охтирський, Іван Козаков, 29-річний Іван Шибецькой — син дячка з Глухова, 42-річний Іван Протопопов, що прибув до Полтави з Острогозького полку (колишня Слобожанщина, зараз Росія) та посполитий Андрій Індик.

Дяки — це учителі при церквах чи у заможних родинах, їх ще називають бакалярами, «бакалавр» певно походить від цього терміну.

Багато з них закінчували Чернігівський або Переяславський колегіум чи Києво-Могилянську академію.

Міський голова Павло Кочубей якось навіть бідкався: «училищ особливих немає, тутешні співгромадяни вимушені викликати або знаходити вчителів, які б вони не трапилися».

Серед учителів, яких наймали, Румянцевський опис називає — Степана Могиленка — 24-річного вихідця з Бахмутської провінції, а також Михайла Мацька з Охтирки.

Освіту вищого рівня полтавцям було ніде здобувати, треба було їхати у колегіуми, щоб стати дяками, священниками чи канцеляристами.

Якою мовою навчали у гетьманській Полтаві

У школах Гетьманщини «грамоті» навчали по букварю. Далі вчилися читати Псалтир і Часослов, опановували письмо, вивчали основи арифметичної дії, навчали співу.

Але якою мовою була написана ця навчальна література?

Букварі великим накладом видавали Києво-Печерська друкарня, Чернігівська друкарня і Львівська братська друкарня. Остання протягом 1698–1720 видала близько 25 тисяч примірників букваря так званою «простою мовою».

Просту мову» називали по-різному: руська, західноруська, навіть литовська. Остаточна назва її — староукраїнська — колишня літературна мова українців. У Гетьманщині проста мова мала статус офіційної. Нею писали ділові листи, універсали й відправляли, наприклад, в Умань чи Острог.

Періодом найвищого піднесення староукраїнської було гетьманство Івана Мазепи. Проповіді, шкільні драми, граматики, букварі, історичні твори — писалися староукраїнською. Не дивно чому пропаганда про Мазепу-зрадника була необхідною для виживання імперії, бо інакше б російська мова тут не прижилася.

Після Полтавської битви, на жаль, почався процес витіснення простої мови канцелярською російською, як в Полтаві, так і всюди в Україні. Це поставило хрест і на українській освіті на тривалий час. Церква, освіта, канцелярія — все зросійщилося. Наразі староукраїнська — мертва мова. Втім, це не таке вже й лихо.

Стався парадокс, заборона староукраїнської прискорила процес формування нової української літературної мови на основі розмовної по принципу: як чується, так і пишеться. Українські автори почали звертатись більше до розмовної, як в «Енеїді» Котляревського чи поезії Івана Некрашевича й забувати стару літературну.

Недільні та Земські школи — кіт у мішку

З 1802 року в імперії на додачу парафіяльним школам з’явились два нові типи початкових шкіл для заможних родин: повітові училища та гімназії, і жодна з них не дозволяла навчання українською мовою.

У повітових школах дітям викладали закон Божий, граматику, загальну і російську історію, географію, арифметику, початкову геометрію, фізику, природознавство, малювання. Виховували дітей тілесними покараннями.

У Полтаві повітове училище спершу називалося народним училищем і знаходилося у домі купця козака Руденка — першому у місті кам’яному житловому будинку на Петровській площі. У 1904-1907 роках замість нього збудували Краєзнавчий музей.

Потім училище було у різних приміщеннях у центрі. Подеколи знаходимо свідчення про його розташування на місці Полтававодоканалу. У 1818—1819 роках в одному з них навчався Микола Гоголь перед своїм вступом у Полтавську гімназію.

Полтавська чоловіча гімназія, до речі, знаходилася на вулиці Чорновола, будинок зберігся. Крім Гоголя там здобували освіту вчений Остроградський, байкар Глібов, історик Драгоманов, Позен — скульптор пам’ятника Котляревському, Старицький. Але звісно навчалися російською мовою.

У кінці 50-х — на початку 60-х при цих закладах почали відкриватись недільні школи, у Полтаві вони навіть були одні з найперших в Україні.

Ці школи давали знання у неділю та вихідні тим, хто не мав змоги навчатись у звичайних, переважно вже дорослим. Вони створювались за пожертви. Книги школам надсилала українська інтелігенція та революційно-демократична студентська молодь з Харкова, Києва та інших міст. І головне, там не забороняли українську..

Першим підручником була «Граматка» Куліша. Школам активно допомагав Шевченко який написав для них «Букварь южнорусскій». У 1861 р. у Полтаві учитель історії Полтавської чоловічої гімназії й засновник недільної школи О. І. Стронін надрукував «Азбуку по методу Золотова для Южно-Руського края». Стронін був заарештований.

Вперше за сотню років українська освіта почала своє відродження.

Звісно так тривало недовго довго. 12 червня 1862 росія закрила всі недільні школи, пояснюючи це тим, що у них поширювали «шкідливі вчення, обурливі ідеї й спотворені поняття про право власності та безвір'я».

Таким же котом у мішку була і земська реформа 1864 року, щось на кшталт місцевого самоврядування, головний орган — Земська управа, яка організовувала для селян земські школи й могла запроваджувати свої методи освіти, але насправді, ні.

Московити навпаки хотіли унормувати всі школи, придушити революційні рухи в Україні, залучивши на свій бік лібералів. До речі, земську реформу провели не скрізь, а тільки в деяких європейських губерніях, в тому числі на українській Кубані, де були якісь національні рухи. Уряд побоювався земських установ в Україні, тому надавав їм мало прав.

Народна школа Котляревського

Так нині виглядає будівля, що з'явилася на фундаменті Народної школи імені Котляревського на Небесної сотні, 45. Трохи історії про неї.

У 1903 -1905 роках Полтавське земство порушило питання будівництва в українському модерному стилі школи на згадку про батька нової української літератури.

Школу вирішили звести не аби де, а навпроти колишнього дому Котляревського, «Іванової гори» та «Іванова Гая» (на схилах гори).

Творці прагнули, щоб школа імені Котляревського відрізнялася від інших не тільки зовнішнім українським стилем, але й програмою викладання. Дослівно: «щоб раніше за все в неї була допущена та мова, якою писав Котляревський». Тому комісія таі міська дума висунула міністру просвіти вимоги:

« — Викладання грамоти, закону Божого й арифметики повинно починатися з навчання читання та письма малоросійською мовою за малоросійськими букварями та книгами для читання. Російська мова та література повинна викладатисяь тільки з другого року навчання — Природознавство повинно починатися з вивчення близької учню місцевості, тобто України, її побуту, природи та економіки».

Але міністерство народної освіти цього не дозволило, тому про україномовну освіту можна було забути.

У 1917 році, коли у Полтаві встановилась влада УНР, з ініціативи міністра освіти полтавця Івана Стешенка, у Народній школі імені Котляревського була таки допущена та мова, якою писав Котляревський без згоди росії на це, звісно.

За радянської влади школа функціонувала, щоправда, її передали залізничникам. Під час нацистської окупації вона була спалена. Після війни розібрана. Нині на її фундаменті збудований у 1954 дім, на першому поверсі якого з 70-х розміщувалася міська дитяча бібліотека.

Окрім втраченої Народної школи імені Котляревського в стилі «УАМ» є і збережені зразки. Мова йде про Земські школи Опанаса Сластіона. Нині збереглося майже 50 цих унікальних пам’яток. Опанас Сластіон з’єднав окремі характери українського життя: клімат, ландшафт та етнографія, і відтворив це в самобутніх архітектурних формах: шестикутні прорізи дверей і вікон, піддашшя, колони крученої форми.

Українська гімназія у Полтаві

В інтернеті поширена версія, що Українська гімназія 1917 року в Полтаві дожила до наших днів, але в аварійному стані на Павленківській площі, 6. У ній з двору видно наслідки пожеж та майже відсутній дах. Ще пару десятків років тому тут була вечірня школа, а поряд відділення міліції, залишки якого знесли бульдозером нещодавно. Така доля може спіткати й школу.

Історик Леонід Булава вважає, що українська семирічна гімназія знаходилася на на території Турбомеханічного заводу на Павленках по колишній вулиці Бокова, 17. Її відкрили у колишньому двоповерховому притулку для пристарілих дворян, і на жаль, вона не збереглася.

Школу заснував педагог Павло Голобородько, випускник Кадетського корпусу і утримував на добровільні пожертви.

Примітно те, що у школі вчителі використовували не прийняті методи, а ідеї західноєвропейської й американської передової педагогіки та естетичне виховання. В українській гімназії в дітях формували розуміння прекрасного у житті, природі, відносинах з людьми без жодних тілесних покарань, на відміну від російської чи радянських методів Антона Макаренка. У цій школі вчителювали чимало українських патріотів, наприклад, батько відомого актора «Тарапуньки» Трохим Тимошенко, філолог Майфет, історик Данішев.

У 1920 році комуністичною владою українська гімназія реорганізована у «трудову» школу. Павло Голобородько працював там надалі, поки весь колектив не репресували у 1927 році, звинувативши у контрреволюції. Після 1930-го року доля Голобородька невідома, кажуть що помер у Сибіру.

Далі сталось те, чого нам ніколи не можна більше допустити — репресії усіх, хто коли-небудь боровся за українське майбутнє, фальшива українізація, щоб втертися в довіру, «розстріляне відродження» та геноцид.