Підслухано в Полтаві: «Мені вже нічого не нужне. Аби тіки син з війни вернувся» (фото)

В один із лютневих днів життя в Україні змінилося назавжди. Того ранку багато українців прокинулося від звуків вибухів, які лунали з вулиці, від ридань матері, яка зі страхом говорила щось про війну, або від дзвінка стурбованих родичів, які питали про ситуацію у твоєму місті.

Нині люди трохи заспокоїлися і знайшли для себе спосіб жити далі.

«Полтавська Хвиля» продовжує серію «Підслухано в Полтаві». Тут усе, що ми чуємо від випадкових перехожих. Про війну і не тільки.

8 червня. Біля однієї з полтавських зупинок

Одразу за місцем для зупинки громадського транспорту — кілька кіосків з хлібом, овочами, один невеликий хлібний магазин та ще менша кав’ярня. Тут же люди організували й свої «розкладки», де торгують квітами, зеленню та полуницею.

На краю такого, як сказала одна з перехожих, «базарьчіка», сидять дві жінки. Одна — у яскраво-рожевій футболці, на якій видніються плями від землі. У руках вона тримає пульверизатор, з якого бризкає то на себе, то на пучки кропу. Із останнього на столик вже капає вода прямо в калюжку біля миски.

Її сусідка — худенька, наче висохла, жіночка з коротким кучерявим волоссям. Біля неї, просто на землі стоять три вази з підв’ялими ірисами.

Жінки щось обговорюють і енергійно жестикулюють, та так, що столик з кропом аж трясеться. Коли кореспондентка проходить повз, вони на секунду замовкають, а потім навипередки:

— Дєвочка, укроп не нада? 10 гривень пучок!

— Іриси, іриси, не проходьте мимо. Такі гарні цвітки не найдете ніде. І всього по 5 гривень за штуку!

Потім ще секунда, і вони продовжують розмову, навіть не очікуючи реакції потенційного покупця.

— Людка, шо ти там мені розказувала? — жінка в рожевому, навіть не повертаючись до співрозмовниці, починає бризкати на кріп, який вже згинається під вагою крапель.

— Та, цей, дивилась вчора по тєліку, шо руських наші хлопці з Херсона гонять, а вони назад вертаються… — напротивагу сусідці, жінка з кучерявим волоссям навіть не дивиться на свої іриси, а слідкує за діями товаришки, — А ще внучка розказувала, шо в росії крізіс. Їм уже сказали добувать золото. Бо від нєфті діла не буде…

— По чом укроп? — до жінки в рожевому підходить якийсь чоловік, і та жестом показує співрозмовниці помовчати.

10 червня. Один із дворів у спальному мікрорайоні міста

На вулиці спека, тож діти бігають один за одним з водяними пістолетами. У когось з них наосліп. мокре волосся, у когось — штанці. Один із маленьких хлопчиків, на вигляд років 6, уже без футболки. Поруч з ними, під деревом, лежать пляшки з водою.

За кілька метрів від дітей, у затіненому закутку на лаках сидять кілька жінок. На колінах в однієї з них — маленька біла футболка, вкрита мокрими плямами.

Жінки про щось тихо гомонять і спостерігають за хлопчиками та дівчатками. Ті, своєю чергою, обрали собі за ціль дівчинку у синіх велосипедках та блакитній майці. Її оточили з усіх боків та направили на неї пістолети.

— Ти всіх обливаєш, нападаєш на нас, так шо ти тепер росія! — з такими словами хлопчик вистрілює першим, і струмінь води б’є дівчинку у щоку. Та швидко закриває обличчя руками і кричить:

— Я вам всім покажу!

У відповідь на це діти починають обливати її водою з усіх боків, а та опускається на коліна, набирає повні жмені піску і кидається наосліп.

— Ану хватить! — З лавки підіймається одна із жінок та направляється до дітей. Мовчки вихоплює за руку дівчинку, яку ще кілька секунд тому обливали водою, і тягне її в бік під’їзду.

Діти трохи спостерігають, а потім відновлюють свою гру.

15 червня. Одна із кав’ярень Полтави

У кав’ярні в центральній частині міста тихо грає музика. За стійкою — струнка та висока дівчина готує каву. Поруч за столиком сидить чоловік років 25- и у військовій формі. Його коліна не вміщаються під низьким столом, тож він протягнув ноги у світло-зелених берцях аж до стільчика навпроти.

Перед ним лежить чек, стаканчиків з кавою не видно. Відвідувачів, окрім нього та кореспондентки, у закладі немає, тож, певно, що бариста готує замовлення саме для військового. Той, очікуючи, спілкується з кимось телефоном.

— Да, бабушка, зараз у Полтаві, вернувся на пару днів, — і поки хлопець слухає чийсь голос із смартфону, малює пальцем на чеку якісь фігурки. Раптом на його обличчі серйозний вираз змінюється на посмішку, і він починає лунко гиготіти:

— Та нікуди я не піду, ба, шо ж ти про мене думаєш? — Хлопець продовжує сміятися.

Із телефону знову лунає відповідь. Військовий чухає потилицю і жартівливим тоном каже:

— Ба, ну та і шо, шо там не було дівчат. Ти думаєш, я зразу в Полтаві піду їх шукати? Нашо мені причини на свою дупцю?

Тут вже починає посміюватися бариста, яка якраз приготувала замовлення. Із усмішкою вона виходить із-за стійки і прямує до хлопця. Той швидко поглядом ковзає по дівчині й починає ще ширше посміхатися. На мить вони зустрічаються поглядом, і той підморгує.

22 червня. Одна із вулиць Полтави

Одну з головних вулиць міста вже вкривають сутінки. На вулиці усе менше перехожих — усі поспішають додому, аби встигнути до початку комендантської години. Серед них і невисока повненька жінка-брюнетка у жовтій прямій сукні. Одним плечем вона притискає до вуха смартфон. У цей час її руки щось шукають у сумочці.

Жінка час від часу «агакає» комусь, з ким спілкується телефоном. Раптом вона зупиняється, переводить погляд на сумочку і починає там щось швидко перебирати. Так нічого звідти не діставши, жінка полишає сумку висіти на плечі і бере смартфон вже у долоню.

У цей час співрозмовник, певно, щось питає, бо жінка тяжко зіткає і каже:

— Господи, Свєта, мені вже нічого не нужне. Аби тіки син звідти вернувся. Бо як поїхав воювати, тижнями нічого не чую, тільки молюся, — вона шморгає носом і знову прикладає телефон до вуха…

А кореспондентка «Полтавської Хвилі» вирушила далі. З надією, що не мине багато часу, як ми вже святкуватимем й іншу — найочікуванішу перемогу.

Нагадаємо, на війні з росією загинув ще один воїн з Полтавщини.