«Підслухано в Полтаві»: про що говорять містяни під час війни
В один із лютневих днів життя в Україні змінилося назавжди. Того ранку багато українців прокинулося від звуків вибухів, які лунали з вулиці, від ридань матері, яка зі страхом говорила щось про війну, або від дзвінка стурбованих родичів, які питали про ситуацію у твоєму місті.
Повсюдна паніка, люди не знали, що робити, куди їхати й чи їхати взагалі. Ясно було лише одне — 24 лютого о 4-ій ранку росія атакувала Україну.
Поступово, за 26 днів війни, після сотень переможних над окупантами боїв, Полтава оговталася від шоку. Прийшло розуміння ситуації та навіть певне прийняття. І, що особливо помітно - у полтавців зник страх.
Якщо у перші пару тижнів на вулицях Полтави чергу можна було зустріти хіба біля банкоматів, аптек чи продуктових магазинів, то нині ситуація змінилася. Люди гуляють центральними вулицями, сидять на літніх майданчиках, п’ють каву в кав’ярнях і, схоже, насолоджуються довгоочікуваною весною.
Кореспонденти «Полтавської Хвилі» протягом війни дослухалися до розмов полтавців, аби дізнатися, як змінюються настрої та що хвилює містян у такий небезпечний час.
1 березня. Черга в аптеку
Під дверима аптеки в одному зі спальних районів Полтави черга, чоловік 25. У приміщення впускають лише по двоє.
– Люба, шо там пишуть? Коли війна закончиться? – жінка років семидесяти питає у своє товаришки, яка водить пальцем по екрану смартфону.
– Та шо, Лєна, Київ бомблять…
– О, боже, – на цих словах жіночка починає голосити, – За шо нам таке горечко! Переб’ють нас, як мух, бідні ми, бідні…
– Бабушко, не переб’ють! – озивається чоловік у розстебнутій зеленій курточці. Під ним видніється такого ж кольору “фліска”. На правому рукаві чоловіка — жовтий скотч.
– Та шо ж не переб’ють, – голосить вона далі, – шо ж ми можемо проти іродів тих!
– Я сказав, не переб’ють, значить, не переб’ють! Я наших хлопців знаю! Вірте в ЗСУ і не ридайте тут, тільки людей лякаєте.
Каса АТБ, того ж дня.
Жінка у рожевому пуховику викладає товари на стрічку біля каси й говорить з кимось телефоном.
– Лена, мы сегодня приехали, думали, хоть здесь продукты есть, но полки почти пустые… Только печенье какое-то есть, немного молочки и хлеб. Крупы, мука, макароны – ничего нет, – жінка викладає сметану, пакет пельменів та кілька баночок з консервами, – Где и что искать, не знаю…Ой, Лена, тут хоть спокойно, не то, что у нас в Харькове. Сегодня попали в администрацию, я так рыдала… Быстрее бы победа, а то уже не могу.
На цих словах жінка зітхає і похапцем витирає хусточкою очі.
14 березня. Черга під кабінетом гінеколога в одній із поліклінік міста
Дві жінки, одягнені у пуховики (гардероб не працює під час воєнного стану), чекають, поки їх покличе лікар.
– Боже, який цей Зєлєнський впертий! – промовляє старша із співрозмовниць. Бачить, що своїми словами привернула увагу інших, починає ледь не шепотіти. Але це теж робить доволі голосно – чути на пару метрів, – Не може з цим Путіним договоритись! А ми, обичні люди, страждаємо! А переговори ті шо? Тіки ото балакають! Швидше б вже добалакались до чогось, бо скоро Паска, огород…
Молодша мовчки киває з серйозним виразом обличчя.
15 березня. ТРЦ «Екватор». Повітряна тривога.
Біля ТРЦ — величезна черга із кількох сотень людей. Усі вони були всередині приміщення на момент, коли оголосили тривогу. Потім ТРЦ зачинився, а всіх відвідувачів попрохали на вихід.
— Це нормально? А якби стріляли? Зі мною дитина! — обурюється білявка у чорній курточці. Поруч із нею стоїть дівчинка років 4.
— Не кричи, не стріляють же! Почекай і впустять, купиш все, що тобі потрібно, — відповідає їй чоловік років 50, який стоїть за кілька метрів від неї. Жінка ошелешено поглянула на чоловіка, той замовк.
— Оце у нас власть! Якби була нормальна, то наказала б такі магазіни, ото вони б і людей на вулицю в сирену не виганяли! — поруч обурюється бабуся. Її під руку тримає дідусь, який киває на ці слова.
— Так пожалуйтесь! — Знову відповідає чоловік. — Пожалуйтесь… Жалуємся, нас не слухають!
18 березня. Одна з полтавських лікарень. Знову повітряна тривога
У фойє лікарні стоїть працівниця, яка не впускає нікого далі сходів.
— Стойте тут, на першому поверсі! У нас тут тривога!
— А врачі де? — питає жінка років 40.
— У підвалі, — відповідає працівниця. На цій фразі вона посміхається іншій, яка виглядає з віконечка реєстратури.
— А чому вони в підвалі, а ми тут?
— Ну ви ж самі прийшли…
Так і не отримавши пояснень, пацієнти розсідаються хто де: на східцях, прямо на підлозі під стендами, хтось стоїть, обпираючись на стінку… Чекати доводиться годину. Нарешті один із відвідувачів лікарні вигукує:
— Зняли тривогу!
Працівниця вірить на слово, каже, що все одно нема як перевірити, і впускає пацієнтів далі — на другий, третій і четвертий поверхи. Уже там, під дверима одного з кабінетів виявляється, що відбою тривоги насправді не було. Проте вже ніхто нікого не чіпає: лікарі або відчиняють двері кабінетів (як виявилося, більшість усе таки просто позакривалася у своїх приймальних, а не в підвалі), або підіймаються з першого поверху, де сиділи поміж пацієнтами.
20 березня. Речовий ринок.
— Підходьте, джинсіки вибирайте! — білявка років 45 припрошує перехожих поглянути на її товар. Людей, до слова, дуже багато — між рядами ледве вдається пройти, аби нікого не штрухнути плечем чи не врізатись комусь у спину.
— Курточки весняні, шоб на перемогу бути найгарнішими! — ще один чоловік із сусідньої ятки намагається перекричати інших.
— Дівчинко, слава Україні! Пальто вибираєш? Підходь, у мене все по останній моді, — темноволоса жінка жваво реагує на відвідувачку, яка зупинилася біля неї. Ще кілька секунд і вона зникає між пальтами, які пропонує продавчиня.
Ще неподалік дівчина російською мовою розповідає про Харків, міряючи кросівки:
— Мы неделю жили в подвале, иногда только поднимались в наш дом. Чтобы хоть поесть приготовить. Света не было, хорошо, хоть газ не отключили... Сейчас приехали к родственникам, то как заново родились...
Продавчиня слухає, іноді додає фрази «жах», «бідолашні», скрикує «боже, боже»... і підсовує чергову пару взуття...
Іноді, якщо поглянути на Полтаву, здається, що війни немає. І тільки номерні знаки «АХ...» та «їжаки» у середмісті натякають на те, що відбувається в Україні...
А ще, куди б ви не пішли — скрізь говорять або волонтери, або про волонтерів. Потреби, наявність тих чи тих продуктів і ліків, новини з фронту. В кав‘ярні, в маршрутці, біля церкви, навіть у міськраді — всі розмови про потреби ЗСУ й Тероборони та точки збору й видачі допомоги.
«Гуляли сьогодні з чоловіком, дійшли до Собору. Хотіли поруч посидіти на лавці, аж тут до нас прямують двоє чоловіків у військовій формі. Питають, хто ми. Кажемо, що немісцеві, з Харкова. Так ті чоловіки почали припрошувати нас, аби ми йшли до волонтерів. Ті якраз відсортували одяг і можуть запропонувати нам все, що необхідно. Ми так здивувалися, але ж дуже приємно», — розповідає кореспондентці пані Тетяна.
«Я шукала необхідні таблетки. У жодній полтавській аптеці їх нема, а волонтери знайшли цілу упаковку менше, ніж за добу. Ще й привезли і безкоштовно подарували. Не люди, а маги», — ділиться Галина Сергіївна з Розсошенців.
Тож Полтава, хоч це не завжди видно з першого погляду, теж робить усе належне, аби наблизити перемогу над окупантами. І головне: дарує безпеку та розраду для тих, хто врятувався із самого пекла.
