Підслухано в Полтаві: «Зеленський каже, що війна до зими закінчиться»
— Саша, алло, тебе не чути, — білява жінка у довгій блакитній сукні стоїть біля «Орла» в центрі міста й голосно розмовляє телефоном. Половину її обличчя прикриваючь темні окуляри у чорній оправі. В її руці паперовий пакет із назвою одного з українських брендів. Поруч, біля ноги, стоїть наповнений пакет із «АТБ», — О, Саш. Тепер чую. Як у тебе размєр, Саша? Саша, ну не грудей же! Одягу! — викрикує жінка трохи різкуватим тоном, при цьому розмахує рукою з пакетом. Замовкає на кілька секунд, а потім продовжує: — Ага, нормально. Тоді зайди до мене ввечері. Я нашла пару платтів на “гуманітаркє”, може, і собі шось візьмеш… — жінка знову замовкає і слухає відповідь Саші, чий голос лунає зі смартфону. На її руці все так само теліпається паперовий пакетик, а «атебешний» продовжує шелестіти під липневим вітром.
«Полтавська Хвиля» продовжує серію матеріалів, присвячену випадково почутому та побаченому на вулицях Полтави у часи війни…
8 липня. Зупинка громадського транспорту
Похмурий ранок, 8:43. На одній із полтавських зупинок — близько десятка людей. Не зважаючи на те, що доволі рано, температура повітря вже перевищила +25, а через високу вологість на вулиці ще спекотніше.
Прямо над дорогою, в очікуванні маршрутки стоїть чоловік у темно-синій яскравій футболці, ззаду якої розповзалася величезна пляма від поту — на всю спину. Чоловік не звертає на неї жодної уваги, лише зрідка обмахує обличчя кепкою, яку тримає в руці.
Поруч із чоловіком — низенька і повненька кучерява жінка років п'ятдесяти. В одній руці вона тримає відро з якоюсь зеленню, в іншій — цигарку.
— Люда, — чоловік повертає голову до жінки і зазирає їй у вічі, — А ти читала, що Боріс Джонсон покинув посаду? — співрозмовниця мовчки киває і додає:
— Та він ще ж не покинув.
— Ну та це вопрос врємєні тільки, — чоловік на секунду замовкає, а потім важко зітхає. І вже тихіше: — Сто процентів заставили.
На цих словах жінка впирається рукою з цигаркою у свій бік, а рукою з відром плескає по нозі. Відро трохи подзвінькує і б’ється об стегно жінки.
— Та хто б його заставив, Серьожа?
Сергій знову зітхає, а потім відвертається у протилежний від жінки бік і робить кілька кроків по дорозі — виглядає, чи їде громадський транспорт. Десь вдалині, за кількасот метрів, видніється біла маршрутка, проте направлення поки не видно.
— Путінські прихвосні канєшно ж! Тепер хто зна, чи побідим вообщє…
Жінка махає в спину Сергію й закочує очі. Також голосно «цокає» язиком.
— Ой, успокойся. Теж мені, знавець!
Сергій повертається до Люди, кидає на неї погляд, а потім, здається, ображено замовкає. І далі вже у повній тиші чекає на маршрутку, яка повільно наближається…
10 липня. Полтава, центральний ринок
Речовий ринок у Полтаві повен людей. Між деякими рядами ледь вдається протиснутися, щоб не врізатися комусь у спину. Навпроти одне одного сидять дві жінки й лузають насіння. Одна продає дитячі речі, інша — якісь кофтинки, водолазки та дуже багато футболок.
Відстань між їхніми ятками — менше метра, тож їм навіть не доводиться голосно розмовляти.
Одна з них, випльовуючи лушпиння:
— Чула, скіки війна буде?
Співрозмовниця жує насіння, ковтає і тільки потім відповідає:
— Та хто зна. Може, рік ще.
Інша жінка зупиняє руку, яку вже з черговою насіниною підносила до рота, більш радісно і вже жвавіше каже:
— Та нє, — Потім бере насінину до рота, зажимає її губами, щоб розкусити, і додає трохи нерозбірливо: — Зеленський каже, що війна до зими закінчиться.
Співрозмовниця пихкає, махає долонею, через що зачіпає за одяг чоловіка, який якраз проходить повз.Той обурено відсмикується, а жінка, не звертаючи уваги, відповідає:
— Ну ти знайшла, кому вірити! — Потім вже тихіше: — Раніше казали, що до літа, тепер до зими... Хоч би закінчилася взагалі!
До продавчині дитячого одягу підходить жінка років тридцяти п'яти з маленькою дівчинкою, яку тримає за руку. Мала смикає матір і показує пальцем на рожеві шкарпетки з єдинорогами.
— Сейчас купім, зайчік. Женщіна, сколько?
Продавчиня відкладає пакет з насінням і повертає голову в бік покупців. Ламаною російською відповідає, що «шейсят пять». Покупчиня бере в руки шкарпетки й починає їх розглядати.
13 липня. Дворик біля кав’ярні в одному зі спальних районів міста
У багатоповерхівці на першому поверсі облаштували кав’ярню, перед якою виставили кілька столиків. Біля кожного — по два стільчики.
Один зі столиків зайняли дві жінки. Одна, що виглядає молодшою, поколисує візочок, інша тримає в руках прозорий пластиковий стакан з кавовим напоєм.
Жінка з візочком періодично заглядає до дитинки й посміхається. А її співрозмовниця у цей час щось розповідає.
— Танечка, ты слышала, что русские со стороны Беларуси нападать собираются? — старша жінка в очікуванні дивиться на молодшу. Та стенає плечима.
— Не знаю, я телевизор не смотрю, — і продовжує покачувати візочок.
— Я тоже не смотрю, это где-то писали… Просто что же делать, если пойдут?
Жінка, схоже, схвильована, а її рука з кавою помітно тремтить. Тоді як її співрозмовниця залишається спокійною.
—Тётя Лиза, позвоните Нонне в Пинск. Они же там все про всё знают. Давно бы рассказали…
На почуте старша жінка ще більше смутніє і зітхає:
— Мы с Нонной поссорились. Она с Колей на стороне русских. Говорит, что мы сами во всем виноваты, — на здивований погляд Тетяни та гірко посміхається, — Да, Танюша, такие вот родственники у моего мужа…
Тут дитинка починає трохи скиглити, обидві жінки здригаються і кидаються до візочка.
17 липня. На одній із кухонь…
Наступну розмову кореспондентка підслухала у своїх родичів. Імена змінені.
Кухня однієї з багатоповерхівок. Через ледь відчинені двері лунають звуки ножа та хрускіт огірків. На плиті шкварчать відбивні, а у повітрі висить запах розпеченої олії.
На кухні двоє: 68-річна Ніна та її 44-річна донька Валерія.
— Лєра, у нас на роботі взагалі жах, — звучить голосний голос Ніни, яка намагається перекричати стукіт ножа по дерев’яній дощечці та шкварчання м’яса, — Пару тижнів працює нова жінка. З нею невозможно не ссоритись!
Із-за дверей чуються важкі кроки, а потім звук води, після якого лунає дзвін посуду.
— Зараз, ма, чекай, — ще секунд 30, і воду вже не чути, — Тебе та жінка донімає?
На що чується вигук від Ніни:
— Нє! Вона просто якась дурна! Приїхала чи з Сєвєродонецька, чи з Слов’янська, — тут Ніна замовкає на секунду, і вже тихо додає, — А, може, з Краматорська…. — Пауза, під час якої припиняється навіть стукіт ножа. А через кілька секунд розмова поновлюється.
— Не важно, в общім! Так от вона каже, шо там наші їх бомблять! Наші, представляєш?
На це звучить голос Валерії:
— Який брєд!
— Так а ти думаєш! Вона оце як заладить: «Надєюсь, наші прідут, і я смогу домой вєрнутись. У мєня там четирє квартіри, а тут — нічєго».
— А «наші» — це…
— Росіяни! — далі чути «ого» і «пфф» від Валерії. А потім Ніна продовжує: — Вона у свойому городі на компанію від «Роснєфті» працювала. Грошики нормальні заробляла. Їй та Україна нафіг не нужна!
Валерія зітхає і каже:
— Таким людям нічого, крім грошей і не треба… А наші гинуть там… — на кілька секунд знову западає мовчанка, яку порушує лише дзвін посуду.
Сподіваємося, скоро підслухані розмови будуть вже веселіші. Бажаємо і вам нарешті почути фрази «путін вмер», «росія розвалилася» і найголовніше «УКРАЇНА НАРЕШТІ ПЕРЕМОГЛА».
