Полтавапродакшн, або які фільми знімали на території області в останні сто років

У цьому матеріалі не буде критики радянської ідеології або свідчень про те, що всі фільми, які знімалися на території України останні 100 років — здебільшого політично заангажовані та містять у собі пропаганду режиму. Натомість ми розповімо про кращі кінострічки, які знімали в Полтавській області. Про те, як місцевим платили гроші за участь у масовці та чому деякі з цих фільмів дуже швидко знімали з показу.

Зазначимо, що в сукупності на території області знято близько 50 художніх фільмів. Починаючи з 20-х років ХХ століття до Полтавщини завітали Олександр Довженко, Іван Миколайчук, Софі Лорен, Надія Румянцева, Леонід Биков та купа бравих італійських хлопаків.

Про них і поговоримо.

Світова прем'єра українського фільму відбулася раніше ніж в Україні, а двох авторів сценарію прибрали з титрів і розстріляли. Як з'явився фільм «Звенигора», знятий у Яреськах

1924 рік. Україна. Олександр Довженко почав роботу над фільмом «Звенигора», який нині входить до сотні найкращих українських фільмів. Однак роботу над ним невдовзі припинили з невідомих причин. А потім знову відновили, але сценарій Довженко переписав на 90 %.

Знімали кіно в Яреськах на Полтавщині. А сценарій до фільму створювали письменник Майк Йогансен зі співавтором, що виступав під псевдонімом Юртик (Юрко Тютюнник, генерал-хорунжий армії УНР).

Однак згадки про Тютюнника і Йогансена зникли з титрів остаточного варіанту стрічки. Відомо, що першого розстріляли 1930-го, другого – 1937 року.

Прем'єра фільму відбулася у 1928 році. Коли ж перегляд завершився «Люди встали з місць і мовчали. Але в повітрі стояло: між нами нова людина кіно. Майстер свого жанру. Майстер своєї індивідуальності» (зі спогадів режисера Сергія Ейзенштейна).

Однак, новаторські прийоми в роботі режисера змусили представника ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління) в Москві сказати про «Звенигору»: «Ніхто нічого зрозуміти не може».

Невдовзі фільм зникає з екранів. Лише у 1973 році його відновили на студії «Мосфільм» за сприяння вдови Довженка Юлії Солнцевої.

За фільм, який визнали кращим у світі — цькували в Совєцькому Союзі. Як у Шишаках знімали фільм «Земля»

Через кілька років Олександр Довженко знову вирушає до Шишацької громади. Знімати відому нині на весь світ стрічку «Земля». Після прем'єри про Довженка у Німеччині з’явилося 48 статей. У Венеції італійські кінематографісти назвали його «Гомером кіно». Натомість у Радянському Союзі в 1930 році за стрічку «Земля» режисера почали цькувати.

Цей фільм зняли з прокату. Він пробув на київських екранах лише дев’ять днів. Його заборонили показувати з ідеологічних мотивів — через «біологізм» і «натуралізм».

Виявляється, величезним недоліком фільму стало, те, що Довженко надто багато уваги приділив сільським пейзажам та красі природи – стиглі яблука, великі кавуни, широкі поля. Декому саме це здалося пропагандою приватного, одноосібного господарства, а отже, й самого куркульства.

А інших збентежили моменти фільму, коли оголена молода селянка, тримаючись руками за груди, тужить за своїм загиблим коханим.

Реабілітації «Земля» дочекалася майже через три десятиліття.

У 1958 році 117 визначних кінокритиків із 26 країн оцінили набуток кіно за найвищою шкалою мистецьких цінностей і зарахували цей фільм на Всесвітній виставці в Брюсселі (єдину з німих стрічок) до почесного списку дванадцяти найкращих фільмів світу всіх часів і народів.

Але повернемося до зйомок. Довженко задіює у процесі створення стрічки місцевих. За це їм платять аж три карбованці на день.

Якщо в пошуковику ви введете фільм «Земля», чи не найпершим побачите зображення дівчини. Це — звичайна полтавська селянка, яка на віки залишилася в кадрах одного з кращих фільмів світу.

На час зйомок їй було 18-19 років. Вона вважалась найкрасивішою дівчиною в селі. Отримані три карбованці за знімальний день селянка витрачала на цукерки.

До речі, під час зйомок Довженко жив у сім’ї Корсунів. У родині був маленький хлопчик Сашко, який хворів на поліомієліт кісток. Довженко неодноразово виділяв гроші на лікування. Зрештою, хлопчик вилікувався й став учителем фізики.

Взимку 1930 року в Одесу, у гості до Довженка, приїхав з Сосниці його батько. Переглянувши кілька змонтованих сином частин фільму «Земля», він чемно подякував і спитав у асистента режисера: «Оце все зробив мій Сашко?» Після отримання стверджувальної відповіді в очах батька засяяла гордість за сина.

У фільмі про радянську армію, який знімали у Миргороді, грав актор, що співав пісню «Ой у лузі червона калина» в одному з найвідоміших фільмів про війну. Історія створення «Максима Перепелиці»

У Миргородському районі знімали відому радянську комедію «Максим Перепелиця», головну роль у якій грав Леонід Биков.

Далекого 1955 року до села Савинці на Миргородщині приїхала знімальна група. Там почали роботу над створенням радянської кінострічки про життя радянського солдата. Примітно, що жителі села щодня бігали дивитися як відбуваються зйомки, а потім вночі відпрацьовували колгоспну норму.

Леонід Биков, якого згадують як жартівника — грав у фільмі головну роль. Під час зйомок він товаришував з місцевими. А одного разу пішов на ферму і попросив власноруч подоїти корову. Тоді над ним теж вирішили покепкувати і «підсунули» вагітну худобину. Молока актор так і не видобув.

Місцеві активно знімалися в масовці. За день отримували 3-5 рублів (місячна зарплата в колгоспі).

До речі, в один час із фільмом «Максим Перепелиця» на екранах з'являється кіно «Солдат Іван Бровкін». Фільми схожі між собою. Автор сценарію «Максима Перепелиці» Іван Стаднюк відкрито звинувачував творців іншої стрічки у плагіаті.

Для чого водночас створили дві схожі комедії можемо лише здогадуватися. Може, бо головний герой живе в українському селі Яблунівка, може, бо усі герої стрічки мають українські імена, а може, бо у фільмі згадують українські традиції (сватання). Хто його знає.

Для фільму «Королева бензоколонки» довелося будувати декорації, які водії плутали зі справжньою АЗС

За сюжетом фільму полтавська дівчина так мріє займатися фігурним катанням, що влаштовується працювати на заправку. Там вона може тренуватися кататися на роликах.

Місце для зйомок цієї кінострічки шукали по всій Україні, але ніде не могли знайти відповідну сучасну автозаправку. Нарешті зупинилися на Пирятині. Однак знімати там заборонили. Бо заправники теж мали свій виробничий план, виконанню якого знімальна група могла завадити. Та й виникало питання пожежної безпеки.

Знімальна група не розгубилася і поруч зі справжньою АЗС побудували дукорації, дуже схожі на реальну заправку. Там і почали знімальний процес.

Подейкують, що біля кіношної АЗС якось зупинився водій вантажівки і попросив головну акторку (Надію Румянцеву) заправити машину.

Акторка вирішила пожартувати: відповіла, що машину заправляти не буде, бо вона брудна. Водій був шокований такою поведінкою. Звернувся до «керівництва» АЗС. Але ті підтримували свою «працівницю».

Ця історія стала одним з епізодів фільму.

До речі, зараз у Пирятині при автостанції, де знімали «Королеву бензоколонки», є однойменне кафе. Будівля на тому самому місці, де раніше була кіношна АЗС. А водонапірна вежа, яку видно в кінострічці, досі є візиткою міста.

Оригінальну назву фільму, що знімали у Нижніх Млинах змінили на ідеологічно правильну, а саме кіно зняли з прокату, бо воно викликало жалість до італійців. Як з'явилася стрічка «Вони йшли на схід»

Світова прем'єра, яку італійці знімали з радянцями відбулася у 1964 році. Однак у Союзі довго на екранах стрічка не протрималася. Фільм відправили «на полицю», бо він викликав у радянських глядачів співчуття до італійців, які все ж були загарбниками, хоч здебільшого й «добрими».

Фільм з оригінальною назвою «Італійські браві хлопці» знімали у Полтаві та селах області — Чернечому Яру, Горі та Нижніх Млинах. У масовках активно грали місцеві.

Жителі Чернечого Яру грали самих себе, а «червоноказармівці» зображали радянських і німецьких солдатів. Для зйомок селянам навіть не треба було перевдягатися — «гардероб» порівняно з 1941 роком, за 20 років здебільшого не змінився.

Італійці були вражені гостинністю українських селян, але здивовані їхнім побутом, що не дуже відрізнявся від довоєнного.

«Весілля в Малинівці» знімали разом із мешканцями села

Зйомки стрічки про становлення радянської влади та їхню звитягу тривали з травня по жовтень 1966 року в кількох селах Лубенського району.

Увагу знімальної групи привернули графська садиба в селі Хорошки, вітряк в селі Мацівка, монастир у Мгарі. Там частину кінострічки і створювали.

Режисерові фільму тоді сподобалася садиба поміщика Щербатова, побудована ще в 1848 році. На час зйомок вона збереглася у відмінному стані, однак там розміщувалася школа.

Щоб не зривати навчальний процес, у ста метрах побудували точну копію фасаду садиби. З Ленінграда привезли залізобетонні статуї левів. Діти тікали із занять дивитися на зйомки, а чимало жителів села були задіяні в масових сценах. Перевагу режисер надавав тим мешканцям, які приходили на знімальний майданчик з курями або качками.

Софі Лорен жила у вагончику біля Диканьки. Фільм «Соняхи»

Жителі невеликого села Чернечий Яр (Диканський район) довго згадували приїзд відомої італійки до їхньої місцевості.

За спогадами очевидців, італійці встановили вагончик біля дерев'яного млина і жили в ньому кілька днів. А після зйомок на прощання Софі Лорен подарувала місцевим дітям цукерки, а мешканці села дістався модний крепдешиновий шалик.

Фільм знімали в декількох містах. Однак саме під Диканькою фільмували найдраматичніші кульмінаційні епізоди картини, коли Джованна (Софі Лорен) приїздить в українське село, де знаходиться велике кладовище італійських вояків, і розшукує людей, які можливо пам'ятають її чоловіка.

У Чернечому Яру збудували бутафорне кладовище і невеличку дерев'яну церкву. До речі, кадри з відвідинами кладовища (кіношного) в стрічці так налякали КДБ, що СРСР через посла в Італії вимагав вирізати це неподобство, на що продюсер (і чоловік Софі Лорен) Карло Понті не пішов.

«Ой там на горі» у «Жив-був пес» співав ансамбль із Полтавщини, який про це навіть не знав

Мабуть, немає людини, яка б не бачила в своєму житті хоча б раз мультик про собаку і вовка.

А момент де вовк під столом підвиває під пісню «Ой там на горі» при згадці викликає посмішку. Цю композицію виконали учасники ансамблю «Древо» з невеличкого села Крячківка Пирятинського району.

Про те, що їхня пісня буде у мультфільмі вони навіть не здогадувалися. Тому були дуже подивовані, почувши свої голоси з телевізору.

Фільм «Пропала грамота» грамота врятував чоловік з Донбасу, а головну роль виконував «неблагонадьожний» Миколайчук

«Працювали в селах Красногорівка та Білоцерківка на трасі Київ-Полтава. І от після перегляду першого відзнятого матеріалу був повний шок! Тоді Параджанов сказав: «Ну нарешті я побачив Україну, а не Карпати! Така краса...», — саме так згадують очевидці зйомки «Пропалої грамоти».

Це кіно про подорож козака Василя до Петербургу. Головну роль у якому грав «неблагонадьожний» Іван Миколайчук. Костюми для козаків надав один з полтавських музеїв.

Уже відзнятий фільм радянська влада змусила переробити та внести багато змін. Особливо не сподобався цензорам німецький акцент російської цариці.

У Москві його подивилися і пустили дуже малим тиражем, а потім і взагалі закрили. Плівки були знищені. Але його врятував один партійний діяч.

«Був такий голова ради міністрів при Щербицькому Ляшко – маленький чоловічок десь з Донбасу. Цей фільм йому подобався, і він, коли приїздили до нього гості з Казахстану чи Польщі, після чарки казав: “Давайте цих “козачків” подивимось”. І показував їм “Пропалу грамоту”. Так цей фільм існував на екрані як “козачки” і зберігся тільки тому, що остання його копія була в Ляшка. Коли пізніше шукали, ніде його не могли знайти. Тільки у Ляшка в шухляді».

Подейкували, що кіно заборонили через те, що українські козаки зображені в стрічці дуже позитивно. Пригоди їхні веселі, а самі вони — ніби супергерої.

Глядачі змогли побачити «Пропалу грамоту» лише через 12 років. Сьогодні цей фільм вважається одним з кращих в історії українського кіно.