Соліст Kalusha подарував глядачу свою панаму — концерт гурту Kalush у Полтаві (фоторепортаж)
«Гурт, який спустився з гір», «заміна Паш на Євробаченні», «репери з Калуша» — у Полтаві 22 лютого виступив реп-гурт Kalush. Концерт був у «Villa Крокодила», хоча спершу планували в іншому місці.
Узагалі, з тим аби потрапити на концерт, у полтавців виникли певні труднощі. Бо спершу гурт мав приїхати ще 10 лютого і виступити о 19:00 у Палаці Дозвілля «Листопад». Квитки продавали за ціною від 250 гривень.
Проте потім продаж закрили, а концерт перенесли на 22 число. Змінили й місце проведення. Обрали «Villa Крокодила». Квитки в цей заклад коштували дорожче: фан-зона — 390 гривень, квитки за столиками — від 450. При чому, квитки за столиками розібрали майже одразу, тоді як у фан-зоні в день концерту лишалося ще понад 50 вільних квитків.
День Х: перед концертом
Перші глядачі починають збиратися біля закладу ще о 18:30 годині. Кілька чоловіків та дівчат стоять прямо перед вхідними дверима в бар, палять та голосно розмовляють.
Здається, що людей не так вже і багато. Проте ця думка одразу забувається, коли потрапляєш всередину закладу. Тут дві довжелезні черги: одна веде до гардероба, інша — до входу в концерт-хол. Ще частина відвідувачів сидить за столиками й п’є пиво.
«Усі, хто купував квитки ще в "Листопад”, залишайтеся тут. Хто вже брав на “Віллу” — можете йти у будь-яку чергу. Але на боковому вході черга менше», — говорить білява адміністраторка закладу «Villa Крокоділа». Вона у сукні-сорочці в клітинку, без верхнього одягу майже кожні дві хвилини вибігає на вулицю і показує відвідувачам, де саме той боковий вхід.
«Хто з квитками в “Листопад”, тільки через бар», — повторює вона парочці, яка з квитками стоїть біля бару і не знає, куди йти.
«А маска нужна?» — чоловік у чорній куртці тримає в руці маску: то підносить її до обличчя, то опускає знову. Адміністраторка відповідає, що «не нужна». На цих словах чоловік ховає зім’яту маску в кишеню, знімає верхній одяг та стає в чергу в гардероб.
У гардеробі працює жіночка років 40. Вона нікому не усміхається, а після деяких гостей закладу закочує очі.
«А рюкзак здати можна?» — чоловік із фотоапаратом в руках та з рюкзаком на одному плечі віддає свою курточку.
«Нєт!» — працівниця гардеробу навіть на крок відступила від віконця.
«Але ж раніше можна було!»
«Маладой чєлавєк, подивіться налєво! Там всьо написано! Я не приймаю ні рюкзаки, ні зонтікі, тіки курточки! Приносить не нада було, шоб здавать не прийшлось!» — на цих словах жінка мовчки забирає верхній одяг і зникає між рядами, а зі сторони чоловіка чується неголосне «Бл*ть».
На іншому вході, хоча й адміністраторка обіцяла інше, черга теж велика. Тут приміщення менше, ніж те, що біля бару. Тому люди стоять ще ближче один до одного, ледве не притуляючись. Інколи хтось когось ненароком (або й навмисно — хто зна) штрикає ліктем під бік, чути зойки й вибачення.
Тут теж є гардероб і невеликий коридор, який веде до концерт-холу. Біля дверей до залу стоять два охоронці. Вони натягнули собі на обличчя чорні пов’язки, тому видніються лише очі. Навіщо це — не пояснюють.
«Показуйте сумку», — звертається один із них до кучерявої жінки років 35. Вона, певно, була напідпитку — тільки-но починає говорити, як охоронець від неї трохи відсувається. А через кілька секунд специфічний запах відчувається й за кілька метрів.
«Я не покажу сумку, я боюсь», — каже вона й сміється. На це охоронець сам протягує руки й трохи відкриває сумку. Раптом щось дзенькає, і жінка починає пронизливо хихотіти.
«Ой, а шо, зі своїм нізя?» — на це питання охоронець махає головою, мовляв, «ні». Тоді жінка зітхає і йде.
Проте вже через 10 хвилин вона з’являється у самому концерт-холі. «Та я просто в бар зайшла, поставила бутилку на стіл і до вас», — каже друзям, які вже теж зайшли всередину.
«Ви гАтові?»
Очікувано, концерт рівно 19:00 не починається. Глядачі продовжують сходитися, деякі прямують одразу до бару, інші — до столиків. Ще хтось займає місце у фан-зоні ближче до сцени.
Повз пробігають офіціантки: хтось несе пиво, хтось — піцу. Здавалося б, на багатьох столиках вже стоїть тепла їжа, мало б смачно пахнути, але ні. В повітрі терпкий запах цигарок, хоча й у самому залі не палять.
Рівно о 19:40 лунають оплески — із темряви, з боку приміщень для артистів, виходить Олег — фронтмен гурту Kalush. За ним прямують й інші учасники.
На голові Олега яскравою плямою виділяється рожева панама.
«Шо ви? Гатові?» — звертається до публіки Олег, а його суржик звучить так, наче фронтмен приїхав не з Калуша, а десь із Решетилівки чи Лубен. Словом, для полтавців його мовлення не те щоб зрозуміле, а навіть рідне.
Лунають перші акорди, а з ними — починають кричати дівчата, які гуртом зібралися біля сцени. Від усього галасу, змішаного з басами, дрижать дивани. Через вібрацію аж лоскотно сидіти. Особливо гучно зал вигукує під час пісень «Додому» та «Зорі». Мало того, моментами глядачі підспівують настільки голосно, що перестає чути сам гурт.
Але це не зупиняє деяких фанатів насолоджуватися їжею. Одна жінка біля бару тримає в кожній руці по коктейлю, з однієї склянки вже п’є і водночас танцює. Поруч, за сусіднім столиком, жінка годує картоплею-фрі свого малолітнього сина. Вона настільки захопилася процесом, що вже хвилин 20 взагалі не дивиться на сцену.
«Вам нравиться моя панамка?» — у перерві між піснями Олег звертається до публіки. Та починає знову аплодувати та гудіти.
«Давайте зараз одну розіграємо. У мене єсть чорна, я ж не тільки розові ношу. І так, хто більше її хоче? Куди кидати?» — на цих словах зал починає ще більше гудіти, і Олег кидає панамку. Її ловить чоловік.
«А ви тоже хочете? Якщо так, то у нас на виході продаватимуть мерч, можете купити».
Публіка знову шумить, і концерт продовжується.
Від «Полтавської Хвилі»
Музика Kalush — це щось нове для української сцени. Тут реп якось незвично, але гармонійно поєднується з українськими етномотивами. Та і співає гурт про речі, зрозумілі кожному.
Kalush — наче твій найкращий друг із сусіднього під’їзду, з яким можна поговорити про все на світі.
Нагадаємо, у полтавському театрі показали, «як повернути чоловіка».
