Терпіти не можу, коли плаче моя дитина. Чому і що робити?

За силою своєї збудливої дії на психіку, дитячий плач стоїть на одному щаблі з сигналом сирени і звуком сповіщення про зняття грошей із картки. Не тобою, звісно. Кмітлива природа потурбувалася про те, щоб потреби беззахисного людського дитинчати не лишилися без уваги дорослого. Ця, буквально,безвідмовна схема наскільки вмонтована в наші інстинкти, що ми реагуємо навіть на нявкання маленького кошеняти там, де на крики дорослого кота і уваги б не звернули. Відразу виникає бажання зробити все, щоб плач припинився.

poltavska-khvilia_xcwi/zx-Mqlp7R.jpeg

А що, коли ридання власного дитинчати викликають роздратування, сором чи гнів?І бажання висловлюватися із застосуванням ненормативної лексики? Не варто мучитися докорами сумління і записувати себе до лав «поганих мам». Але подібні почуття – це явний сигнал про те, що пора звернути на себе увагу.

«У мене деколи відчуття, що дочка спеціально виводить мене із себе. Найважче мені з нею після садіка – там дитина як дитина, а дома як не поплаче, так вечір даром мине. А мене після дня на роботі просто теліпає від цього!», – Наталя, має трирічну доньку.

Насправді, цей коментар дуже цінний, бо він зачіпає багато важливих моментів по темі сьогоднішньої статті.

poltavska-khvilia_xcwi/kGOn3_tng.jpeg

Коли ми говоримо «дитина виводить мене із себе», ми наче передаємо відповідальність за власні емоції на малечу і немов ставимо її на ведучу роль у стосунках. Насправді, це ми, дорослі тьоті і дяді, в конкретний момент часу вибираємо дратуватися і нервувати. Ми. Дитина тут ні до чого. Як би вона себе не поводила. Наші емоції – наша відповідальність. Неприємне усвідомлення, правда?

Навряд чи маля має на меті довести дорослого до стану «бешеної собаки». Сльози для дитини – це один із способів відстояти свою думку, добитися чогось. А для немовляти – це ледь не єдиний інструмент для взаємодії із світом,і злитися на нього – це те саме,що гніватися на француза через те, що ти не розумієш його мови. Із розвитком мовлення дитя, правда, плакатиме менше. Тому за плачем завжди варто шукати потребу, яка його викликала.

poltavska-khvilia_xcwi/iLe7q_pnR.jpeg

· Чим менша дитина, тим важче їй витримувати власні емоції. І несе вона їх тому, кому довіряє, і туди, де їй безпечно. Читай: мамі, додому. І це хороший знак. Хоча, коли бачиш заплакане чадо, то так не здається.

Ще момент, буває, дитина капризує наче замість мами, особливо якщо та стримує в собі занадто багато напруги.

З плачем наче розібралися. Та чому ж він так дратує?

Найчастіше відповідь лежить на поверхні: якщо мама втомлена, голодна, засмучена, поспішає або елементарно хоче спати, у неї просто немає сили зараз контейнерувати дитячі емоції. І це те, що періодично трапляється з КОЖНИМ. Ми всі живі люди. А якщо після перепросити в маляти, пояснити свою поведінку, то для нього це буде прекрасним уроком. Негативні емоції – це теж частина життя (в рамках розумного, звісно. На те ми дорослі, що вміємо себе контролювати).

poltavska-khvilia_xcwi/u0e4qlt7R.jpeg

Але якщо дитячий плач складно витримувати не періодично, а постійно? Часто так буває в тих випадках, коли теперішні мама чи тато самі в дитинстві не отримували нормальної реакції на свої сльози. Якщо їм «шикали» і «цитькали», їх соромили чи навіть шльопали по попі, їм не було з чого формувати власну стратегію поведінки без насилля щодо власних дітей.

Що з цим робити?

Найперше – відслідкувати ситуації в яких зірвалися. Коли розумієш «Так, я зараз дуже злюся, тому, що голодна. І дратує мене насправді це, а не кардибалет мого спадкоємця» – це повертає контроль над ситуацією і дає яку-не-яку можливість уникати подібних ситуацій. Крім того, дорослому теж важливо заявляти про свої потреби і почуття. Дитині в міру власної егоїстичності це буде корисно.

Важливо розуміти, що лежить в основі негативу. Для цього варто запитати себе «Так, моя дитина зараз ридає. Мені не по собі. Що я відчуваю? Сором, розгубленість, страх, гнів?». Найцікавіше, що якщо не полінуєшся розплутати отой клубок з почуттів, то виявиться, що в основі найчастіше лежить …безсилля. І саме зустріч із ним часто просто неможливо витримати. І тоді, коли його визнаєш, ти зможеш щось із цим зробити.

Додати собі нарешті того, чого не вистачало в дитинстві! Говорили, що плакати не можна? Наступного разу, коли підступлять сльози, можна не стримувати себе. Не говорили, що красива? Прямо зараз можна піти і сказати це своєму відображенню в дзеркалі. Тисячу разів! І признатися собі в любові через нову корисну звичку. Казали: «Ех ти, розтяпа! Знову ти…»? Відловити цей голосочок в голові та в момент, коли відчуваєш себе розтяпою над розтяпами, сказати собі: «Моя хороша, не вийшло? Печально, знаю. Ну не смертельно. Спробуємо ще раз. Все обов'язково буде як я хочу. Бо в мене є я. І я можу на себе обіпертися».

poltavska-khvilia_xcwi/yDNN3_tng.jpeg

Дуже важливо формувати в собі внутрішню опору, на яку тулишся в складні життєві моменти і, спираючись на яку, ростуть щасливими наші власні діти. Із спеціалістом, чи власними силами, але стати внутрішній дитині найкращою підтримкою і відчувати в собі міцну опору на себе – безцінно. І тоді сльози дитини стануть просто слізьми, а не свідченням власного безсилля і неспроможності.

Стійкості кожному з нас. І до зустрічі!

Інна Радченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар