За силою своєї збудливої дії на психіку, дитячий плач стоїть на одному щаблі з сигналом сирени і звуком сповіщення про зняття грошей із картки. Не тобою, звісно. Кмітлива природа потурбувалася про те, щоб потреби беззахисного людського дитинчати не лишилися без уваги дорослого. Ця, буквально,безвідмовна схема наскільки вмонтована в наші інстинкти, що ми реагуємо навіть на нявкання маленького кошеняти там, де на крики дорослого кота і уваги б не звернули. Відразу виникає бажання зробити все, щоб плач припинився.
А що, коли ридання власного дитинчати викликають роздратування, сором чи гнів?І бажання висловлюватися із застосуванням ненормативної лексики? Не варто мучитися докорами сумління і записувати себе до лав «поганих мам». Але подібні почуття – це явний сигнал про те, що пора звернути на себе увагу.
«У мене деколи відчуття, що дочка спеціально виводить мене із себе. Найважче мені з нею після садіка – там дитина як дитина, а дома як не поплаче, так вечір даром мине. А мене після дня на роботі просто теліпає від цього!», – Наталя, має трирічну доньку.
Насправді, цей коментар дуже цінний, бо він зачіпає багато важливих моментів по темі сьогоднішньої статті.
Коли ми говоримо «дитина виводить мене із себе», ми наче передаємо відповідальність за власні емоції на малечу і немов ставимо її на ведучу роль у стосунках. Насправді, це ми, дорослі тьоті і дяді, в конкретний момент часу вибираємо дратуватися і нервувати. Ми. Дитина тут ні до чого. Як би вона себе не поводила. Наші емоції – наша відповідальність. Неприємне усвідомлення, правда?
Навряд чи маля має на меті довести дорослого до стану «бешеної собаки». Сльози для дитини – це один із способів відстояти свою думку, добитися чогось. А для немовляти – це ледь не єдиний інструмент для взаємодії із світом,і злитися на нього – це те саме,що гніватися на француза через те, що ти не розумієш його мови. Із розвитком мовлення дитя, правда, плакатиме менше. Тому за плачем завжди варто шукати потребу, яка його викликала.
· Чим менша дитина, тим важче їй витримувати власні емоції. І несе вона їх тому, кому довіряє, і туди, де їй безпечно. Читай: мамі, додому. І це хороший знак. Хоча, коли бачиш заплакане чадо, то так не здається.
Ще момент, буває, дитина капризує наче замість мами, особливо якщо та стримує в собі занадто багато напруги.
З плачем наче розібралися. Та чому ж він так дратує?
Найчастіше відповідь лежить на поверхні: якщо мама втомлена, голодна, засмучена, поспішає або елементарно хоче спати, у неї просто немає сили зараз контейнерувати дитячі емоції. І це те, що періодично трапляється з КОЖНИМ. Ми всі живі люди. А якщо після перепросити в маляти, пояснити свою поведінку, то для нього це буде прекрасним уроком. Негативні емоції – це теж частина життя (в рамках розумного, звісно. На те ми дорослі, що вміємо себе контролювати).
Але якщо дитячий плач складно витримувати не періодично, а постійно? Часто так буває в тих випадках, коли теперішні мама чи тато самі в дитинстві не отримували нормальної реакції на свої сльози. Якщо їм «шикали» і «цитькали», їх соромили чи навіть шльопали по попі, їм не було з чого формувати власну стратегію поведінки без насилля щодо власних дітей.
Що з цим робити?
Найперше – відслідкувати ситуації в яких зірвалися. Коли розумієш «Так, я зараз дуже злюся, тому, що голодна. І дратує мене насправді це, а не кардибалет мого спадкоємця» – це повертає контроль над ситуацією і дає яку-не-яку можливість уникати подібних ситуацій. Крім того, дорослому теж важливо заявляти про свої потреби і почуття. Дитині в міру власної егоїстичності це буде корисно.
Важливо розуміти, що лежить в основі негативу. Для цього варто запитати себе «Так, моя дитина зараз ридає. Мені не по собі. Що я відчуваю? Сором, розгубленість, страх, гнів?». Найцікавіше, що якщо не полінуєшся розплутати отой клубок з почуттів, то виявиться, що в основі найчастіше лежить …безсилля. І саме зустріч із ним часто просто неможливо витримати. І тоді, коли його визнаєш, ти зможеш щось із цим зробити.
Додати собі нарешті того, чого не вистачало в дитинстві! Говорили, що плакати не можна? Наступного разу, коли підступлять сльози, можна не стримувати себе. Не говорили, що красива? Прямо зараз можна піти і сказати це своєму відображенню в дзеркалі. Тисячу разів! І признатися собі в любові через нову корисну звичку. Казали: «Ех ти, розтяпа! Знову ти…»? Відловити цей голосочок в голові та в момент, коли відчуваєш себе розтяпою над розтяпами, сказати собі: «Моя хороша, не вийшло? Печально, знаю. Ну не смертельно. Спробуємо ще раз. Все обов'язково буде як я хочу. Бо в мене є я. І я можу на себе обіпертися».
Дуже важливо формувати в собі внутрішню опору, на яку тулишся в складні життєві моменти і, спираючись на яку, ростуть щасливими наші власні діти. Із спеціалістом, чи власними силами, але стати внутрішній дитині найкращою підтримкою і відчувати в собі міцну опору на себе – безцінно. І тоді сльози дитини стануть просто слізьми, а не свідченням власного безсилля і неспроможності.
Стійкості кожному з нас. І до зустрічі!