Ця війна ніколи не закінчиться. Що робити, коли відчаю стає більше, ніж надії?

25-го лютого я думала, що війна закінчиться ще до березня. В березні, що до кінця травня. Зараз я просто думаю, що війна закінчиться та дивуюся тогочасним своїм оптимізмом і наївністю та хочу хоч краплинку їх забрати собі в теперішнє. Бо зараз моментами здається, що нас усіх: країну, психдиспансер зі східного боку, цілісінький світ затягує у величезний вихор, вихід із якого може і є, але показуватися вперто не хоче.

Півроку війни здатні зламати навіть найзалізобетонніший оптимізм, а що вже говорити про тих, хто і до війни був «всепропальщиком»? Зараз частіше в наших головах може з'являтися думка: «Ця війна, взагалі, коли-небудь закінчиться?».

Чому такі думки виникають?

Як це не банально, але своє дає втома. І фізична, і моральна. Ми тривожимось, переживаємо за близьких, які в окупації чи на передовій; дізнаємося погані новини, горюємо, потім читаємо хороші, радіємо, далі усвідомлюємо, якою ціною вони далися, і знову горюємо.

Від когось із воєнних експертів чула, що це перша в історії війна в прямому ефірі, новини розповсюджуються миттєво, а інформаційне поле настільки щільне, що і ті, хто зараз в тилу, через свої смартфони також в тій чи і нашій мірі на передовій.

Ми дивимося на понищені прикордонні села, чергу за водою в Маріуполі, дізнаємося про загибель двадцятирічного воїна із сусіднього села — і все, увага в цьому, ми переживаємо і співчуваємо, і…переживаємо біль. Є навіть таке поняття "травма свідка", і українці вивели її на новий рівень.

Крім того, одним із захисних механізмів у тваринному світі є завмирання. Деякі тварини, як от земноводні, впадають у стан анабіозу для того, щоб пережити холоди. Люди теж схильні морально завмирати, аби перебути тяжкі часи, чекаючи, коли закінчиться війна, щоб знову почати жити.

Додатково пригнічує факт невідомості. Ніхто не знає, коли настане мир, а нашій психіці дуже некомфортно переживати складні часи без фінішної стрічки в полі зору. Це, до речі, пояснює захоплення не тільки воєнними аналітиками, а і різного роду екстрасенсами — нам просто хочеться знати, коли здохне путін часові межі, того, що відбувається.

Недавно напала на мене печалька. Взяла телефон в руки і кажу собі: "Не встану з цього місця, поки не знайду хоч когось, хто напише, що війна закінчитися післязавтра!". Гортала-гортала стрічку, натрапила на відео, де шкварять ворожі танки і зразу полегшило!

Війна стала фоном нашого життя. Ми наче постійно тримаємо цей факт в голові. Дбайлива психіка періодично вимикає цю функцію, особливо, коли ми займаємося якоюсь автоматичною діяльністю, але потім все одно, наче нізвідки виринає: "У нас війна". А якщо додати до всього описаного хронічний недосип через тривоги, картина вимальовується більш повно: психіка впливає на фізіологію, а фізіологія на психіку, породжуючи питання: "ТА СКІЛЬКИ МОЖНА??".

Як можна собі допомогти?

● Нагадувати собі, що війна таки закінчиться. І, схоже на те, що нам не дозволять її програти.

● Дбати про себе всіма доступними способами. Чим більше ресурсу, тим більше сил, щоб впоратися з хандрою і відчаєм.

● Коли нападає відчай, згадати складнезну ситуацію з минулого, прямо зануритися у ті відчуття, а потім усвідомити себе тут і зараз. Сказати собі: "Я впорався тоді, впораюся і зараз".

● Робити все можливе, для прискорення перемоги: допомагати фронту грошима чи продуктами, популяризувати українське, підтримувати тих, кому складніше ніж тобі, привносити у виховання дітей нотки патріотичної русофобії. Писала вже мільйон разів і напишу ще раз: активна діяльність переводить із позиції жертви, в позицію діяча. А в ній не дуже виходить розводити нюні.

● Не чекати закінчення війни, щоб жити. Бо життя відбувається осьосьочки, прямо тут.

● Важливо заповнювати сенсом кожен свій день: робити щось для себе, дітей чи країни. Бо якщо ти амеба, то який сенс чекати перемоги? Щоб бути мирною амебою?

● Не доводити себе до вигорання. Саме в цьому стані в голову лізуть всякі різні гаденькі думки. Необхідно давати собі відпочинок і перемикатися. Але, зауважу, так, щоб потім про твої танці не говорили на "Єдиному марафоні".

● Не обезцінювати те хороше, ті маленькі дива, які відбуваються в житті абсолютно в кожного. Важливо їх помічати, дякувати за них. В очікуванні Великої Перемоги концентрація на дрібненьких, але щоденних приємностях допомагає тримати бойовий дух, оптимізм і достатній рівень русогоухомії в організмі.

І хоча перескиглити гіркіна ще ні в кого з українців досі не виходило, ми теж маємо право на мінорний настрій. Але не маємо права в ньому застрягати! В нас надто багато роботи, щоб сидіти і рюмсати. Чи всі вже вибрали картоплю, га?

Війна чесно закінчиться! Такі речі, на щастя, теж мають строки давності. І якщо якась гаденька думка опинилася в МОЇЙ голові, то хто, як не Я можу вирішувати, що з нею робити: плекати її та захлинатись від відчаю, чи переводити в конструктив і працювати на перемогу. Вибір, я думаю, очевидний. Ми з усім впораємося. Все буде добре! (у нас, якщо що, не в москалів, нє!).